Я розуміла, що така влада, зосереджена в одних руках, — небезпечна руйнівна сила для усіх навколо і для моєї подруги в тому числі.
Сім'я Алерайо, яку він сам гордо називав "Гніздом Шершнів", була великою. Хитра мати-крутійка розуміла, що вийти заміж недостатньо. Щоб закріпитися у впливових аристократичних колах, треба народити якомога більше дітей та вдало одружити їх, а заодно і власних братів, яких було троє. Народивши аж дев'ятеро синів, вона поступово знайшла вигідну партію сімом. Найстарший, Алерайо, не піддався впливові матері та вирішив сам обрати собі наречену. Нею й виявилася Керіс, донька заможного вейрерійського герцога, яка мала безліч кавалерів і не поспішала під вінець.
Упевнений у собі, статний, з трохи грубуватим обличчям і волошковими очима, Алерайо ще під час першого танцю заявив моїй подрузі, що вона стане його. Він цього бажає і зробить усе, щоб цього досягти. Слова і рухи фейрі, повні рішучості та владності, у супроводі зухвалих доторків викликали в Керіс згубний інтерес та дивне тремтіння.
Алерайо зачаровував її з кожним днем дедалі більше. Моя подруга швидко закохалася, хоч і розуміла, що титул — одна з головних причин його цікавості. Проте ця причина, на щастя, виявилася далеко не на першому місці, бо його ставлення було ідеальним: маркіз завжди проявляв увагу до її побажань та нестримність у спробах здивувати й потішити. Їхній роман почався стрімко і був настільки шаленим та пристрасним, що став приводом для заздрощів у багатьох фейок. Алерайо дарував розкішні подарунки, водив на турніри та до театру, привозив з-за океану різні диковини. Робив усе можливе, щоб вразити Керіс. Йому вдалося підкорити її серце, і коли він запропонував заручитися, отримав швидку беззаперечну згоду.
Мене ж маркіз насторожував з дня знайомства — я теж мала кількох нишпорок, чия задача полягала у зборі корисних свідчень. Деякі були скоріше плітками, але я і їх брала до уваги, відмітаючи лише зовсім абсурдні речі. Мені подобалось знати все про всіх. У домашній бібліотеці я мала цілу полицю з теками, в які збирала перевірені відомості. Вони нерідко ставали в пригоді.
— Я знаю, чому тобі не подобається Алерайо, — зітхнула Керіс. — Можу запевнити: зі мною він інший. А владність та авторитет роблять його в моїх очах дуже привабливим, — вона закусила губу. — Це прозвучить безглуздо, однак поряд з Алерайо всі інші мої кавалери здаються боязкими хлопчаками. А він один — чоловіком, — її очі дивились на мене пильно.
— Бо може переламати комусь хребта? — уколола я, всміхаючись.
— Будь-що може. Його здатність досягати бажаного зачаровує, а вміння утримувати стільки влади — безмежно захоплює.
Я лиш хитнула головою:
— Ви ж іще не домовилися про дату весілля?
— Ні. Але думаю, це буде влітку. Хочу відсвяткувати у саду свого палацу, не бажаю переміщатися до південних доміній. А у тебе як справи? Не пригледіла кавалера? — всміхнулася вона, дивлячись на мене лукаво.
У дверях з'явилася постать служниці з великою тацею в руках. Розклавши на столі чайник, чашки, мед і солодощі, фейка безшумно вийшла.
— Поки ні, — знехотя відповіла я — розповідати дійсно було нічого. — Мені ніхто не цікавий, Керіс.
На балах до мене залицялися й чимало. Після загибелі чоловіка я вісім років майже ніде не бувала, а коли з'явилася, то мене враз обступили охочі — такий разючий контраст із тим, що було у Вейрерії! Я звела клеймо опальної принцеси й стала для багатьох ласим шматочком: чоловік залишив неабиякий спадок, тож я була заможною вдовою. Я звертала увагу на компліменти кавалерів — жоден з них не був щирим, окрім тих, що стосувалися вроди, — її хвалили цілком чесно. Хоч я й не прагнула якомога швидше одружитися знову, проте мала бажання зустріти того, з ким можна поговорити про щось, окрім балів та походеньки інших фейрі.
Часто пригадувалися оригінальні порівняння та компліменти мого чоловіка — ще ніхто з аристократів не сказав мені нічого навіть віддалено схожого, завжди звучала одна й та сама банальщина. Усі ніби мали список, який незмінно повторювали кожній фейці. Тому вже через пів години після знайомства, я прощалася, вичавлюючи з себе ввічливість.
— Ренадж сьогодні прибуває? — змінила тему Керіс.
— Так. Знаю, що він бачився з Мораксом, однак у листі про це — ні слова.
Про Моракса я старанно занотовувала все, що мені приносили нишпорки: де його бачили, коли та з ким, як його прийняли королі та правителі Вейрерії, Далімеї, Мелефії, Арезії та Еніфії, в яких стосунках він із лісітейцями. Відколи моя рідна домінія звільнилася від магічної шкаралупи, Моракс зумів знайти спосіб домовитися з більшістю правителів та укласти торгівельні угоди.
Попри образу, я дивилася на нього із захватом, як на винятковий приклад того, хто зміг підкорити власну домінію після авторитарного батька та всього за чотири місяці налагодити зв'язки з королями, яких бачив уперше в житті.
Ренадж був моїм рідним дядьком по матері та дуже далеким родичем Керіс. Ми часто листувалися, відколи я покинула Вейрерію. З місяць тому він пообіцяв завітати до мого палацу, коли буде проїздом в Акуллорі. Страшенно сумуючи за ним, я з нетерпінням чекала вечора, прокручуючи в голові питання, які назбиралися за пів року розлуки.
