Каміння під косою

Носити, звичайно, було важче, особли­во мішком. Тому мінялися: раз носив Андрій, а Сав­ченко насипав, потім насипав Андрій, а носив Савченко. Але хлопець бачив, що сторож хитався і заточувався під тягарем, тому скоро віддавав йому лопату, ще й на­казував насипати найбільше і, вхопивши відра, або зав­давши собі мішок на плечі, підбігцем спішив у підвал.

Хоч як ретельно обидва працювали, але Савченко вмудрявся скаржитися далі: кажуть, "легка робота", а воно штука — щодня дванадцять класних кімнат поза­мітати (одні парти лишень поперетаскувати двічі з місця на місце), та дві залі, та коридор, та вчительську, та сходи! А то й мити треба цілу школу і підлоги "олінафтом"[3]) натирати. Восени всі вікна мити й заліплю­вати, весною — відліплювати і знову мити. Жінка оце восени з драбини впала і ногу так надвередила, що досі шкутильгає. А вже взимку — і говорити нічого. Крім усієї іншої роботи, треба дров напиляти і нарубати на роз­пал, а тоді по відрові вугілля в кожну піч із підвалу натягнути. Учні зі школи виходять о другій годині, а вони з жінкою працюють до півночі, а на світанку кінчають решту. Правда, за це хоч мають хату задармо і паливо та світло. А харчеві картки все одно "на легко працюючих". Сторож лаявся, кляв і сердито спльову­вав, ніби намагаючись облегшити душу.

Врешті скінчили. Андрій дбайливо поставив відра на місце, витріпав мішок і чистенько позамітав зробле­ну з вугілля чорну дорогу.

— Все вже, дядьку, чи ще щось? — спитав сторожа.

— Спасибі, хлопче, все, — сказав Савченко, якось нерішучо тупцяючись на місці. — Ухекався здорово, ге? Тож лягай і відпочивай. Мішків стане і постелити й на­критися — не змерзнеш.

— Спасибі, дядьку, — трохи нетерпеливо відповів Андрій, що по важкій роботі бажав відпочинку. — Мені не первина. Я вже й до гіршого звик.

— Ну, то спи з Богом! — побажав сторож. — Я тебе замкну, а вдосвіта збуджу і випущу, поки учні почнуть сходитися. Щоб тебе тут ніхто не застав, та й не доніс. Буде мені біда за те, що неприписаних перетримую. Світла не забудь погасити.

— Добре.

Сторож вийшов, обернув двічі ключ у дверях і по­тупав кудись нерівною ходою. Андрій також погасив світло і з насолодою зарився в мішки. Від роботи в нього нила кожна кістка, бо ж був ослаблений від недоїдання, а нутро аж скавуліло з голоду. Але хлопець усе ж дякував Богові й за те, що не тиняється вулицями і не гине на морозі.

Та не вспів ще гаразд і роздуматися, як зовні по­чулася знову нерівна хода і двічі скреготнув ключ у заіржавілому замку.

— Вижене! — злякався Андрій і вже приготувався до сварки.

Але сторож прийшов з цілком іншими намірами.

— Агов, хлопче! — озвався в темноті з порога. — Ходи-ко лишень у хату.

— Чого? — сердито відповів Андрій. — Мені й тут добре.

— Не бійся і не верзи кат-зна чого: кому там з по­рожнім черевом може бути добре? Жінка на вече­рю кличе.

Хлопець прожогом схопився на ноги і миттю опи­нився біля сторожа.

— Оце спасибі вам! — вигукнув схвильовано. — Бо в мене кишки такого марша грають, як на жовтневій параді.

"Хата" Савченків була звичайною маленькою ко­мірчиною під сходами, де рівна стеля мала в промірах 2 на 3 метри, а потім заломлювалась і спадала під го­стрим кутом до самої долівки. Вся обстава складалася з малесенького столика, покривленого залізного ліжка і саморобного дзиґлика-табурета. Огрівалася залізним чавунцем, що служив одночасно й для готування їжі. Тепер чавунець був розігрітий на-червоно, і в комір­чині царювала така духота, що двері стояли відчинені навстіж.

