Бог вогню. Том 3. В Мато Ґроссо

Цікава печера! Немов якийсь мурашник...

Але Данко не мав часу довго роздумувати те­пер над чудами природи, а натомість пригадав собі батька, і це наповнило його душу болем і неспокоєм. Треба було, не тратячи ні одної хви­лини, вертатися зараз же до Санто Антоніо.

Хлопець ледве звівся на ноги і почав розмина­ти втомлене і покалічене тіло. На щастя, всі кос­ті мав цілі, а синяки і місцями досить навіть глибоко пообшморгувана шкіра не були чимсь надто поважним. От найде потрібні рослини, приложить до ран листя, або заллє їх видуше­ним соком — і буде зовсім добре. Тільки, насам­перед, треба наїстися, бо голод мучив його страш­ний, а через те бракувало сили.

Коли б мав зброю й вогонь — піймав-би в озері рибу, або застрелив би якого дикого голуба, що їх тут літала маса. Але без зброї і без вогню годі було гострити зуби на таку їжу. Треба було вдоволитися чим іншим.

Данко ще раз глянув довкруги, міркуючи, ку­ди найліпше йти, і подався дном яру просто на північ. Незабаром натрапив на бананове дерево і вдоволив перший голод. І саме тоді, коли кін­чав доїдати останнього банана, пригадав собі Арасі. Разом з цією пригадкою в його серце всту­пила нова тривога.

Дивно, але, відколи вийшов з печери Ітакватії, здається, ні разу не згадав свого нікчемного, зрадливого товариша, хоч всі пізніші нещастя терпів саме через нього. Якось навіть в голову не прийшло тоді спитати Семипалого, де він по­дів індиянина, з яким лишив його Пойзе. І тепер Данко подумав, що затятий Арасі може вдатися на Ґваїру, де тепер зовсім легко знайти відкри­тий водою хід до скарбниці, знайде там скрині зі скарбами і... Ні, це було б таке страшне для бідного Коарасіаби, що Данко не міг додумати всього до кінця.

Зрештою, тепер не лиш Арасі, але й кожна перша-ліпша людина могла викрити таємницю, і заледве знайшовся б хтось, хто не злакомився б на казкові багатства ґваянців. А, коли так, то...

Ні,, цього Данко також не міг додумати до кінця!.. Він з силою відкинув геть від себе луш­пину бананів і подався скорим кроком вперед, надіючись, що незабаром вийде з провалля.

Різними дорогами

Поручник Шав'єр був лихий на цілий світ і на себе самого. Він уже з сил вибивався, але мав таке враження, що скрізь натикається на глухі мури. І головне було те, що він, здавалося, от-от упіймає провідну нитку до заплутаного клубка, а тим часом, як сам справедливо казав, та нитка постійно уривалася, бо висковзувала йому з рук.

До Коарасіаби він уже заходив, але це не да­вало нічого нового, бо старий мовчав, як камінь, і вдавав, що навіть не бачив поручника. Всі спро­би Шав'єра викликати впертого діда на розмову кінчалися повного поразкою. Коарасіаба не ре­агував ні на вмовляння, ні на прохання, ні на накази, ні на дратуючі провокації, яких би ніхто інший не стерпів мовчки, — так, немов би не чув їх зовсім.

З Соколом було ще гірше. Він і далі знаходив­ся у загрозливому стані, мав сильну гарячку і, коли міг щось говорити, то все просив лікарів і отця Вісенте, щоб до нього нікого не пускали.

А поруч з тим пістоль і ґудзики від Данкової сорочки, знайдені у хатині на острові, вказували на те, що хлопець був у товаристві Семипалого і Рижої Корви. Ба, більше того: на рукояті закривавленого ножа виявлено відтиски пальців, що не були ні пальцями одного, ні другого зло­чинця. Шав'єр тільки міг припускати, що це були пальці Данка, або Арасі, але перевірити того не міг, бо не мав з чим тих відтисків порівняти.

