Усі жінки мають бути у шлюбі.
— Коли померла моя бабуся і я залишилась одна на цьому світі, одноплемінники хотіли віддати мене старому й беззубому пастухові. Швидше б я пішла у царство мертвих, аніж до нього...
— Тому ти втекла?
— Так.
Жрець зітхнув. Він міг довго роздумувати над будь-чим, але в цьому випадку не було підстав для роздумів, була тільки певність: так вирішило небо. А все, що вирішує небо, людина не може піддавати сумніву. Вона залишиться у нього.
— Заночуєш на отій циновці, де їла сьогодні. А завтра мої слуги займуться тобою. Аби жити в цьому домі, ти повинна мати належний вигляд. І хочу попередити: ніякого опору. Інакше храм завжди буде радий прийняти ще одну жрицю.
Розвернувся й пішов до своїх покоїв.
Прокинувся, тільки-но Сонце першими променями зазирнуло в отвори під дахом. Віддав розпорядження служницям щодо нової мешканки дому, ситно поснідав та з двома рабами вийшов за ворота.
Пройшов центральну вулицю з олеандрами, які щедро зрошувалися водою з каналів і цвіли від цього майже всеньке літо. Наближався до центру й до невеличкого підвищення посеред міста, де здіймався у небо суворий, величний і прекрасний зикурат. Ще його дід робив креслення й розрахунки для побудови цього храму. На сімох платформах, які символізували сім небес, втілював собою ідеальну будову земного й небесного світів, закони, котрим було підвладне все живе й неживе, все суще на землі, на небі і під землею. Божественні закони, правовий кодекс і класифікацію усіх явищ світу, всю його мудрість і всі науки — МЕ. Перше небо належало Інанні, сьоме — верховному Богові Ану, де у великій залі стояла його велична статуя і трон. Туди мав навідатися жрець, аби віддати Ану свою шану за здатність розуміти мову неба і мати можливість торкатися його священних знань.
До зикурату вели великі сходи з обох боків храму і ще одні центральні. Цими сходами й підіймався жрець. Біля воріт храму левоподібний орел грізно розстелив свої могутні крила і дві змії, котрі звивалися вздовж по дверях, розвертали свої голови з великими очима, аби пильно оглянути кожного, хто заходив у храм. Жрець зняв свої сандалі, забрав таблички і прилади з рук своїх рабів та попрямував углиб храму.
Спершу він зайде вклонитися Інанні за можливість мати насолоду і честь споглядати світло її зорі щовечора цієї пори. За декілька місяців вона стане Вранішньою зіркою і тоді він буде прокидатися раніше за денне світило, аби принести дари тій, котра сповіщає людей про прихід незрівнянного Уту.
Статуя Інанни мовчазно дивилася своїми величезними очима у простір. Щось грізне й таємниче було в тому погляді й у всьому виразі її обличчя. Густі брови розгорталися потужними крилами на високому чолі, великий ніс гостро виступав уперед, немов дзьоб хижого птаха, тонкі губи великого рота були щільно стиснуті. Вона вимагала поваги, нехай навіть через страх. У руках тримала жезл, який обвивали дві змії, створюючи вісімку. Він вивершувався тризубом: символом влади. Сама Інанна уособлювала священний шлюб: чоловіка і жінки, світла й темряви, Неба та Землі. Була символом плодючости, врожаю, перемоги.
Звів свої руки догори й почав промовляти славень на честь богині. Вдивлявся в її очі, які виблискували тьмяним сяйвом коштовних смарагдів і оповивали весь простір зеленуватим серпанком.
— О наймудріша з богинь! Володарко цілющого насіння! Повелителько людських бажань! Я вчув твій голос, я побачив твій знак і прийняв дар. Буду піклуватися про нього як про найбільшу коштовність!
Опустив руки, схрестив їх на грудях і позадкував до виходу. Сонце своїми променями щойно заглянуло в отвори на стінах храму — й очі статуї спалахнули ще яскравіше. Зелені полум'яні язики виривалися назовні, заповнювали храм, розходилися у просторі, стелилися все далі й далі, до зелених зрошуваних полів. Там уже рясно шелестіли такі ж зелені, свіжі паростки пшениці і ячменю, дозрівали перші плоди бобових, квасолі, тикви, огірків, цибулі та проса. Богиня радіє, вона прийняла його вдячність.
Далі жрець почав своє довге сходження до верхнього приміщення храму. Очам відкривалося все більше простору. Води Євфрату виблискували темно— синім шовком, білі хмаринки овечками розбіглися по гладкій поверхні, тамували спрагу водами ріки. Від високих берегів простиралися зелені поля землі, котра годувала їх, а над головою синє бездонне небо. Він ішов у небо, крок за кроком, сходинка за сходинкою. А воно все щільніше нависало банею над його головою. Все сильніше тріпотів крилами Енліль, доносячи з плодючих полів життєдайні аромати. Очима вбирав у себе простір, вухами всотував тонкощі звуків. Очі й вуха — вмістилище розуму, і тут, у височині, розумієш це найкраще. Тут простір і людський світ єднаються так, як не можуть зробити цього внизу.
