Тепер ще мусили дійти до улоговини. Упрігшись у рюкзаки, рушили берегом. Попереду ступав пан Богдан, наступними крокували тітка Тетяна та дядько Михайло. За ними хекала мама. Її рюкзак обвис, мов гарбуз, хляпаючи по крижах. За мамою йшла Наталочка, а позаду, зігнувшись у три погибелі, сунув тато. Стежка вилася під розпеченими на сонці горами. Ноги грузли в гальці, лямки врізалися в плечі. І ні тобі затінку, ні вітерцю. З таким же задоволенням можна гуляти по гарячій сковорідці.
— Ще довго? — стогнала Наталочка.
— Ще о-о-он за виступ.
З блідого від спеки неба спливало сонячне полум'я. Лямки пекли, ноги мліли. Рюкзак дедалі важчав, мовби в нього хтось докладав по каменю. Удома він здавався майже легким, а тепер пригинав до землі, аж дух спирало. Що в ньому важкого? Футболки? Заколки? На біса було набирати їх, ще й Северин не приїхав, немає перед ким красуватися.
З гіркою бідою дочвалали до човнової станції. Зупинилися спочити, поскидавши рюкзаки. Мама з червоним, розпашілим лицем дуже промовисто мовчала. "Я ж казала вам, — означала її мовчанка. — Усе так і є, не відпочинок, а каторга. Бачили очі, що вибирали, тепер їжте, хоч повилазьте".
Мандрівники донесхочу напилися, набрали води в бачки, які додалися до їхніх вантажів. В улоговині води немає, доведеться носити здалеку. І знову потрюхикали берегом, попри гарячі скелі.
— Поміняймося рюкзаками, — зачекав на тата пан Богдан.
Татові найважче. У нього найбільший рюкзак. Його футболка потемніла від поту. Та він уперто ступав далі:
— Я донесу.
— Давай, давай!
Зваливши на себе татів рюкзачисько, Богдан із натугою покрокував берегом.
Наталочка насилу переставляла ноги. Не скаржилася — що то поможе? Усім важко. Тільки міцніше стисла губи.
Ні, то не гори над стежкою — то вогнедишні дракони. Вони стережуть долину скарбів. Опівдні їх зморила спека, і дракони заснули, проте їхній сон неміцний. Тому не збуди їх, пильнуй, щоб ні скарги, ні звуку.
Цей дракон триголовий. То не пташка хитнула гілкою — то ворухнулася його повіка. Але звір не прокинувся, і ти щасливо минаєш сонну пащу.
За ним — дракон шестиголовий, і ти йдеш, мов по лезу, обходячи хижі голови: одну... другу...
— От і прийшли!
Руснаки попадали, хто де стояв. Поскидали рюкзаки. Віддихувалися.
— А Наталочка — молодчина, — сказав пан Богдан. — Перше туристське випробування витримала. Не нарікала, не скиглила.
"Он як?" — Переможним поглядом дівчинка окинула драконів, що знову стали скелями.
Стій-но, а де улоговина? Перед туристами здіймався стрімкий, майже прямовисний рудий обрив. По ньому серпантином вилася стежечка. Тоненька, ледь помітна. Ото туди лізти? Наталоччина душа скотилася в п'яти.
— Це якась козяча стежка! А я не коза, панове, — обурилася мама. — І як цим обривом має ходити дитина?
— Ходитиме вистрибом, коли звикне, — відповів тато.
— От-от! Вистрибом! Перевертом! Сторч головою! Я так і знала, що без травм не обійдеться, — посуворішала мама. — Мій друже, ми не можемо стояти тут із дитиною. Вертаймося в селище. Знімемо квартиру.
Від її слів Наталочку обсипало холодом, дарма що пашіла спека. Плуганитися берегом назад?
— Я... спробую піднятися, — жалібно пролепетала вона.
Учепившись за татову руку, Наталочка ступила на жахливу стежку. Ноги приростали до землі. Тато казав не дивитися вниз і легенько підштовхував — уперед, вище, вище... Вилізли! Наталочка вдихнула на повні груди. Незважаючи на все, вона залишилася жива й стояла в улоговині.
