Та на біду я зачепив дідусів ціпок, що вони його завжди ставлять біля порога. Ціпок упав.
— Хто там ходить? — сонним голосом озвалися мама.
— Тсс! — шепнув мені прадід, і я принишк. Мама заснули, ми тихенько вийшли з хати. Я швидко вихопив з-під хмизу наш оригінал: треба-таки порадитися, чи викреслювати Сашка. І ми пішли вулицею.
Прадід уважно дивився на нові чепурні будиночки: сучасні Степанівні йому подобалися.
— Гарно, ой і гарно ж! — радісно примовляв він.— Добре, що у нас є ціла година, а година то ж немало. Правда ж, Михасю?
Я подумав, що буває по-всякому. Коли ганяти м'яча на стадіоні, то година коротка, як хвилина, а коли сидіти над осоружною алгеброю, то година — ніби цілий день.
— Нічого не вдієш, хлопче, без математики тепер не проживеш,— засміявся прадід. Я зрозумів, що він уміє читати мої думки, але не здивувався. Коли сам Комунар іде поруч зі мною селом, то нічого дивного немає в тому, що й думки може читати.
Яскраво світили ліхтарі. Чотири роки тому Іван Микитович сказав, що нехай його кури загребуть, коли він не поставить для свого колгоспу надійну елекростанцію, щоб усе село мало електрики скільки завгодно. І справді, Івана Микитовича кури не загребли, а понад Степанівцями і в хатах засяяла електрика. Правда, зараз вікна були темні, бо люди спали.
— Ну й здорово! — промовив, озираючися, прадід.— Як же це здорово: глухе село, осяяне електрикою! Отак і я мріяв колись.
— Наші Степанівці — глухе село? — аж образився я.— Та в нашому селі отакенна школа! Та з нашого села до райцентру автобусом тільки півтори години! Та в нашому селі космонавт народився…
— Ну-ну, Мишко, я чув, що не в нашому, а в сусідньому,— посміхнувся прадід.
— Та… нехай у сусідньому, зате в нашому його родичі живуть. І звідки ми знаємо, що з нашого села ніхто у космос не полетить?
— Оце твоя правда,— погодився прадід.— То я про глухе село сказав так, за звичкою. Бо в мій час усе тут було по-іншому.
— А звісно, по-іншому! Колись був царат, потім революція, потім громадянська війна, потім…— я хотів показати прадідові, що добре знаю історію, та він мене перебив.
— Що було по революції, можеш не розповідати, я ж саме у ті роки жив. Це добре, що ти знаєш історію, мені не пощастило багато навчатися, не до того було. Але. здається, ти не любиш математики?
Я промовчав і тільки зітхнув.
— От ти згадав про космонавта. А без математики можна збудувати космічний корабель? Ех ти, а ще Комунарів правнук! Та якби мені була змога, я б усі науки пройшов!
Прадід стріпнув буйною чуприною, і я зрозумів, що він зроду б не спасував перед алгеброю. Доведеться про це поміркувати разом із Сашком.
Перед нами була глибока траншея. Мій молодий прадід спритно перескочив її. Я і собі не осоромився.
— Що це у вас так порито?
— То Іван Микитович вирішив у кожну хату провести водогін. Ото й розрили.
— Ну й молодчага ваш Іван Микитович! — похвалив нашого голову колгоспу мій прадід Комунар.— А то що за високий будинок?
— Ото ж наша школа. Ми з Сашком там навчаємось.
— Ого! Добре навчатись у такій школі!
— Тільки тепер занадто багато наук розвелося, всі так кажуть. І ще кажуть, що учнів дуже перевантажують. Та нічого, ми витягнемо!
Треба ж було й мені чимось похвалитися перед прадідом, щоб не подумав, що я якийсь там слабак. Ой!.. З переляку я зупинився, бо в одному вікні світилося.
— Комунаре, нам треба швидше обійти цю хату!
— Чому?
