— Хто ж проти такого?
— Так ото і є те, чим я займаюсь. За тим непотребом я зайду до тебе.
— Будете ще ходити. Я сам його привезу. Подивлюсь ще з Валею у бабиній скрині.
Привіз таки. Знайшли ще й акт купівлі землі свого предка. З миру по нитці. Наступного дня душа ще більш відтанула. Топав додому — чує хтось лопотить позаду.
— Дядьку Романе, дядьку Романе! — засапано сокорить хлопчина, здається, Гриця Сороки. — Побачив, що ви йдете. Оце, о, може, згодиться для вас?..
І простягає дві книжечки. Військовий квиток та посвідчення про медаль "За відвагу" Архипа Балюка. Роман Михайлович добре знав його. Пораненим вернувся з війни, на фермі працював. Доживав самотнім.
— Минав хату, куди вселилися приїжджі. Збоку дороги купа сміття, ремонт роблять. Бачу, валяється, то й забрав.
Приємно стало: ще мале, а, бачиш, брунькується інтерес до його справи.
— Славно ти вчинив, синку. Як то тебе звати?
— Яків, Яшка Сорока.
— Дякую, тобі. Заходь, я багато цікавого покажу.
І простягнув свою правицю. Хлопчина знітився від такого визнання чоловічої рівності. Несміливо поклав свою, яка сховалась у великій долоні.
ЛІЗЕ В ДУШУ ГІРКЕ
Що ж воно таке? Ну, притрапок з Яшкою зачепив. Але й без того та бійня лізе в душу, хоч минула давно. Навіть не тому, що звідти не повернувся батько, а з села — більше ста чоловік. Він був тоді років на два нижче Яшка.
Вселенська вогняна веремія вже викотилася за межі України, але під боком, за Ковель, весною сорок четвертого, йшли важкі бої. У селі відкрили польовий госпіталь. Деякі сім'ї прийняли до себе покалічених, доглядали їх, мов рідних. Від шосейки роз'юшена, розбита ґрунтовка, йде збоку їхньої хати, що першою стояла на оболоні села, і машини, чи підводи з пораненими, часто зупинялись навпроти.
От до хати в шинелях зайшли двоє солдат. Один з пораненою лівою рукою. Правою ж підтримує товариша, у якого обличчя у кривавих бинтах, видніються лише ніс та очі.
— Мамаша, — звернувся перший до матері. — Єслі можно — дайтє єму кружєчку молочка. Он уже двоє суток нє єл нічєво, жєвать нє можєт. А молочко пойдьот.
Мати налила. Очі солдата зблиснули надією, він тремтячими руками обхопив квартину, ллє в рот. А воно. тече через підборіддя, в якому наскрізна рана, через бинти. Враз бідолашний якось зів'яв, випустив кухлик, безнадійно махнув рукою і голосно заплакав. Роману стало жахно. Він перший раз почув і побачив як плачуть дяді, та ще й солдати. Думав, що витирають сльози лише жінки.
Трохи по тому, до армії з села забрали усіх чоловіків, окрім тих, які пішли в ліс. Романового батька теж. Роман жалісно канючив матір взяти його, коли призваних шикуватимуть. Вона ніяк не хотіла. Тоді Романко кинувся батькові на шию, обвив рученятами, притулився до колючої щоки, укрив поцілунками, заплакав.
— Таточку, таточку дорогий, я хочу з тобою.
Їхні сльози змішались.
— Оксене, — глухо затремтів батьків голос. — Хай іде.
Коло сільради, на плацу, все село. Менша його доля вільна. Там стоять троє військових. Старший з них, менший на зріст, але грімким голосом, на пострах, басить чи не на весь окіл Макарового:
— Пєрєстаньтє рєвєть! Іначє провожающіх удалім. Ідьот рєгістрація.
То жінкам. Бо їхні ридання крають чоловічі серця.