Андрій скинув шапку, перехрестився до порожньої без образів стіни, привітався і сів на гостинно підсуне­ний йому господинею дзиґлик,

— Сідай, сину, — ласкаво припросила вона, — гостем будеш. Чим хата багата, тим рада. Лишень, бач, наша хата така "багата", що в ній і хліба нема. Тиждень уже не привозять, усе обіцянками годують. Взавтра кажуть, небезпремінно буде, але напевне за всі дні не віддадуть. Вже не раз таке бувало. Робимо за той шматочок хліба, аж нам в очах чорно, а тоді ще в черзі стоїмо по дві-три години...

— Ти, Наталко, не говори багато! — увірвав її чо­ловік. — Давай, що там маєш, бо в мене з голоду аж душа пищить.

Жінка поставила на столі бляшаний чайничок, вкинула в нього щипку цикорії, дістала з полиці три склянки з грубого скла і досить велику миску, повну якихось чорних балабушок. Потім витягнула з папірця грудочку цукру розрубала її ножем на три частини і поклала по шматочку біля кожної склянки.

Поки вона це все робила, хлопець успів придиви­тися до своїх знайомих. Обидвоє мали понад сорок ро­ків, обидвоє були дуже виснажені й худі, обидвоє шкутильгали, особливо ж господиня, що мала на до­даток до всього глибоку близну на чолі.

— Ну, хлопче, призволяйся, — запросив Савченко, наливаючи в склянки зафарбованого цикорією окропу. — Ми тепер здебільша їмо "свинячі одбивні", а чай п'ємо навіть і не "в прикуску", а "в приглядку"[4]). Ти вже їв коли "свинячі одбивні"?

— Ні, — признався Андрій, з насолодою запускаючи зуби в чорну балабушку. — Чув лишень, як про щось таке мати казала.

— Ага, "мати казала"!.. А свиней ви годували?

— Та вжеж, що годували. На Різдво завжди кабана кололи.

— А чим годували? — допитувався Савченко, наче сам не знав.

— Та годі тобі, Миколо! — вмішалася в розмову жінка. — Дай хлопцеві їсти!

— Чекай, чекай, жінко! — відмахнувся господар. — Людей просвіщати треба. Отже, чим годували?

Андрій завзято жував балабушки і попивав окріп "у приглядку", залишаючи цукор на закуску.

— Ну, звісно, чим, — ледве відповів з напханим ротом: — спочатку гарбузами, а потім дрібного кар­топлею, чи там буряками. У нас варили здоровенний такий котел, потім треба було картоплю м'яти, висів­ками обмішувати, ще часом і сироватки долити, щоб кабан краще їв та вгодовувався.

— От-от! — підхопив Савченко. — Це ти щиру правду сказав: "щоб кабан краще їв та вгодовувався". А тоді кабана заколють, ковбасок нароблять, сальця насолять, шинок напечуть... А хто свіженького хоче, то шматочок одріжуть, товкачиком поб'ють, цибулькою та перчиком приправлять і на смальці підсмажать. І ви­ходила тоді "свиняча одбивна", ніби, від того, що її товкачем били. А тепер "свинячі одбивні" з того роблять, що люди від свиней відбили. Та й не картоплю, хлопче, а лушпину картопляну. Нас на картоплю не вистачає. То жінка оце тиждень тому купила півмішка лушпини і висівок торбу. Лушпини зварить, на машинці перемеле, висівками замісить і на сковороді таких "свиня­чих одбивних" напече, що хоч куди! Вгодовуємося ними краще, як колись ваші кабани. Не бачиш хіба?

