І це не важливо з якої причини, тому що для нас достатньо того, що є. Достатньо, що сотні компаній підкорилися, виконали команду, пішли проти своїх інтересів!
– Якось мене не вразило, те шо ти казав, не зайшло. Може ше шось?
– Слухай далі! В 2015 році в Європу зайшла багатомільйонна армія мігрантів з охоплених війнами країн Африки та Близького Сходу. Мігранти проходили через кордони багатьох держав. Ні до цього часу, ні роком пізніше такого величезного напливу мігрантів у європейські країни не було. Емігрували й раніше – тисячами чи десятками тисяч, але не мільйонами. Мігрантам раніше чинили всілякі перепони, аби вони не потрапляли в Європу, часто повертали їх назад. А тут ледь не в один день все змінилося, пропустили мільйони людей. Хтось же їх організував, заагітував, відібрав, запевнив у можливості добратися, приміром, до Німеччини, Італії, Великої Британії, хтось дав команду, щоб їх пропустили безперешкодно через свої кордони десятки країн, щоб їх скрізь приймали й забезпечували найнеобхіднішим у дорозі, щоб їх, нарешті, прийняли й не вигнали ті країни до яких вони прямували. Значна частина їх мала б зупинитися в достатньо багатих для них країнах, які траплялися на шляху, але чомусь не зупинилася, а прямувала далі до визначеного заздалегідь місця. Це була грандіозна акція. Мільйони людей не могли б самостійно й стихійно провести таку акцію. Ніколи й ніхто до цього часу такого не робив, нічого подібного сучасний світ не знав. Таке під силу тільки великій, надзвичайно впливовій наддержавній організації, яка мала дати відповідну вказівку для виконання урядам багатьох країн, які цю вказівку слухняно виконали, часто всупереч своїм інтересам.
– А для чого це все, ці всі мігранти?
– Щоб Європу спасти. Демографічна ситуація в європейських країнах така, що через кілька десятків років там населення майже не залишиться. Коефіцієнт народжуваності у них дуже низький, Європа вимирає. Тому й закинули мільйони нових людей із Африки та Близького Сходу. Тепер, коли у нас почалася війна, до них додали близько шести мільйонів українців, переважно дівчат, жінок із дітьми, чоловіків же не випускають. Частина наших мігрантів назавжди залишиться в європейських країнах, розбавить арабсько-африканську хвилю міграції, не дасть європейцям стати темношкірими. Для українців створені умови: чим дальше від наших кордонів, тим кращі пільги, більші виплати, бо чим далі, то важче вертатися. Повернення на Батьківщину для наших мігрантів дозволено лише на короткий строк, інакше втрачаєш пільги й виплати. Все робиться, аби українці поселилися в Європі. Схоже, таке є одною з підстав для війни, одним із завдань поставлених кимось всевладним.
– Такий собі доказ, як на мене.
– Розглянемо питання Криму. Коли кремлівський режим окупував Крим, для московських правителів стало вкрай важливим, аби їхні дії хтось підтримав на державному рівні, щоб хоч якась країна визнала офіційно приналежність Криму до Росії. Однак такого не відбулося. Як відомо, Росія має в світі своїх прихильників, які могли б за значні преференції від Москви піти на такий крок, але чомусь не пішли. Побоялися санкцій від впливових країн?.. Можливо... Проте Росія могла б забезпечити хоча б одну якусь бідну країну такими коштами чи багатствами, які б перевищили збитки від санкцій. Таких держав чомусь не знайшлося. Побоялися?.. От тільки кого – такого всесильного, якому ніхто не сміє перечити, не послухатися? Найлегше для Росії було б спонукати до визнання Криму Білорусь. Ця держава і так знаходиться під санкціями, боятися вже нічого. Білоруське керівництво є в такій залежності від Кремля, що ніколи б не посміло йому відмовити, йому вже нічого втрачати – бери й визнавай Крим російським. Проте – ні. Не сміють цього зробити в Білорусі, чогось, або когось, бояться більше ніж Москви, хтось всесильний забороняє їм таке робити. І що особливо важливо: цю силу поважає Кремль. Складається враження, що в Кремлі розуміють неможливість, недопустимість такого кроку зі сторони білоруського керівництва, яке не побоялося неодноразово виступати проти волі найвпливовіших держав світу. Висновок можна зробити один: сила з якою так рахуються в Мінську та Москві є наддержавною, є нашим ЦК.
Щось подібне виникло з війною Росії проти України. Думаю потрібно згодитися, що хоча б формальна безпосередня участь Білорусі у війні була б надзвичайно вигідна Москві. Тоді б вона вже не сама воювала, а мала військового бойового союзника, війна йшла б на два фронти, що було б дуже вигідно Кремлю. Росія могла б заставити таке зробити свого білоруського сусіда, легко знайшла б важелі впливу на нього, проте не зробила й не робить цього. Щось їй мішає таке, з яким вона рахується. І це в той час, коли перестала рахуватися з усіма державами світу, визначними світовими інституціями, навіть із ООН.