— Тут живе Іван Микитович, наш голова колгоспу. Я не знаю, чого він досі не спить, але дуже боюся, що раптом він надумає вийти з дому й піти кудись на тваринницьку ферму, чи що, він такий. А коли він вас побачить… З ним таке буде!
— Та вже, певне, вашому Івану Микитовичу не сподобається, що пам'ятник не стоїть в належному місці. Ходімо швидше.
І ми поминули небезпечне подвір'я. Мені захотілося показати прадідові наш стадіон. Але його більше цікавила тваринницька ферма, майстерні та дитячі ясла.
— До тваринницької ферми краще й не підходити,— попередив я.— По-перше, Іван Микитович не спить, може навідатися, а по-друге, там сторожує дід Яким. Такий вреднющий, такий вреднющий! У нашому класі всі хлопці вміють їздити на велосипеді, бо в багатьох є свій. А на конях верхи їздити ніхто не вміє…
— Як? — здивувався прадід.— Щоб сільські хлопчаки та не вміли їздити верхи?
— Так у нас же більше трактори, а над кіньми дід Яким труситься. Хіба ж він дасть на Вороному чи Буланому проїхатись? Аякже! Поки ми в школі — поспить собі, а там знову до коней. Вони йому миліші за все.
— Я теж коней любив,— зауважив прадід.— Ну що ж, то хоч скажи — що ото за будинок?
— Лікарня,— скривився я, бо лікарню не любив. По-перше, там мені колись виривали зуба, який чомусь ніяк не хотів випадати. А по-друге, я на все життя запам'ятав оті поганючі уколи, які мусив терпіти отак, з доброго дива. Вкусило мене якесь миршаве цуценя, саме втекло, а мене кілька тижнів штрикали. Ну її, ту лікарню.
Я повів прадіда до дитячих ясел. Там сторожиха тітка Одарка в цей час міцно спить і не прокинеться, хоч двері висаджуй. На порозі будинку прадід несподівано зник, але я зрозумів, що то він пройшов усередину, не відчиняючи дверей. Незабаром він знову стояв біля мене — повернувся. Ми ще обійшли подвір'я з усякими там грибками, пісковими ящиками та хаткою на курячих ніжках. Правду кажучи, я дивувався: що цікавого побачив тут мій прадід. Граються собі малюки, та й годі.
— От за це ми й боролися,— тихим, але якимось таким дивним голосом промовив прадід.— Ти розумієш, Мишко?
Я вдав, що розумію, хоч признатися по правді, не бачив ніде нічого особливого: таке у кожному селі є. Ну, може, трохи гірше, бо там немає нашого Івана Микитовича. Краще покажу прадідові місце, де будують такий Палац культури, якого в інших селах вже точно немає! Бо Іван Микитович сказав, що нехай його кури загребуть, коли у когось буде кращий Палац культури, ніж у Степанівцях.
Тут я згадав про наш документ-оригінал. Треба порадитися з прадідом. Але прадід уже відгадав мої думки.
— Ви написали лист у майбутнє? Молодці! Проте, ти про щось хочеш мене запитати?
— Умгу… Порадьте, будь ласка, чи викреслювати мені Сашка з нашого оригіналу.
— А за що його викреслювати?
— Так він же дражниться! Хіба ж можна такого язикатого до оригіналу записувати?
— І як же він дражниться?
— А так: "Михалку, засвіти скалку, та піди до льоху, та набери гороху".
Прадід весело засміявся.
— А знаєш, у мій час отак самісінько дражнилися. А чого тут ображатися? І весело, і складно, й доладно.
— А яку "скалку" я маю світити?
— Ну, найкраще соснову. Вона добре горить.
— А навіщо мені та соснова скалка, коли в мене електричний ліхтарик є? Навіщо?
— Справді, скалка тобі ні до чого. Але не раджу тобі пирхати й викреслювати через це товариша з листа у майбутнє. Краще викреслити дещо… Ти розумієш? — прадід скоса позирнув на мене.