Жарт був надто сумний, щоб з нього сміятися, і сто­рожиха лишень зідхнула. А Савченко раптом затягнув чистим високим тенором:

"Не життя, а просто ра-а-й,

Хоч лягай і помира-а-й..."

Махнув рукою, вилаявся і взявся за балабушки.

Жінка їла мало, але все припрошувала Андрія і між тим розпитувала його, хто він і звідки. Але Андрій не мав охоти багато оповідати. Сказав лишень, що він си­рота, що втік з дитячого будинку і прийшов у Харків шукати роботи.

Савченко докірливо похитав головою:

— Це ти, Андрію, нерозважно зробив. Краще тобі було того дітдому держатися.

— Хай його усе лихе держиться! — насупивши брови, вилаявся хлопець. — Попервах[5] ще в день по два рази якоїсь бовтанки давали і хліба по шматку. А тепер там народу стільки набилося, що й ліжка по­викидали і всіх поспіль на підлогу спати кладуть. Кухня по два дні часом замкнена стоїть, а на третій день варить стільки, що лишень половині по черпакові дістанеться. Решта з порожніми мисками лишається. І хліба вже нема. Як і привезуть, то завідувач з вихователями та кухарями між собою поділять, а решту блатняки з боєм повидирають і поїдять. З братви, котрі менші й слабші, вже пухнуть і вмирають. Чого ж там було держатися?

— Ну, а все ж, — тягнув далі своєї Савченко, — вряди-годи та щось і перепаде. Ти ж — хлопець ве­ликий і за себе, мабуть, постояти вмієш. Скажу тобі по щирості: тут іще гірше буде. Вертайся назад.

— Не вернуся! — мов норовистий кінь, уперто мот­нув головою хлопець. — А хоч би й вернувся — не приймуть. Раніше у той дім привозили СИЛОМІЦЬ, як у тюрму, і сторожу довкола тримали, щоб ніхто не втік. А тепер навиворіт: не приймають навіть тих, кого міліція привозить, а як хто тікає, то ще й радіють, бо все ж на одного рота менше.

Савченко важко зідхнув і заходився скручувати махоркову цигарку.

— Виходить, хоч круть, хоч верть, а козі смерть, — сказав понуро, затягаючись їдким димом.

— Ось не кракай, Миколо! — докорила жінка. — Бачиш, хлопець тямущий і роботи, видно, не боїться. Не може бути, щоб у всьому Харкові для нього місця не знайшлося.

Савченко раптом розсердився:

— Та ти, небого, сьогоднішня, чи що?! Таких, як він, — кивнув на Андрія, — тепер мільйони місця шу­кають! На роботу не візьмуть, поки не припишеться у подвірній книзі, а в подвірній книзі не припишуть, поки роботи не знайде. Зараз треба заяву подавати, а до заяви довідку про соціальне походження приложити. А в нього ж, — знову кивнув на Андрія, — по всьому видно, оте "соціальне походження" таке, що про нього краще не згадувати. Як і у всіх інших, що по вулицях тиняються і мруть.

— Тебе, чоловіче, не переговориш, — почала також розпалюватися жінка. — Мруть, то мруть, але багато є й таких, що якось попричеплювалися. Он Михайленко брата з цілою родиною пристроїв.

— Ото ж бо то й є, що брат брата мав, та ще й та­кого, як Михайленко. То такий проноза[6], що чорта на чорта верхи посадить, а своє зробить! — сердито, але з відтінком захоплення сказав Савченко.

— То може б його спитати? — несміливо підказала сторожиха.

— Шкода роботи! Михайленків брат також недур­ний був і з села з порожніми руками не прийшов, як Андрій з дітдому. Підмазали, кого слід, — от і поїхали і пристроїлись. А в хлопця ж ні брата, ні документів, ні хабара. Що зробить? — і Савченко безнадійно зідхнув.

Андрій сумно похилив голову. Гірко йому було, що справді не мав нікого у цьому великому страшному місті.