— Я нічого більше не хочу знати.
— А знати більше нема чого. Сьогодні поїхав.
— Поїхав? Чому?
— А я знаю? Пришелепуватий якийсь, про всякі дурниці торочив.
— Про які дурниці?
— Про якийсь льонта про… ну що тобі казати, пришелепуватий, і годі. Він про льон, а я у сміх… Ну, поїхав сьогодні, навіть не попрощався. Баба з воза…
— Ти чого до мене прийшла?
— Хазяйка питає, чи не повернешся? Нікого іншого не хоче брати, а мені одній дорого виходить.
— Не повернуся.
— Забула, як я тебе підгодовувала? Все забула?
— Якби і моя мати мені присилала…
— Та яка там мати! — роздратовано крикнула Шурка та раптом урвала й грюкнула дверима.
Скільки раз підходила Саня до пошти, скільки раз не наважувалася зайти туди!..
І нарешті зайшла. Довго стояла, дивилася зляканими очима на поштовичку і боялася запитати.
Запитала…
"То була не ти, тепер я зрозумів, — я бачив не тебе. Де ж ти? Озовися, я без тебе не можу…"
* * *
Олександра й не помітила, як підійшла до села. Вечірній присмерк погасив шовкову зелень — льон мав ось-ось розквітнути. Голубе-голубе море льону…
1967 р.