Моя подруга похитала головою:
— Я на твоєму боціі, та водночас хочеться відмовити тебе від цієї затії. Ти двісті років марила поверненням, і зараз я бачу, що стає тільки гірше. Ти одержима, Елу, — її очі наповнилися щирим занепокоєнням.
— Це стало справою принципу, — заперечила я. — Моракс вигнав мене з рідних країв, коли я була зовсім юною. Вважаю — несправедливо. Не маю жодних претензій на престол, бо моя мати була звичайною коханкою, хоч і аристократкою. Однак право бувати на рідній землі я виборю. Чого б це мені не вартувало.
— Сподіваюся, ціна, яку ти заплатиш, буде співмірною з цінністю, яку отримаєш. Хочеш зустрітися з кимось із родичів?
— Так. Щоб дізнатися, як загинула моя мати, — я зупинилася і зробила вдих трохи глибший, ніж зазвичай: ця тема досі давалася мені важко. Мати безслідно зникла одного дня, й усі намагалися мене переконати, що вона просто покинула домінію. Навіть дядько Ренадж вперто повторював це. Я ж була впевнена — її вбили. — Керіс, я не плекаю надії, що хтось жадає поріднитися зі мною. Я — донька коханки правителя, народжена обманом. Хоч про це й забули в Еніфії, в Аквамарині пам'ятатимуть завжди. Мій батько міг вигнати нас обох. Однак цього не сталось, за що я йому вдячна, як і за те, скільки він зробив для мене. Подарувати титул принцеси й можливість вчитися, як усі інші аристократи, — кого ще настільки великодушного серед правителів ти знаєш, люба моя?
— Твій батько, попри свою репутацію загарбника, дійсно вчинив благородно, — погодилася вона.
— Я тут дещо придумала, — я підвелася і підійшла до балкона. Сніг посилювався і вже валив густою стіною. — В Акуллорі скоро сезон боїв на арені. Дехто зі знайомих пообіцяв попередити мене, коли прибуде Моракс. Він точно не пропустить ці бої, бо на них з'їжджаються гості з усіх сусідніх королівств.
— Може, краще попросиш Ренаджа?
У її словах був резон: Моракс не відмовить йому в зустрічі, а коли разом із дядьком прибуду я, доведеться й зі мною розмовляти. Однак я не хотіла нікого втягувати. Тим паче, що він нещодавно бачився з моїм братом і, якби помітив хоча б найменшу можливість для зустрічі, то вже про усе домовився б сам. Я чекала на його приїзд, щоб дізнатися подробиці. Раптом йому вдалося переконати Моракса зустрітися, і він хоче повідомити про це у розмові, а не письмово?
— Я б могла попросити Алерайо, — раптом запропонувала Керіс. — Тобі добре відомо про його вплив у домінії. Моракс зустрінеться з ним охоче, я впевнена. Знаю, що він веде справи з аристократами звідусіль. Серед пліток є чимало корисного, — вона хитро всміхнулася.
— Тільки не Алерайо, — я застережливо виставила руку вперед. Сама згадка про маркіза викликала протест. — Це моя справа, і я хочу вирішити її без сторонньої допомоги. Моракс має прибути до Акуллору. Там його й упіймаю. Якщо цього разу не вийде, доведеться шукати інші способи.
— Або облишити цю затію, — обережно мовила Керіс, розтягуючи слова.
— Я не відступлюся, — похитала головою я.
Попри мою рішучість та впевненість в успіху, в роті пекла гіркота можливої поразки. Поки ще не дуже сильно, але вже насиченіше, ніж навіть пару місяців тому.
— Можу поїхати з тобою.
— Не варто. Ти не любиш турніри.
— Я не збираюся дивитися. Лише тебе підтримаю, Елу, — Керіс підвелася і, зробивши кілька кроків до мене, міцно обійняла. — Дуже за тебе переймаюсь і хочу вберегти від болю розчарування. Твоя наполегливість мене завжди захоплювала. Але інколи скелю лупати безглуздо. Під каменем не завжди є золото.
— Під цим каменем точно є. Воно моє, і я його заберу, — упевнено заявила я і всміхнулася. — Розкажи, що цікавого в місті останнім часом? Ярмарки чи виставки картин?
— Ох, насправді нічого, вартого уваги. Але все ж дещо тобі повідаю, — змовницьки всміхнулася вона і почала ділитись плітками.
Керіс любила занадто пікантні подробиці світського життя аристократів. Інколи це втомлювало, але ми не бачилися понад тиждень, тож я мала сили та терпіння вислухати й навіть посміятися з деяких.
Розділ 2
Час із Керіс минув так швидко, що я незчулася, як слуги накрили на обід. Ми поїли вдвох, попрощалися, і подруга відправилася додому, а я піднялася до бібліотеки, де решту дня відповідала на листи й розбиралася зі справами мармурових кар'єрів, якими володів мій чоловік. Після його смерті управляти спадком було складно: я, хоч і була родом із домінії Каміння, розбиралася лише у самоцвітах, про мармур знала мало.
В Еніфії він коштував дуже дорого, тому, власне, мій чоловік і був таким заможним — у його володінні було дванадцять великих кар'єрів. У мене пішов рік на те, щоб навчитися розбиратися у звітах та віддавати накази керівникам. Остерігаючись підступності з їхнього боку, я перші місяці майже не спала — безупинно вивчала все про видобуток та торгівлю мармуром. В аристократичних колах загибель чоловіка часто вела до знищення джерела доходу його сім'ї. Я стала чи не першою в домінії, хто не лише зберегла спадок, а й навіть трохи збільшила дохід.
Після справ, пов'язаних із кар'єрами, я взялася читати новини, які відучора не розгортала.