Лишалося тепер ще вияснити, яким чином Данко попав у таке страшне товариство, яку ролю відігравав у тому Арасі і де могли подітися обидва хлопці разом з Рижою Корвою? Розшуки за ними продовжувались, але не давали ніяких вислідів, і вже всі, а найбільше сам Шав'єр, стра­тили надію на те, що з них щось вийде.

— Слово чести, Це виглядає, як змова! — сер­дився Шав'єр, нервово ходячи по кімнаті. — Во­ни всі щось знають і щось криють від мене! Не розумію тільки, чому? Ну, вже не кажу про отця Вісенте; він священик і не сміє нічого зраджу­вати, хоч напевне знає найбільше, коли сповідав Семипалого... Той старий дикун мене також не дуже дивує, бо то дикун. Але сам Сокіл?! Чи ж він менше зацікавлений тут від мене? А той малий?.. Ану, приведіть-но його ще раз!..

І "малий", себто Бенедіто, в таких випадках знову ставав перед грізними очима поручника. Бідний муринчук і далі сидів під арештом, а по­стійні допити замучили його цілком. Хлопчина пожовк і висох, як осінній лист, спалений мо­розом, але вперто тримався свого і все перекону­вав, що Семипалий і Рижа Корва хотіли відіб­рати у нього гачок на рибу.

Це особливо лютило Шав'єра, бо він уже знав твердо, що тих криміналістів[6] муринчук ніколи й на очі не бачив, а довідався про них з розмов двох поліціянтів, котрі сторожили під його две­рима в першу ніч арешту. Знав також Шав'єр, що в цю заплутану історію був умішаний ще хтось, кого Бенедіто смертельно боявся і нізащо не хотів назвати, але поручникові і в голову не приходило, щоб цією страшною особою міг бути Коарасіаба.

За впертість і брехню Шав'єр карав Бенедіта ув'язненням, хоч це і суперечило приписам зако­нів про неповнолітніх, і не дозволяв йому ні з ким бачитись. А коли приходила прибита горем, заплакана Барбара, Шав'єр говорив до неї на­вмисне голосно, так щоб його міг чути Бенедіто:

— Я не тільки дозволив би тобі бачитися з сином, а й взагалі пустив би його додому, але він сам того не хоче. І ти даремне побиваєшся за ним. Він не вартий твоїх сліз. Твій син більше турбується злодіями, як рідною мамою.

— О, ваша ексцеленціє! — ридала Барбара. — Прошу так погано не думати про бідного хлоп­ця!.. Запевняю вас, що він завжди був дуже добрим і ніжним сином... Я сама не знаю, що з ним сталося...

— Ну, вже я бачу, який він ніжний і добрий!.. Ні, він упертий і безсердечний! А тому йди собі, жінко, додому: я нічого не можу для тебе зроби­ти.

Бенедіто, слухаючи тих розмов крізь двері, заливався сльозами і гриз від жалю кулаки. Та все ж і в таких випадках йому ніколи й на хви­лину не приходила думка, щоб зламати присягу. Навіть коли б і не боявся Коарасіаби, то і тоді не зрадив би його, дарма, що присягнув тоді під впливом страху.

І от так одного дня, коли він, вичерпаний і змучений черговим допитом, сидів такий самотний і нещасливий на своєму арештантському ліж­ку, — двері несподівано відчинилися і в кімнату увійшов падре Вісенте. В першу хвилину Бенедіто не вірив своїм очам від радости, але зараз же зірвався з місця, обняв коліна священика і заридав на цілі груди.

— О, падке!.. О, падке!.. О, падре!.. — повторював він і тулив мокре від сліз лице до довгої ряси.

Зворушений священик підвів його з підлоги, посадив знову на ліжко і пригорнув чорну ку­черяву голову до своїх грудей.

— Заспокійся, сину, — говорив лагідно, — і не плач... Бачиш, як воно в житті трапляєть­ся... Знаю, що тобі дуже гірко, але ти не попадай в розпуку. Будеш бачити, що це все добре скінчиться. Я ж переконаний, що ти ні в чому невинен.

