З'єднує й пов'язує їх навіки незалежно від часу та відстані, від обставин і доріг, котрі можуть бігти кожна в своєму напрямку. Їхні руки з'єдналися. Швидше, то з'єдналися дві душі в прощальному танку, легкі, невидимі, теплі. Бо тіла їхні були холодні, як і дотики.
— Чоловіка твого як звати? — зненацька спитав. Це все, що спитав її про особисте життя, теперішнє. Дивно, чому тільки це...
Відповіла пересохлими губами, з останніх сил стримуючи повінь, котра заповнила груди і ось-ось могла вирватися назовні через уже вологі очі.
Василіс ніби закам'янів, очі його ще більше потемніли. Тільки тепер, на оцьому роздоріжжі, обоє розуміли, ясно і чітко, що це їхня остання зустріч. Під цим небом.
Холодно. Як ніколи. Такого холоду в цей день Слава не сподівалася. Звідки прилетів оцей студений вітер у теплу днину? Пересмикнула плечима й вивільнила задубілу руку. Взяла за плечі Василіса й поцілувала в запалі щоки. Вологі й солоні. Не зробив жодного руху, як завмер. Їй треба було йти. Не озираючись!
— Зізвонимось... — чужий голос виринув з гортані. Василіс підняв руку на прощання й різко розвернувся, прямуючи до саду.
Слава йшла польовою дорогою, твердо ступаючи й відчуваючи кожен свій крок глухим ударом у вухах. Із очей виливалася повінь, а за нею — все її життя тут...
*Доля турбується про нас більше, аніж ми про себе — грецьк.
Бреду з життя в життя, Себе шукаючи, несусь через віки, на Тебе натрапляючи. Кохаю і згораю, Тобою недовінчана, і зоряним вінком мінливим вся уквітчана. Одного прагну я досягнення — геть розірвати ці вузли ув'язнення, такого щемного й солодкого, то нескінченного, а то — короткого.....................................................
ЧАСТИНА ПЕРША
Було далеко за північ. Група українських туристів виходила з автобуса, що зупинився недалеко від центральної площі Афін. Омонія. Їх зустрічала не темрява, не спокій і тиша сну, що мали би панувати в цю годину, а сотні, а то й тисячі вогнів. Сотні автомобілів, котрі кудись поспішали, різко рушаючи з місця після відкриття зеленого світла на кожному світлофорі, пролітали кругом овалу площі, розсипалися далі в різних напрямках.
Енергія, швидкість, напруга пульсували шаленим потоком жилами древної столиці Еллади. Славі аж дух забило. Розгублено роздивлялася довкола. Це місто, розбурхане посеред ночі, гуло й скрипіло, як шалена буря, що зненацька зірвалася посеред тиші й розбудила її від сну, аж вона стрепенулася. Це місто неспокійне й ніби роздратоване чимось чи кимось. Місто насичене життям і буйною вдачею, воно лякало її. Не чекала побачити чогось подібного. А чого чекала взагалі? Слава вирушила у невідомість.
В її уяві Греція завжди була чимось чарівним та особливим. Прекрасним, загадковим і містичним. Багато читала про цю країну, про її величну історію. Але це про ту Грецію, дві тисячі років тому. Що знала про її сьогодення? Майже нічого. Що ж, час і познайомитись. Та уже не з книжок, а віч-на-віч. Стародавнє притягувало Славу, інтригувало. Сьогоднішнє, те, що тільки-но відкрилось очам, не лише лякало, але й бентежило, а разом з тим збуджувало цікавість, як і все невідоме. Особливо коли ти ще молода й недосвічена, коли ще тільки відкриваєш для себе життя.
Група українців різного віку, але одинаково збентежених, здивованих, розгублених, а може й спантеличених тим, що побачили навкруги після сірої, тихої й зубожілої буденності також розгубленої України дев'яностих, направилися слідом за своїм туристичним гідом до готелю. Вони не потрапили в якісь розкішні палати, їх чекав дешевий, сумний і темний готелик, певно з тутешніх найдешевших. Та хіба були вони звичайними туристами для цієї країни? Туристами, котрі можуть дозволити собі розкіш і належний, пристойний відпочинок. Звісно, ні. Вони були тими, хто має загубитись і розсіятись у цій сьогоднішній Греції. Загубитись для того, аби мати змогу знайти себе в цьому новому житті. Вони були тими, хто після закінчення дії своєї візи поповнить ряди економічних емігрантів зі Сходу. Тими, хто буде підтримувати цей чужий блиск, шик і добробут важкою працею, незаконною працею в чужій країні. Тими, хто знайде тут своє краще майбутнє і хто зробить це майбутнє кращим для своїх дітей. Там, у ріднім краї. І тими, хто не витримає шаленого тиску капіталістичної системи, а нерідко й приниження їхньої людської гідності, й повернеться назад.
Слава була наймолодшою в групі, хоча їй і минав двадцять шостий. Незаміжня, бездітна, без обов'язків та негараздів за плечима, окрім економічних. З відкритим поглядом у майбутнє, хоча й неясне, зате цікаве — так вона вірила. Залишила в Україні тільки матір і заміжню сестру, а ще спогади з хороших студентських років. Декілька подруг із тих часів і нудні роки роботи секретаркою в одній з будівельних організацій, котра останнім часом нічого не будувала. А невдовзі після від'їзду Слави й зовсім розвалилася.