Ну й почервонів же я! Таких раків напік — аж-аж-аж! Справді, коли люди майбутнього прочитають наш оригінал, то подумають, що ми з Сашком безстрашні герої, а не звичайні собі хлопчаки.
— Ви хоч написали, по скільки вам років?
— Написали… По дванадцять…
— То я так гадаю: люди майбутнього зрозуміють, що хлоп'ята можуть трохи й перехвалити себе, бо хлоп'ята й тоді, мабуть, будуть такі. А Степанівці ви хоч добре описали?
— Степанівці — достеменно описали! Ще й карту зробили як годиться.
— Оце добре. Тоді треба ваш лист заховати у надійному місці.
— Ми задумали сховати його у фундамент нового Палацу культури, я вас оце й привів до нього. Надійнішого місця не знайшли. Та не знаємо, як туди ввіпхнути, щоб будівельники не викинули.
— В цьому я вам допоможу. Давай сюди вашого листа.
Прадід узяв у мене листа, нахилився, легко відірвав дві цеглини з фундаменту, ніби вони не були зацементовані, сховав під ними футляр і знову міцно всадив цеглини на місце. Завтра наш лист у майбутнє замурують ще надійніше, а через кілька тисячоліть… Ух ти!..
— Ну, Михайле, година спливла. Пора мені…
Прадід Комунар не доказав, не встиг. Видно, саме стукнуло дві години ночі. У мене в очах затьмарилось… Прийшов я до тями тільки вранці, у своєму ліжку.
4. Наша таємниця
Коли я прокинувся, мати з батьком уже пішли на роботу в колгосп, а мене торсав дід.
— Та вставай-но, Мишко, чого це ти так розіспався? До школі запізнишся.
Я підхопився, швиденько поснідав, а коли вискочив з хати, то не бачив, що на подвір'ї дід змітали до купи сміття і палили його. І я жахом угледів, що вони вже й увесь хмиз спалили, ще й той куток, де хмиз лежав, чисто вимели. Наш оригінал згорів…
— Діду, та навіщо вам було хмиз палити? — мало не заплакав
— Як-то навіщо? Щоб на подвір'ї чистота була. Та й нащо той хмиз тепер, коли в хаті газова плита. Коли схотів, тоді й запалив. А чого це ти так тіпаєшся?
— Та… я… Ми з Сашком хотіли картоплю пекти…
А що я ще міг сказати?
— Е-е, напечете картоплі і в духовці, ще краще, ніж на багатті. Нічого двір захаращувати! — І дід догребли рештки сміття у вогонь.
І тут я пригадав усе, що сталося цієї дивовижної ночі.
Ні, наш оригінал не згорів, він надійно замурований у фундаменті Палацу культури. Його знайдуть через кілька тисяч років, і люди майбутнього дізнаються про те, якими в наш час були Степанівці.
У школі я довго думав, чи сказати Сашкові про те, як мій прадід Комунар сховав нашого листа у фундамент. Я вже не гнівався на нього, немає чого мені гніватися. І я таки натякнув, що після уроків розповім йому щось таке, що він аж умре з подиву.
Очі Сашкові одразу зробилися круглі, він захвилювався, і коли його Павло Денисович викликав відповідати урок з історії, то Сашко від хвилювання попереплутував усі дати й імена. Історик навіть запитав, чи не захворів, бува, Сашко.
Нарешті уроки скінчилися й ми вибігли зі школи. У Сашка навіть вуха ще дужче відстовбурчилися, він аж притупцьовував на місці — так йому кортіло швидше дізнатися, що я там такого надзвичайного йому розповім.
Я озирнувся на всі боки, щоб нас ніхто не підслухав, і зробив таке таємниче обличчя, що в Сашка не те вуха, а й кирпатий ніс, здається, видовжився, ніби він хотів до мене принюхатися.
— Слухай, Сашку, ти знаєш, чий пам'ятник отам у парку?
— Звісно, знаю.