Бачила там жінку, вона сварила чоловіка з пропитими очима.
Я засміялася і запитала:
— То ти справді можеш зробити лука?
— Можу. Глянь на мій, — відповіла вона і простягла свою зброю. Він дійсно був гарним і набагато зручнішим, ніж той, що мала я.
— Якщо хочеш, можемо носити всю дичину до мене додому і там її готувати. Я живу з мамою і сестрою. Мама працює прачкою. Ми тут теж не так давно. Я до шістнадцяти років жила в замку.
— Ого! Я теж там жила, тільки до п'ятнадцяти. Ти донька знатного вельможі?
— Ні, прачки, — відповіла вона коротко, але одразу додала: — Я батька не знала. Мама працювала при замку, а я гралася з дітьми інших слуг на подвір'ї біля палацу. Коли підросла, допомагала з пранням матері. А потім її вигнали, бо якась свиня вкрала простирадло. Маму зробили крайньою.
Я співчутливо подивилася на неї.
— У мене вкрали більше, ніж простирадло. І це були одразу дві свині.
Манон засміялася:
— Ми подружимося, я впевнена. Ти мені подобаєшся.
Мені вона теж подобалася. Відтоді ми часто полювали разом, потім бігли до неї додому, обдирали та патрали тушки й готували ароматну печеню. Я познайомилася з її маленькою сестрою Дафною та матір'ю. Дафна народилася від солдата, який загинув на війні. Виплати від королівства на дівчинку були мізерні, як і дохід прачки, тож сім'я Манон не жила, а виживала. Дивлячись на важку долю своєї матері, моя подруга багато разів говорила, що не бажає одружуватися і народжувати дітей.
Я розділяла її бажання, бо серед знайомих хлопців ніхто й близько не був схожий на мого батька, але дітей я не хотіла ще з однієї причини: я боялася повторити долю своєї мами. Манон подобалася моя мрія стати воїтелькою, проте ми обидві добре розуміли, що за теперішніх умов вона була нездійсненною. Потайки я все ж не полишала надії почати нове життя, після від'їзду від родичів. Я мріяла вчитися і подорожувати королівствами, а одного разу побувати на батьківщині матері. Заміжжя викреслило б з мого життя і меч, і навчання, і подорожі.
Час спливав. Настала осінь. Непомітно минув вересень. Одного вечора я повернулася додому запізно, бо ми з Манон зайшли до лісу набагато глибше, ніж зазвичай, і довше возилися зі здобиччю — це був справжнісінький великий куш: два кролики та перепілка.
Я дісталася додому аж о дев'ятій, надворі вже було темно, хоч око виколи. Для початку жовтня стояла тепла погода, що було ще однією причиною мого запізнення, — я насолоджувалася перебуванням на свіжому повітрі якнайдалі від своїх родичів.
За кілька днів до цього, під час попереднього полювання, я поранила руку — не помітила зламану гілку, що стирчала, і з усієї сили напоролася на неї. Рана спухла — не обробила її цілющою маззю одразу, бо, як виявилося, вона скінчилася. Увесь наступний день я ходила з перев'язаною рукою і думала, як би збігати в ліс і нарвати трави, з якої я зазвичай робила цю мазь. І сьогодні, під час полювання, я нарвала її вдосталь, заповнивши кишені своєї куртки.
Перетнувши двір, я увійшла в сіни й наткнулася на тітку. Вона складала горщики, які я сьогодні вранці вимила і винесла на вулицю сушитися.
— Де тебе носило? — роздратовано проричала вона. — З кимось із хлопців тягалася?
— Син м'ясника говорив, що ти заглядаєш на нього, — десь із-за моєї спини подав голос дядько і злісно хихикнув. Я не бачила його, коли забігала до хати, і ця неочікувана поява викликала неприємне тремтіння — наче щось липке на потилицю впало. — Якщо вже обирати, то він — найкраща партія, грошей там, як у принца.
— Якого м'ясника? — запитала я, не розуміючи про що мова. Я думала лише, як дістатися до своєї кімнати та замішати трави.
— Того, що живе на головній вулиці, — процідила тітка. Вона склала горщики та вже зібралася йти на кухню. Я стояла, затиснута ними, і молилася, щоб ця розмова якнайшвидше закінчилася: обидва викликали в мені тільки огиду. — Він міг би одружитися з тобою, — її щурячі оченята вп'ялися в мене. — Ми тут подумали, — вона кивнула дядькові, який нарешті обійшов мене і вже стояв поруч із тіткою, притримуючи двері на кухню, — тобі наступного місяця дев'ятнадцять. Досі ніхто заміж не покликав. Треба поспішати, бо ще рік-два — і вже не візьмуть.
— Я не житиму з вами через місяць, — відповіла я байдужим тоном. — Яке вам діло, візьме мене хтось чи ні?
— Куди ти дінешся! — заперечила тітка. — Ким ти працювати підеш? Будеш з солдатами віятися за гроші? Кожна друга прачка та швачка в селі приносить від них у подолі. Прилаштовувати безбатченків я не збираюся! — вона дивилася на мене з таким презирством, ніби вже прилаштувала пару моїх байстрюків.
При словах "віятися за гроші" очі дядька забігали, як у павука. Він ліз під спідниці до всіх жінок і йому охоче відповідали взаємністю, хоча зовні був геть непривабливим і розумом похвалитися не міг. Тітка знала про його грішки, але очі закривала. Це саме вона зробила, коли дізналася, що пару тижнів тому він п'яний намагався мене помацати, хапаючи за груди. Я прокусила йому руку. Не наскрізь, ясна річ, але кисть гноїлася так, що я думала відвалиться. Відтоді дядько мене остерігався, але спала я все одно з мисливським ножем під подушкою.