З трьох боків місцину оточували гори, на них росли деревця чи то кущі, від яких падала негуста тінь. Мабуть, тут недавно зупинялися туристи. Попід схилом залишились утрамбовані латки землі з-під наметів. Серед улоговини темніло місце вогнища, обкладене закіптюженим камінням. Біля нього зосталася купка хмизу, а на кущі висіла целофанова торбинка. У ній виявилися сірники, сільничка із сіллю, пів пакета вермішелі, стільки ж цукру, у який налізли мурахи. На камені був залишений старий закіптюжений чайник, який, вочевидь, уже не раз переходив із рук у руки. Незнайомі туристи мовби передавали естафету: "Привіт-привіт, ми відпочили, тепер ваша черга, приємних вам вражень!" І Наталочці якось одразу стало по-домашньому затишно.
Потім усі купалися (ох, знову стежка по кручі — то якийсь натуральний жах!). Зате ще ніколи Наталочка не занурювалася з такою приємністю в прохолодну та ласкаву воду. У морі й на березі громадилося каміння, об яке вона ледь не позбивала ноги. Але чоловіки збиралися розчистити безпечну доріжку.
Потім... вона знову була Наталочкою-помагалочкою, Наталочкою-виручалочкою. Подай-позбирай-принеси-застели-розклади й так далі. Хотілося їсти, але котлети зіпсувалися, а пиріжки прокисли.
— Нічого, нічого! — підбадьорював тато, кріплячи розтяжки до намета. — От розпалимо вогнище та наваримо каші. Буде романтична вечеря при місяці з найрозкішнішим видом на море.
Вогонь довго не розгорявся, вода не закипала. Та нарешті каша зварилася, наповнивши улоговину солодкими молочними пахощами (бо мама, виявляється, увіпхнула в татів рюкзак ще й банку згущеного молока).
— Не каша, а золото! — прицмокнув тато, знімаючи казанок із вогню.
Дужка зачепилася за хворостину, казанок нахилився і... найкраща у світі каша плюхнулася в попіл.
У пана Богдана знайшлася диня, у тітки Тетяни — хліб і копчена ковбаса. Тим і повечеряли, ощадливо поділивши бутерброди.
Після вечері Наталочку послали закопати шкуринки від дині. Ніби вона ще мало помагала! Дівчинка понуро поплелася на пагорб. Мама мала рацію. Тут була безкінечна робота; була спрага, яка не минала, скільки не пий теплуватої води; та ще спека, та втома — безмірна солона втома. Пекло, а не відпочинок!
Сяк-так прикопавши рештки дині, Наталочка випросталася і — завмерла від несподіванки. По той бік яру височів кипарис, темний, аж чорний на тлі призахідного неба. "Шукай, де тінь кипари"... Звичайно ж, тінь кипариса! Якби не сутеніло, Наталочка негайно подалася б шукати під ним камінь із совою та метеликом, про який мовилося в есемесці. На радощах вона жваво збігла з пагорба й розтягнулася навзнак, перечепившись за корінь, що виступав упоперек стежки.
— Чи я не попереджала? З гори не можна бігти, — докоряла мама, змазуючи йодом обдерті лікті. — От тобі й перша травма.
"Мамина правда: "дикий" відпочинок — то не мед", — міркувала Наталочка, улігшись у наметі.
— Ма-а-а... на нас не нападуть грабіжники? — пошепки спитала вона.
— Не вигадуй! Спи, — сонно пробубоніла мама.
Шуміло море. Лежати було твердо, у бік муляв корінь чи, може, камінь. Пекли обдерті лікті. Усе тіло нило від утоми. І щось пахло, аж заважало заснути. Духмяніло тонко й терпко. Так пахнуть тільки мандри.
Розділ 3. Асіє
Грабіжники все ж напали. Крізь сон Наталочка відчула, як щось накинули їй на лице. Холонучи від жаху, вона шарпнулася вбік і тут же дістала удар палицею по голові.