Майдан поволі вгамовується. Та стиха, все назріває якийсь невловимий гул, двигіт, гуготіння. То дрижало повітря від загнузданих страхом плачів, голосінь, стогонів, що перейшли у нову, досі невідому звукову хвилю. Військовий називає прізвища, з людського гурту його голос вихоплює чоловіків, вони стають у стрій. Викликають Романового батька. Він якось поквапом прощається, обціловує обох.
— Бережи сина. Романчику, слухайся мами.
І побіг.
Прийшли від нього з фронту три листи-трикутнички. Згодом казенний конверт. Що в ньому — знали всі. Пам'ятає Роман, як тоді поштарка, тітка Шура, тремтячими руками розпечатала конверт і з сльозами впала в обійми матері.
— Тітко. Ваш чоловік.., — а далі не змогла.
Обоє зайшлися ридма. Роман втопив голову в подушку. Не кричав. Не хотів, аби бачили його сльози. Лиш раз-поразу здригались худенькі плечі. Справжні чоловіки плачуть мовчки...
Скільки то літ непомітно втекло! Та от прикрість: навіть тоді, після того страшного листа, Ромчик, а тепер Роман Михайлович, коли хоче пригадати як вони прощались, з тьмяного обрису батька вперто виринає отой, тяжко скалічений, незнайомий солдат. Може, так сталось і з батьком? А от яким він був трохи раніше, то видиться вже іншим. Палали тоді українські села, безвинно катували і вбивали мирних людей. Старих, малих, жінок. Озброєні українці відповідали полякам помстою. Правда, їхнє село біда обійшла. Але, на всяк випадок, багато хто викопав собі замасковані землянки, куди ховались на ніч. Збоку узвиші, що майже круто низилась до болота, батько теж облаштував підземний схов. Як на біду, малий Роман тоді десь підхопив дивну і дику для нас малярію. Азійсько-африканська хвороба. Контрастна, мов клімат тих країв, звідки її принесла якась міграційна комариця. Годину тебе спалює сорокаградусна жарінь, другу — кидає в арктичний холод, від якого тебе не рятує ні тепла піч, ні кожух. Неймовірно важкою видалась одна груднева ніч. Вранці батько тихенько вийшов на розвідку і тут же повернувся.
— Німці, — схвильовано повідомив. — П'ять машин. Розвантажуються. Залягають прямо на снігу. Три міномети встановили.
— Ой, — забідкалась мати. — Хату спалять. О, Божечки! — сплеснула і тричі перехрестилась. — Спаси і помилуй.
На щастя, повстанський ліс мовчав, щоб не губити село. Німці ще години три чекали, потім знялися і поїхали. Зверху землянки перестали гупати кроки спостережника, який обрав для цього найвище тут місце.
Знесилений, вимучений хворобою Романко, ледь дочекався, коли його перенесе батько до хати, а мати натопить піч. Баба Волянка, яка зналась на травах і лікувала ними, сказала матері: "Незнана для нас хіра. Але вкиньте його на хвильку в ополонку, або нехай з'їсть вош. Болєсть або злякаєцця, або згидує".
В ополонку? — розширились від жаху материнські очі. — Та... Та то ж смерть...
Кидати не стали. Батько десь в Ковелі видряпав жовті таблетки хіни, від яких Роман набрав лимонної барви. Чи то від пігулок, чи від тої гидоти, яку йому могли непомітно додати до страви, але став поволі очухуватись.
Про ту війну у Романа Михайловича є немало експонатів. Хотів поповнити їх живою пам'яттю про земляків-фронтовиків. П'ятнадцять літ тому не стало останнього з них. Світлин випросив немало, хоч деякі родичі віддавали неохоче, а то й відмовляли. З таких робив копії. А от фронтові листи ... То були такі собі трикутнички з двома штемпелями: "Солдатское письмо бесплатно" і "Проверено военной цензурой". Нагадав сестрі віддати ті три батькових, які вона зберігала.