Цікава ситуація виникає з країнами Євросоюзу серед яких є, як мінімум, декілька країн, які всіляко підтримують Росію в багатьох її зовнішньополітичних кроках, безперечно вважаються союзниками Москви. Проте ці держави надають допомогу Україні, в т.ч. зброєю, Кремль чомусь не реагує на такі дії. Представники цих держав якийсь час противляться, не згоджуються, ставлять палки в колеса, а на ділі постійно беруть участь у голосуванні за санкції проти Росії, не блокують відповідних рішень Європарламенту, при тому, що Європа несе від застосування цих санкцій величезні збитки. Йдеться про суму, яка перевищує сотню мільярдів євро. Збитки ростуть, але Європа, попри все, десятки разів продовжує санкції, збільшує їх.
– Це ж дуже просто: ці країни керуються такими демократичними принципами, за якими готові іти на дуже великі збитки.
– Тоді виходить, що капіталізму в Європі вже немає, що ніхто там не гониться за прибутками, що капітал європейський зовсім не впливає на політиків, не має своїх представників, які відстоюють його інтереси в Європарламенті. До речі: подібним чином поступають і деякі неєвропейські країни.
Якщо хтось виступає сам проти себе, на шкоду собі, то хіба це не доказ, що він не є господарем ситуації, що він залежний від когось, що ним керують, змушують так діяти? Хіба є в світі така офіційна сила, яка могла б за цим стояти?
Теж саме, на мій погляд, відбувається з міжнародними спортивними організаціями. Майже всі вони, не будемо брати до уваги поодинокі виключення, так чи інакше, застосували проти Росії санкції за агресію та фактичну війну в Україні. Застосували водночас. Їхні громіздкі структури не дають це швидко й легко зробити, однак, зробили, прийняли відповідні рішення. Проти цих рішень могли б виступити національні спортивні організації країн-союзників Росії, але не наважуються, явно рахуються з силою, яка спонукала до таких рішень.
– Я не зрозумів, то ти що виходить: проти таких санкцій?
– Ні. Я – за. Безумовно – за. Однак ми не говоримо тут про доцільність санкцій, вона не оспорюється. Ми говоримо про механізм їх прийняття, про те, що за цим прийняттям явно відчувається могутня наддержавна сила, яка має значний вирішальний вплив. І хоч санкційний режим час від часу порушується, але загальна маса спортивних товариств цього режиму дотримується, не зважаючи на тиск зі сторони держави-агресора, не піддаючись на спокусу заробити великі гроші підкупу від Росії. Як бачимо: навіть спокуса великими грошима поступається-відступає перед чиєюсь невидимою силою.
Коли в 2008 році Росія напала на Грузію, російські танки підійшли майже впритул до грузинської столиці, якогось вагомого спротиву грузинська армія не виявила, ніщо не мішало йти росіянам вперед і окупувати всю Грузію, насадити там свої порядки "руського міра", однак, чомусь різко зупинились, а потім розвернулись і пішли назад, ніби на визначені кимось рубежі. Все відбувалось неначе по телефонному дзвінку. Надійшла команда – зупинились, сказали повернутись – повернулись. І в Кремлі цю команду слухняно виконали, слухняно підкорились.
Подібним чином двічі зупиняли війну між Азербайджаном і Арменією. В один день, ледь не в один час, теж неначе по дзвінку. Зранку ще воювали, а ввечері вже підписували готовий мирний договір – чи то в Москві (першого разу), чи то в Вашингтоні. Ніхто, як зазвичай, довго не засідав, не сперечався, не корпів над кожним словом цього договору, не збиралися високі міжнародні засідання, переговорні групи, не проводилися довгі міжнародні слухання, а просто – сіли й підписали. Війна в цьому регіоні на той час була непотрібна.
Але ще кращим прикладом втручання ЦК у світові процеси є те, як закінчилася в 2024 році тринадцятилітня війна в Сирії. Її закінчили по чиємусь телефонному дзвінку. Без всяких боїв, без якогось значного наступу переможців-повстанців, без засідань ООН чи Ради Безпеки, без довгих перемовин і перемовних груп. Дзвінок – і все закінчилось! Путінські війська скорились чиємусь наказу й припинили захищати Асада, а сам він в один час знявся й полетів на літаку подалі від своєї резиденції. А міг би чи не роками оборонятися в Дамаску за підтримки російських солдатів. Міг би… та хтось дуже впливовий щось таке йому сказав, на яке він відреагував миттєво. А скільки до цього тиснули на Асада найбільш впливові офіційні особи різних урядів?..
І нібито такий неслухняний Путін, з яким начебто ніхто в світі не може справитися – відразу підняв лапки вгору й припинив обороняти Асада!
А це хіба не той Путін, який заявляв в 2014 році, що ніколи не поїде до Мінська на перемовини, оскільки він начебто не має до війни на Донбасі жодного відношення, а через кілька днів зібрався зі свого Кремля й поїхав таки до Мінська й брав там участь у перемовинах, зустрічався з тодішнім президентом України? Хіба це не той Путін, із яким постійно ведуть телефонні розмови найвпливовіші світові очільники? Зі злочинцем, із агресором, із тим, кого потрібно негайно затримати на вимогу Міжнародного Кримінального Суду? Хіба це не той Путін із яким хтось чудесно домовився про хлібні коридори, якими вивозили й вивозять мільйони центнерів зерна з України, аби забезпечити продовольством цілі народи. Хіба при цьому не скорився комусь Путін?
Хто має таку силу, такий вплив на воюючі сторони? Чи найповажніші міжнародні інституції хоч раз змогли добитися такого миттєвого результату?
– Якщо справді так, то керівництво всіх країн повинне співпрацювати з отим твоїм центром управління, підкорятися йому.