У кожного з її земляків була одна єдина мета — заробити грошей, щоб покращити добробут своєї сім'ї в Україні. Яку мету мала Слава? Ніби таку ж. Хоча вона не запитувала себе ані тоді, коли збиралася закордон, ані тепер — яка ж її мета. Напевно, вона ще не визріла в ній, не народилась. І сама Слава не дозріла, незважаючи на те, що роки збігали. Тому й була одна, бо не відчувала, що готова для сім'ї, готова до шлюбу й відповідальності. Вистачало самої себе і своїх обов'язків на роботі. Та й з мізером, що крапав у кишені, не уявляла, як можна утримувати сім'ю. Найперше — для цього потрібен чоловік, на котрого можна покластися, сильний. І, звісно, з обов язковою умовою — кохання! Аякже! Все або нічого. Доводилося бути з "нічим". Не те, щоб Слава не закохувалась у студентські роки, але то була легка закоханість, котра ніколи не виросла і не вилилась у щось глибше. В те велике кохання, в котре вірила. На роботі таких "об'єктів" для кохання годі було й шукати. Або одружені, або розлучені гультяї чи невдахи. Її обранець — то має бути щось велике, особливе та осяйне, як Сонце! Тільки її — Сонце. Так і жила, в одноманітності, нудьзі, вічному зубожінні й нестачах, котрі іноді доводили до відчаю, але то — іноді. Бо Слава була оптимісткою з веселою, хоч і бунтівною та непокірною вдачею. Отож, вирішила рухатись. Під лежачий камінь вода не тече. І рухатись далеко, закордон, що вабив невідомістю, чимось кращим та світлішим за її сіре, обшарпане, убоге селище та життя. Діяла імпульсивно, однією жагою бажання — вперед, підсвідомо й завзято, як дитя, що виривається до нового буття з лона материнського. Виривається настирливо і вперто. Там, в лоні матері йому було затишно й безпечно, там все було знайоме, все приходило саме собою. Дитя було захищене, обігріте, облюбоване. Куди ж преться, нерозумне? Для чого й за чим? Хіба знає. Та знає за нього життя... Воно кличе, манить — пізнай мене, відкрий! Бо прийшов твій час. Тут буде не так солодко й легко, як в материнському нутрі. Не так затишно. Доведеться самому стати на ноги і йти. Завжди йти назустріч життю, без страху і помислу, відкриваючи щось невідоме й нове. Завтра те нове відійде в минуле, а шлях продовжиться. Так рухалася Слава, без страху і помислу, як дитя.
Новий день, що зустів її в сірому готелику, все ж примусив замислитись. Їхня туристична супровідниця, котра й організувала виїзд групи, роздала на кордоні кожному, кому бракувало, певну суму доларів для показу. Бо перевіряючи паспорти і візи, прикордонники перевіряли й кишені. Якщо там порожньо, — куди тобі,
нещастя, і навіщо до Греції? Готуючись повернути зелені, Слава враз усвідомила, що в кишенях таки порожньо. Хоча й за готель заплачено на тиждень уперед, та що з цього. Їсти й пити за щось потрібно. Це одне. А друге — хто їй обіцяє, що саме через тиждень вона знайде роботу? На що це вона сподівалася? Що хтось потурбується про неї й буде опікувати до безкінечності ? Щось не так вона, мабуть, зрозуміла. Час усвідомити краще.
Вирішила, що поговорить з Олесею, так звали гіда. Як-не-як, вони з одного селища, знає, де шукати родичів Слави, як не її саму. Це у разі, якби боялася, що не поверне їй гроші. Ті, котрі збиралася знову позичити.
Дочекалась, поки Олеся розібралася з усіма, віддаючи їй гроші. А коли вона збиралася піти з готелю, підійшла до неї.
— Хотіла б поговорити з вами наодинці — несміливо звернулася до жінки. Та була віку її матері.
— Слухаю тебе Славочко, — уважно глянула на неї Олеся, — зійдемо вниз...
Вони спустилися сходами.
— Ви знаєте, що моя подорож за ваші кошти, бо мені й не було до кого більше звернутися. То ж у мене — жодного долара, — замовкла на мить і знову продовжила: — Могли би ви знову позичити мені трохи, поки роботу знайду.
— Добре, я позичу тобі — відповіла Олеся, все ще уважно, чи то навіть прискіпливо дивлячись на Славу.
— Але як і домовлялися. Віддаєш із першої платні.
— Звісно! Про що мова?! — впевнено й радісно відповіла Слава.
— Був би той заробіток тільки... Може, щось порадите для мене?
— Не хвилюйся, це лише перший день, — заспокоювала її Олеся,
— до кінця тижня щось знайдеться.
— І майте на увазі, я розмовляю англійською, якщо це допоможе,
— наївно продовжувала.
— Добре, Славочко, добре... — щебетала Олеся, думаючи про щось своє. Почала порпатися в сумці, виймаючи звідти гаманця і стодоларову купюру.
— Дякую, — відповіла Слава, беручи гроші й відчуваючи полегшення. Чи то так їй здалося.
Дні минали швидко в розмовах і тривогах. Багато хто з прибулих уже забрався з готелю. Хто до своїх рідних, а хто до знайомих, котрі прибули сюди раніше. Решта, як сироти, з надією чекали новин від Олесі. Вона вже кілька років проживала поміж Україною і Грецією, бо згідно з її словами, була заміжня за греком. Той допоміг їй відкрити туристичну фірму. Вона добре володіла грецькою, мала тут немало знайомих, як своїх, з України, так і місцевих. Тож всі вірили, що надії їхні не марні. Вірила тому й Слава. Хіба мала вибір? А чи вийде на вулицю з табличкою на грудях "шукаю роботу"? Тут її й знайде поліція. Або всілякі шахраї, котрі полюють на таких як вона, аби дати роботу в борделі. Про цей популярний вид заробітку Славу попередили ще до виїзду. Отож, сиділа й чекала, а ще читала.