— Та я їх спалила в грубці. Нащо вони тобі?
— Та ти.., ти.., — не зміг знайти слів обурення від такого вчинку. — Ти ж пам'ять про батька з димом пустила, навіть його фотографії у нас нема.
Мелашка Кондратюк, вдова фронтовика Терешка, взага лі ошелешила
—Нема нічого. Його нагороди, листи, дерев'яшку-ногу поклала в труну.
Ледь вгамував себе. Лише запитав знущально:
— Він що, буде пред'являти їх святому Петру? Там і без документів, нагород знають хто чого вартий. Недобре ви вчинили, геть паскудно.
Дядько Терентій служив у розвідці. Одного разу, коли поверталися з "язиком", їхню групу з п'яти чоловік засікли всього метрів за триста від наших окопів. Пекельний був бій. Двоє загинули, командира поранило.
— Кондратюк, — звернувся він, — ти цілий і більше сили маєш. Волочи фріца, ми будемо прикривати скільки зможемо.
І він таки досунув. Незбагненно: жодна куля не зачепила. Біда знайшла його згодом. За "язика" був орден Слави, потім дві медалі.
Героїчним дядька Терентія Роман Михайлович вважав ще до того. Середнього зросту, міцно збитий, до ладу скроєний. Сидів тоді Ромчик, ще охлялий після хвороби, біля заснованого ласицями шиби вікна, зирив у прохукане кружальце, нудьгував. Бо ж на холод — зась! Аж тут — що він бачить! По засніженому полю, до лісу, неподалік від хати, прошнуркувало четверо диких свиней. Трохи згодом, по їхньому сліду, поволі, припадаючи на задню лапу, великий кабанюра. Прошкутильгає трохи — зупиняється. Пооддаль, з сердитим гарчанням його пантрують кілька собак, чоловіки з вилами, сокирами. Ой, як цікаво! Але ж небезпечно! Бо кабан — то тобі не овечка. Скидає голову вбік і в ту ж мить облога відскакує. Мабуть, там і батько.
Та дві широкостанні сосни затулили Ромчику подальше видиво, а потім його поглинув видолинок. Сікач, як згодом повідав батько, був ще дуже небезпечний. Необережного, гарячого Талимона, який хотів прохромити звіра вилами, що лише ковзнули по панциру, зачепив за кожух іклом і швиргонув метрів за п'ять, а його собаці розпоров живіт. Дядько Терентій швидко зметикував: придротував до топориська колуна двометровий держак. І коли риластий спинився перепочити, урепіжив ним по хребтині... Славна вийшла свіжина. Бо половину туші дядько віддав сусідам. Скуштував тоді борщу із свинини і Ромчик.
Для світлин Роман Михайлович готує друге життя. Доки вони стануть музейними експонатами, дасть у книгу про село. Нелегка справа. Добре, що зголосились упорядкувати її журналіст з обласної газети В'ячеслав Нагорний та невістка Люба, яка архіваріусом працює в обласному архіві. Ох, та Любаша дорогенька, як вона допомагає тепер йому!
В музеї він зробить із фото велике панно. От, коли той музей буде? Вже до печінок сільського голови ініціатор добрався, бо він лише обіцяє відлагодити будинок колишньої аптеки для музею. І місцевий же, мав би розуміти. Воно входить у загал його роботи. У п'ятницю зустрілись:
— Ігоре Павловичу, завтра день у вас не робочий. Загляньте, прошу, до мене. Щось цікаве покажу.
— Цікавого, знаю, маєте багато. Що у вас там таке?
— Ні, ні, це треба побачити. Слова тут не підходять.
Неохоче, але погодився. Роман Михайлович зранку дістав стос зібраних фотографій, порозкладав на столі, дивані, підвіконні, двох стільцях. Одиничні, групові, сімейні. Іконостас. Під обід посадовець таки навідався.
— Дорогий наш голово, — Роман Михайлович почав навіть урочисто, піднесено.