П'янкі пахощі кедрових лісів Аратти обіймаються з пекельним диханням сирійської пустелі. Соки південних дивовижних фруктів, яких везуть із острова Дильмун, розливають у просторах дихання гір і долин далекого Індостану. Аромати його прянощів осідають на ворожих списах ассирійських воїнів. Але тут, угорі, де панує Ан, нема ні друзів, ані ворогів, тут лише закон справедливости. Тут його вправною рукою пишуться ті закони і правила, котрими живе все суще. Бо що на небі, те й на землі. І він, жрець, який прийняв знання своїх прадідів, найкраще може розуміти це, видіти очима, чути вухами. Він прямує до володаря неба, до того, хто створив на початку світу й передав Енлілеві, а той, у свою чергу, — володареві підземного царства Енкі, — ключі від божественних законів МЕ.
* * *
Повертався додому після заходу світила. На виході із храму його чекали двоє постійних слуг. Дорогу підсвічував Місяць надкушеною паляницею, а трохи нижче палахкотіла Вечірня зоря. Вона щойно попрощалася з Уту й тепер сперечалася з Нанною, хто з них важливіший.
В домі о цій порі панувала тиша. Слуги відпочивали й тільки одна служниця у кухні очікувала свого господаря, аби подати на стіл вечерю. Ще йдучи вулицею, зловив себе на думці, що тепер його чекають не лише слуги, котрі живуть якимось своїм, хоч і, певною мірою, залежним від нього життям. У домі з'явилася істота, повністю залежна від нього. Істота, в життя якої він вимушений втрутитися, котра без нього не дасть собі ради у великому домі, а разом із тим — у цьому місті, де скупчилося в тугий клубок їхнє мале життя.
У світлиці було порожньо. Не встиг сплеснути руками, як із кухні випливла сіра постать.
— Де вона? — було перше запитання.
— У дворі, — відповіла служниця, киваючи головою на внутрішній дворик.
Дівча сиділо на краю невеличкого басейну, який розташувався посередині саду, й дивилось на воду. Там купався та ледь колихався, мов човник на легких хвилях, лик нічного світила й перехрещувалися вогняні пасма від смолоскипів, які горіли в чотирьох кутках двору. Вона кидала щось у басейн, певно, крихти з паляниць, рибкам. Поверхня води від того тремтіла й розходилася в усі боки незліченними густими колами.
Була повернута до нього спиною й радше не почула, а відчула чиєсь наближення. Різко повернула гладко виголену голову. Очі її, навіть у тьмяному вечірньому освітленні, видалися ще більшими. Зеленуваті іскорки виривалися з них на волю й розліталися нічними метеликами по саду.
Жрець на мить завмер, затамувавши у грудях окрик.
— Гарний вечір. Бачу, з тобою добре попрацювали мої слуги, — мовив розважливо, перевівши дух.
— Так, — буркнула невдоволено. — І тепер я схожа на тебе.
Це розвеселило його.
— Це не надовго. Волосся швидко відросте, зате тепер ти чиста й охайна. Уже вечеряла?
— Ні.
— Тоді прошу до столу.
Він стояв поважно перед нею, схрестивши руки на грудях. Обличчям дівчинки ковзнула швидка ящірка розгублености, але вона зсунулася з краю басейну й застигла в очікуванні. "Не настільки вона дика", — подумав жрець і розвернувся, прямуючи до будинку.
Вони сиділи одне навпроти одного за довгим дерев'яним столом. Окрім смолоскипів, приміщення і стіл освічували два потрійних підсвічники. Сьогодні їхня вечеря — тиква, запечена із цибулею у глиняних горщиках, незмінні пшеничні паляниці та фрукти. Внесли вино у подовгуватій, різьбленій чудернацьким золотим орнаментом посудині. Наказав принести ячмінного напою, позаяк його юній гості ще зарано для вина, і розломив першу паляницю. Спостерігав за дівчам і бачив її вагання та розгубленість, мабуть, уперше сидить не лише у кріслі, а й за столом. Та, попри це, відчувається якась глибоко схована природність у її позі, ніби призабула у часі все, що було колись близьким і знайомим, а тепер вагається, відшукуючи те минуле у споминах.
— Роби те, що роблю я. Не бійся бути в моїх очах незграбною. Ці очі бачили багато і вже мало чим здивуєш їх. А завтра будеш мати свої перші уроки, і не тільки етикету.
— Чому ти такий добрий до мене? — спитала враз, ніби це її непокоїло.
— Так повинно бути, — легка усмішка ковзнула його губами, — прийде час — і ти зрозумієш.
— У кінці двору є декілька могил, — продовжила вона, — там твої родичі?
— Так. — Змовк, наче хотів утримати лише для себе те, що було дорогим і закутим важким замком у грудях.
— Там мої дружина й донька, — все-таки мовив по хвилі.
Знову спалах вирвався з очей дівчати і вона впевнено розламала паляницю.
Після вечері наказав слугам провести її в одну з опочивалень на верхньому поверсі, а сам попрямував на простору терасу будинку. На дах. Сьогодні хоче тільки одного даху над своєю головою, безмежного, мовчазного. Вони розмовляють подумки: він і небо. Вони завжди знаходять порозуміння, що рідко вдається з людьми.
На терасі стояло розлоге крісло-гойдалка, сплетене з бамбука. Такий само, бамбуковий, невисокий стіл і лежанка. Інколи спекотними ночами він засинав тут, щедро змащений олією від комарів. Ці маленькі, докучливі комахи заповнювали порожні й тихі ночі міста. Але тут навчилися боротися з ними. Тут навчилися боротися із самою природою та з її не зовсім сприятливими умовами. Посеред голої пустелі, без особливих дарів навколишнього середовища, створили багату оазу.
Каналами розсікало місто і навколишні поля, які стали родючими завдяки водам благословенних рік. Морським шляхом до міста звозили заморські диковинки, дорогоцінне каміння та спеції.