державний суверенітет і незалежність[3].
Тож тактика суто "українського шляху в Європу" — поспішати, не поспішаючи! Хоч помолитися на цей Храм єднання і демократії, а хоч перепочити. на його руїнах, ми, "хитрі українці", завжди встигнемо!
Захоплені його виступом, ніхто з легіонерів не звертав уваги на чималу віп-групу людей, — військових та міліцейських генералів і старших офіцерів у цивільному, бізнесменів і парламентарів, чиновників з Адміністрації Президента і з мерії столиці, — котра, на чолі з генералом Тульчицьким, сиділа в просторій ложі бельетажу.
— Де ви знайшли спічрайтера для цього здорованя? — нахилився до контррозвідника заступник спікера парламенту. — Хто писав йому цю блискучу промову?
— Навряд чи Гордаш здогадується, що означає сам цей термін — "спічрайтер". Я і сам тільки вчора навчився вимовляти його.
— Цей здогадується, — похмуро заперечив віце-спікер. — Він — не з плеяди бандюковичів часів "азіровщини".
— Тому й стверджую, що цьому політичному діячеві ніхто нічого не пише. І говорить, як бачите, не по писаному. Але ж як говорить!
— То оце ж і дивує.
— Для мене ораторські здібності й афористичність мислення нашого Команданте, — зізнався генерал Тульчицький, — така ж дивина, як і для вас.
— Хочете сказати, що віднайшли майбутнього генія від ораторського мистецтва? — скептично поцікавився один із керівників президентської адміністрації.
— А ви, панове патріоти, намагаєтесь переконати мене, — провокаційно всміхнувся генерал від контррозвідки, підводячись зі свого місця, — що нарешті маємо майбутнього правителя цієї держави? То я не заперечую: здається, маємо. І поставитися до цього "явлення вождя — народові", — попередив елітну рать, що слідом за ним потяглася до виходу, — мусимо з усією державною мудрістю й історичною відповідальністю.
ЧАСТИНА ПЕРША
НЕПРИКАЯНИЙ РОМАН
1
Найдивовижніше, що в кожному українцеві, — нехай навіть притлумленому страхом комуністичних репресій, хохляцькою покірливістю та безмежною в своєму антиісторичному нахабстві кремлівською націонал-шовіністичною пропагандою, — десь там, у глибині душі, все ще животіє... українець!
З неприкаяних роздумів героя цього неприкаяного роману
...А як же самозречено він ридав! І яким страдницько-епохальним було це безсловесне, жодними сподіваннями не притлумлюване ностальгійне ридання!
Роман Ігуда стояв на Майдані Спокути, і, молитовно звівши погляд на богобоязку "Капличку", благоговійно і нирванно переконував себе, що... який же він щасливий, що врешті — решт дожив, дочекався, достраждав, аж до святосудно-пекельних днів тих домолився, коли Україна не лише попідтинно додибала до суверенної напівдер— жавності своєї, але й оце поступово — болісно і гангренно — починає утверджуватись у ній.
І це... його, вимріяна, під серцем виношена Україна: по-селянськи згорьована, по-інтелігентському вистраждана, по-комуняцьки і мо— сквофільськи тушками-нардепами зраджена, та, поза всі мислимі і немислимі гріхи свої, все ж таки богообрана!..
...А як же вірив Мойсей, —
Зі слізьми на очах декламував він, —
Як Бога славив у Синаї,
Що ось він, Господи, вмирає —
Останній раб і фарисей!..[4]
.. .А якою ж неймовірною видавалася сама думка, що колись, якщо вже не за їхньої, то хоча б за внуків-правнуків їхніх, пам'яті Україна все ж таки здобуде, виборе, вистраждає... І не було в цьому світі людини, яка так самовіддано вірила б у незборимість національного духу українців, як вірив він, неприкаяно безталанний мандрівний поет— самітник Роман Ігуда.
Одначе ж і не було в цьому світі людини, яка б, як оце він, Роман Ігуда, зневажала і земляків своїх, українців, і самого себе — за ганебну слабкість змалоросійщеного духу. Яка б так довго й самовбивчо катувалася між підступною вірою і незрадливим зневір'ям; між фольклорною шаною й історичною ненавистю; між сповідною готовністю вмерти в ім'я України і запеклим жаданням вижити в ім'я загибелі її ворогів.
Знесилено вклякаючи біля підніжжя цієї національної святині, йому мрійливо хотілося зійти на рідну землю мудрим і нелукавим правителем; а, здіймаючись над її зреалізованою іпостассю, — ладен був лишатися бодай грудкою чорної землі посеред жнивного поля.
Єдине, чого він панічно боявся, — щоб не сталося так, що на уламках ненависної йому імперії один, національно-патріотичний, гурт занадто передчасно правитиме "танок волі", а другий, проросій— ський, націонал-шовіністичний гурт — ще передчасніший "танок реваншу"; але при цьому ні той, ні той або ж не здогадуватимуться про його, Романа Ігуди, існування, або ж із самосудною зневажливістю "впритул не помічатимуть" його.
Й ось тут уже, на Бога... що завгодно: будь-які поневіряння, будь— які державно-цензурні замовчування, переслідування, а хоч би й концтабори... аби тільки не усвідомлення того, що, зрештою, ти — "ніхто, ніщо і ні при чому"!