Заміжжя стало гарячою проблемою ще й тому, що в будинку періодично з'являлися інші чоловіки — в заїжджому дворі завжди хтось зупинявся на ніч. Вдаючи, що більше не хочу розмовляти, я обійшла тітку і попрямувала до кухні, щоб через неї потрапити до своєї кімнати.
Серед гостей заїжджого двору траплялися надзвичайно мерзенні особи. І один з таких сидів зараз за столом. Я його одразу помітила. Кремезний бородатий чоловік років п'ятдесяти сидів, тримаючи у своїх велетенських руках кухоль чогось гарячого. Напевно, бульйону чи глінтвейну. Зазвичай тітка пропонувала всім ці напої, бо вони їй обходилися дуже дешево: вино було паскудної якості й коштувало копійки, а бульйон варився з курячих лап і голів, яких тітка могла набрати в м'ясника майже безплатно. Незнайомець провів мене поглядом, а його брови насупилися.
— Добрий вечір тобі, дівчино, — сказав він скрипучим голосом. Я зупинилася. Мені не подобався ані він, ані його голос, ані необхідність вітатися і витрачати на нього час узагалі.
— Добрий вечір і вам, пане, — відповіла я, знімаючи куртку і чіпляючи її на гачок біля дверей.
— У твоїх батьків прекрасний заїжджий двір, — гість, мабуть, вирішив зав'язати розмову.
— Вони не мої батьки, мої були воїнами! А ці двоє — шахраї, — кинула я і зиркнула на двері, в яких стояла тітка і кривилася, дивлячись на мене.
Брови незнайомця насупилися ще сильніше.
— Як звали твого батька?
— Емеральд Стоунхарт, — з гордістю вимовивши ім'я, я помітила, як червоніє від злості незнайомець.
— Я знав його. Він був підступною і підлою людиною! — прохрипів чоловік.
Мої кулаки вмить стиснулися:
— Мій батько був хоробрим і благородним! Я пишаюся тим, що я його дочка! — процідила я.
Бородань захитав головою і злісно проричав:
— Він задурив голову королю, щоб отримати посаду. Де це бачено: явився нізвідки — і став генералом, — я дивилася на незнайомця з огидою. — Зараз я обіймаю цю посаду. Благо, доля розставила все на свої місця! — промовив він і зловтішно посміхнувся.
— Доля чи хтось посприяв? — спитала в'їдливо я. Це був надто ризикований хід, але до сьогоднішнього дня я не знала нічого про смерть свого батька, окрім того, що він помер під час битви.
— Не твого розуму справа, як і що сприяло його смерті! — Бородань ударив кулаком по столу так, що кухоль з напоєм підскочив. Я подивилася на нього поглядом, сповненим презирства і ненависті. Чоловік різко встав і, зробивши кілька кроків, опинився біля мене.
— А не прихопити б мені ще і його доньку? — гидко вишкірився чоловік. — Охоче візьму це молоде м'ясо, — він повернувся до тітки: — Віддай мені її, Отеріє. Я добре заплачу.
Щойно "гість" рушив до мене, я зробила два кроки в бік дверей, де хвилину тому стояла моя родичка, яка спочатку хотіла затримати мене, але я вихопила зі штанів мисливського ножа й піднесла до її обличчя. Побачивши лезо, тітка відскочила вбік, звільняючи дорогу до виходу. Вилетівши з дому, як стріла, яку я сьогодні випустила в кролика, я бігла світ за очі.
Майже минувши будинок Манон, я повернулася і забігла в її двір. Світло у вікнах не горіло. Куди всі поділися? Я постукала кілька разів у двері, ніхто не відчинив. Не знаючи, куди податися, я вийшла з двору і побрела вулицею. Проходячи повз хати, я дійшла до останньої. За нею починався ліс. Зупинившись, я почула, як господиня сказала комусь:
— Закрий овець — уже пізно.
Я знайшла очима сарай і прослизнула всередину, випередивши того, кому було наказано його закрити. Лише присівши, я зрозуміла, як втомилася за день. Рука почала боліти дедалі сильніше. Найгірше було те, що я забула куртку, в кишенях якої залишилися лікувальні трави.
З голови не виходили слова Бороданя. Він негідник. Мабуть, смерть мого батька — його рук справа. Як бути далі? Додому повертатися небезпечно: "гість", скоріше за все, буде там ще й завтра. І якщо я прийду, тітка не промине можливості спихнути мене цьому чудовиську. Малюючи в голові картини, як би я розправилася з Бороданем, я задрімала.
***
Моє пробудження було важким: рана пекла вогнем, рука розпухла, збирався гній. Біля дальнього кута сараю я помітила невелике віконце. Скла не було, тільки сітка для захисту від птахів. Я підійшла і подивилася, куди воно виходить. Ліс. Темний дрімучий ліс. Ніч уже танула, хмари розійшлися. Скоро прийде господар овець і побачить мене тут. Потрібно вибиратися. Але чи пролізу я в це вікно? Зібравши всі сили, я вилізла на підвіконня і, штовхнувши ногами решітку, стрибнула вниз на копицю сіна.
Сіна виявилося не так багато, так що я впала не дуже вдало і забила стегно та бік. Перемагаючи біль у руці й у всьому тілі, я поспішила до паркану. Ще одне випробування. Благо, він був не надто високий, і я перелізла його без додаткових ударів по своєму і так багатостраждальному тілі. Переді мною шумів ліс. Ще нічний, бо серед гілок зачаїлося багато тіней, і вони не хотіли відступати, і водночас день уже вступав у свої права і гнав їх у найвіддаленіші куточки.
Я ніколи не боялася лісу.