— Ря... ря... рятуйте! — зарепетувала вона, намагаючись вивільнити руки.
— Га? Що? — завовтузився спросоння тато. Мабуть, його також зв'язали.
Знадвору почувся якийсь рух, зблиснуло світло електричного ліхтарика.
— Що там у вас?
Яке щастя! То був голос пана Богдана, а не злочинця.
— На нас напали! Грабіжники! — закричала Наталочка.
— Де вони, ті грабіжники? — у Богдановім голосі чувся сміх. — А намет завалився. Ставили наспіх, а вітер подужчав, то й завалив.
Затріщав відкриваючись замок-"блискавка", і над Наталочкою засяяли густі-прегусті зорі.
— Були грабіжники! Мене вдарили палицею по голові, — наполягала дівчинка.
— Стовпчик від намета впав, то й ударив.
Гуртом напнули намет, присвічуючи Богдановим ліхтариком.
Потім Наталочка ще довго прислухалася до нічних звуків, зводячи докупи сьогоднішні загадки. Зустріч з Антипком, незрозумілі есемески. Хто посилав їх? Невже Антипко? Він преспокійно міг написати про сову. Але їй не вірилося, що то він. Радше навпаки. Він хотів зіпсувати їхній відпочинок. І, може, це якраз він, сам чи з батьком, старим чортом, завалили їхній намет? А тепер, заховавшись у темряві, задоволено потирали руки? Наталочка сторожко слухала, але не чула нічого підозрілого. Тільки шуміло море та сюрчали цикади. Так голосно сюрчали, що не давали спати.
Уранці з'ясувалося, що їх обікрали. Поцупили ковбасу, залишену на сніданок.
— Їжак або пес, — угадував злодія пан Богдан.
Тітка Тетяна заперечувала, бо вона повісила ковбасу на дерево, зависоко для пса чи їжака.
Наталочка мала свої підозри. То, мабуть, таки Антипко! Виживав їх з улоговини. Щось за цим крилося. Тільки що?
Снідали вермішеллю, яку залишили незнайомі туристи. Мама підсолодила її Наталочці рештками вчорашнього згущеного молока, але воно виявилося з мурашками, що налізли в солодке. Вермішель довелося викинути.
Після убогого й несмачного сніданку чоловіки подалися в селище за продуктами.
— А ти, голубонько, піди й закопай учорашні шкуринки, — суворо звеліла мама. — Сказано було закопати їх, а не кинути де попало!
— Я закопала, — здивувалася Наталочка.
— Що за вперта дитина! Ще й заперечує, — розсердилася мама. — Піди й подивися сама.
Довелося лізти на гору. Шкуринки валялися розкидані. Хтось їх вигріб. Хтось нашкодив. І то явно не їжак, бо навіщо їжакові шкуринки з дині?
Справжні туристи не розкидають шкуринок. Ті гнитимуть, до них злетяться мухи й оси. Справжні туристи підтримують чистоту. Наталочка повернулася за лопаткою і прикопала шкуринки на дні рівчака, де земля була м'якша.
— Що ти робиш? Щось шукаєш? — раптом пролунало над нею.
Над рівчаком стояла дівчинка, на вигляд її ровесниця.
— Скарб шукаю, — буркнула Наталочка, посоромившись сказати, що вона, мов Попелюшка, прибирала сміття.
— Ска-арб? — перепитала незнайомка. — Звідки ти знаєш про скарб?
Вони стояли й дивилися одна на одну. Отже, скарб існував насправді? Ця незнайома дівчинка щось про нього знала! Треба було розговоритися з нею.
— Як тебе звати? — спитала Наталочка, вилізши з рівчака.
— Асіє. Не Ася, — зиркнула з-під чорних брів незнайомка.
— А я Наталочка. Асіє... Що за ім'я таке?
— Татарське ім'я.
У затінку під розлогим кущем лежав широкий валун із рудою плямою. Наталочка сіла на ньому. Асіє сіла поряд. То була струнка, тоненька дівчинка з темно-карими очима під довгими чорними віями, з двома кісками за спиною.