Ні-ні, не доведи Господь, щоб хтось дізнався, як він, Роман Ігуда, забобонно жахається навіть самої думки про те, що на руїнах українського державотворення так навіки і залишиться "ніким, нічим і ні при чому"!
Лише наприкінці 1991-го, на якийсь незначний час, та й то на хвилі референдумного злету сил і духу, він нарешті позбувся був цього гидотного постраху... Але ж правдиво кимось із давніх і мудрих мовлено було: "Щойно перестаєш боятися, як неминуче настає те, чого ти боявся!". І воно, оте, "чого він так боявся", таки справді настало!..
... А ми ж не з племені заброд!
То де ж ми п'ять віків блукаєм?!
Чи ми Мойсея ще не маєм,
Чи вже давно ми — не народ?!
То він не вмер, він ще не вмер!
У наших душах "раб останній"
У путах, ницості й воланні
Живе й нуртує дотепер...
...На домір лихого, йому ще й дивовижно не щастило. А й справді, як же довго й боговідступно йому не щастило!
Найсвятіші дні референдуму і висвячення незалежності Ігуда змушений був провалятися у якійсь селищній лікаренці — без ліків, без лікарів, без грошей і, що найжахливіше, без надії на гроші, ліки і лікарів; зі своїм двостороннім, з усіма можливими ускладненнями, запаленням легенів, і так само двосторонніми, пекучими болями в нирках.
А, виборсавшись мало не з того світу, Роман тривалий час рятувався від безгрошів'я, викладаючи в селищному ж таки профтехучилищі — всіма забутий; місцевою, наскрізь комуняцькою, владою принижений; найпослідущим провінційним чиновником, яко "рухі— вець", яким він формально так ніколи й не став, а ще "бандеровец і націаналіст" — затаврований, осміяний та упосліджений.
...А навкруги вирувало політичне життя. Навкруги мітингували й опартійнювалися; викривали, блокували і блокувалися; виступали з заявами, таврували, клялися і знову... таврували. Хоча дуже швидко всім стало зрозуміло, що й на затаврованих, і на затавровувачах уже давно. тавра ставити ніде!
І якось воно так складалося, що всі навколо збагачувалися, спо— літизовувалися, прилаштовувалися. Тільки він, неприкаяний Роман Ігуда, завжди чомусь виявлявся чи то осторонь, чи на узбіччі всього цього політичного вітровію. А коли, врешті-решт, сподоблювався брати участь у якійсь акційці, то неминуче почувався в ній, як непро— шений гість — на бозна-чиєму весіллі. "І чиєсь чуже весілля я зустріну, як своє!" — втішав себе котрийсь із поетів-неокласиків. Тільки ж не про нього, Романа Ігуду, це було писано.
Дивовижна річ: він, чолов'яга, який вважав себе тертим і політично просвітленим, чомусь ніяк не міг збагнути, що воно таке, в дідька, — і в країні цій, напівнезалежній та на чверть бездержавній, і в його власному бутті, — діється?
Час від часу Ігуда нагадував сам собі доброго самаритянина, який впродовж десятиліть і десятиліть, у душі і в уяві своїй, вивершував власний, велично-всесвятний, сповідно-непорочний храм.
Та коли настав час освячувати його, раптом виявилося, що він, творець і першомрійник, занадто вже боговбивчо запізнився — і з кадилом своїм, і зі святими помислами; що туди, до возведеного ним і такими ж, як він, національно-визвольними мрійниками, храму, вже напхалося стільки "борців" і "проповідників", що іконостас тріскається від їх репресантсько-кадебістських легенд і молитов; амвон вгинається від тридцятисрібного чолобиття їхнього.
І це в той час, коли йому, страднику Ігуді, вже навіть нема як протиснутися, не те що до ікон святих, а навіть до паперті.
...А, поза все це, тьма-тьмуща люду перлася в депутати, захоплювала заводи і землю, розкрадала колгоспи і комбінати; здавалося б, абсолютно з нічого: з якихось сурогатних гроше-купонів та ідіотських ваучерів; з гадань екстрасенсів і шулерських "пірамід"; із будівельних, кредитних, податкових і ще бозна-яких афер; власне, з повітря і наївності людської, — ці недоношені "акули імперіалізьму" якимось дивом сотворяли собі мільйони й мільярди, розживалися на євроремонти і євровілли, колекціонували закордонні рахунки, закордонні паспорти і надійні, протизаконно подвійні, наскрізь офшорні, громадянства!
І начхати їм усім було на його, Романа Ігуди, душевний біль, на його національно-державницькі стенання, на готовність його служити знедоленому, знедержавленому народові своєму за самий лише шмат насущного хліба й оголену національну ідею...
Увесь жах його становища саме в тому й полягав, що нікому він в дідька у цій Новій, Вільній та Незалежній, тепер уже не потрібен був — ні з болями своїми душевними, ні з високими помислами та з жертовним самозреченнями. От він і запитував себе: "Як же так могло статися?" Бо й справді, як таке могло статися?
Зрештою, все, про що він так довго і ревно мріяв, збулося, але... чомусь-то без нього; хтось цій "несподіваній, кремлівсько-дарованій" Незалежності тішився, хтось гострив на неї ножа, проте кожен зокрема якось-то під неї підлаштовувався, а всі разом нахабно вдавали, нібито його, Романа Ігуди, і таких, як він, національних романтиків, ніколи на цих "теренах" не існувало й існувати не могло.
Ні-ні, він нікого не збирався звинувачувати.