— О, падре!.. Мій добрий, солодкий падре!.. — захлипав наново Бенедіто. — Я таки й справ­ді ні в чому не винен... Я тільки не можу ска­зати правди, і за це мене мучать... А я ж нікому нічого злого не зробив!..

— Цить, Бенедіто, цить!.. Не можеш сказати правди? Нікому? Навіть священикові?

— Нікому. Я присягнув...

— Бенедіто, — споважнів падре Вісенте, — скільки разів я вас у школі остерігав перед тим, щоб ви присягами не жартували?! Присягати за будь-що і перед будь-ким — гріх! Забув?.. Отже, я тебе звільняю від тієї присяги і раджу сказати мені всю правду.

Бенедіто перестав хлипати і сидів, низько опу­стивши голову.

— Добре, — обізвався по надумі, — коли падре мене звільняє від присяги, то я скажу... Але... але я боюсь...

— Не бійся, Бенедіто, я відповідаю за це, що тобі нічого не станеться.

— Ой, падре!.. Падре не може з ним бити­ся... він дуже сильний і... страшний!..

— Страшний?.. Хто?

Бенедіто, боязко озираючись на двері, схилив­ся до самого вуха священика і тихенько вишеп­тав:

— Коарасіаба...

— Що?! — здивувався священик. — Він?!

Бенедіто хитнув головою і з благанням в очах поклав пальці на уста.

— І це ти йому присягав? — випитував далі отець Вісенте.

— Так. Він казав, що заб'є мене, що мене ніхто не врятує...

— За що ж це?

— За те, що я комусь оповім про Данка й Арасі.

— А що ж ти про них знаєш?

— Тепер уже знаю, що вони обікрали сеу Івана для тих розбійників і втекли з ними...

— Цього ти не знаєш, Бенедіто, — увірвав йо­го священик, — і тому не говори неправди! Дан­ко нічого ні в кого не крав. Я тебе питаю про те, що ти сам знаєш про Данка й Арасі?

— Нічого сам не знаю. Я лише поміг Арасі занести речі до ріки, а там у човні сидів Данко. Потім..

— Що було потім, Бенедіто, я знаю. Ти мені скажи тільки, де ти побачив Коарасіабу?

Муринчук був дуже здивований: як це? Падре вже все знає? І те, що Бенедіто справді не бачив розбійників, падре також знає?

Священик усміхнувся:

— Так, Бенедіто, я знаю, що ти не бачив роз­бійників. Але оповідай мені про Коарасіабу.

— О, то було дуже страшно!.. Напав на мене з-заду, вхопив за шию і став душити — отак! — і Бенедіто показав, як саме душив його Коарасіаба.

Далі, слово по слову, оповів докладно всі події аж до клятви і повернення додому включно.

— І це все? — спитав трохи здивований свя­щеник..

— Все, падре, от — присягаю!..

Бенедіто вже за своєю звичкою хотів уже собі перехрестити чоло великим пальцем, але свяще­ник ухопив його за руку.

— Не роби того, Бенедіто! — сказав строго. — Я й так тобі вірю.

Отець Вісенте посидів ще хвилинку мовчки, а потім раптом засміявся.

— Ех, ти! — потермосив він злегка Бенедіта за збите волосся. — Нерозумна ти дитино!.. Але не журись. Все буде добре.

І священик встав.

— Падре! — вхопив його Бенедіто за руку. — Падре вже йде? Лишає мене? А що ж я маю ро­бити?..

— Я не лишаю тебе, Бенедіто. Я йду, щоб тобі помогти. Тут, коло тебе, нічого не зроблю. А ти, сину, маєш ще трошечки-трошечки потерпіти. Вже небагато: може — день, може — два. Бог милостивий і не опустить тебе.

— Падре, а де ВІН? — з острахом спитав Бе­недіто, не називаючи імени.

— Хто?..