А чого ви про мене поганої думки? Сьогодні ж у мене останній день, робота в нічну зміну, а ви тут…
Що дужчала ворожнеча в погляді хлопця, то тривожніше ставало мені. Я не знала, чи маю право втручатися і чи треба взагалі втручатися. Але, видно, таки доведеться.
— Слухай, хлопче, облиш краще цю дівчину. По-доброму прошу — облиш.
Він спопелив мене поглядом.
— А як не облишу, то що? В міліцію побіжите? Біжіть!
— До чого тут міліція. Боюся, скривдиш її.
— Я?! Та я ж по-серйозному! От ці дні дощ був, то, вірите, сам не свій ходив, навіть хлопці з мене на роботі сміялися. Ви бачили, які в неї очі? Таких ні в кого немає. Хіба ж можна цю дівчину зобидити? Ех, ви! Вона ж… як біла ластівка.
— Немає білих ластівок, хлопче.
— Нехай немає, а вона — така! Ви цього не понімаєте.
Він казав щиро. І тому, саме тому, треба було сказати правду. Щоб він знав усе.
— Слухай мене уважно. Вона — каліка. У неї паралізована нога. Сама, без допомоги чи милиць, ходити не може. Розумієш тепер?
Я дивилась, як блідне його невродливе обличчя й чітким розсипом по ньому виступає рясне, ластовиння. Ага, дійшло? Хлопець стояв як укопаний. Ну й стій собі. Коли злякався.
Я старанно обійшла його, мов порожнє місце, й поспішила до лави. Дівчина стривоженим поглядом зустріла мене.
— Добрий день! А я боялася, що ви не прийдете. За тим дощем… А… що ви йому сказали?
— Правду сказала. Не гнівайтеся на мене, але я подумала, що так буде краще.
— Еге, так краще… — Вона схилила голову, уникаючи дивитись на мене. — Нащо йому марно біля мене впадати? Та й мені… Добре, що сказали, добре. О, це ви й хліба принесли? А я забула. Будемо годувати чайок?
Чайки лишилися негодовані, бо в цю мить хлопець знову став перед нами, рудий і впертий. Господи, який же він був чудесно впертий! Прекрасно впертий чортяка! Ні, такий не відступиться і не злякається.
— Отам, у ларьочку, дають апельсини. Вам, певне, треба? А ти, — це до дівчини, — чого сидиш отак скраєчку, неначе боїшся?
Він підхопив її своїми дужими клешнюватими руками й посадив зручніше — посередині лави. І сам, рішуче відсунувши мене, сів поруч з дівчиною.
— Ех ти, курча моє, легенька, мов пір'їнка, — з грубуватою ніжністю промовив він. Щось та дало ж йому право їй отак говорити. — Хіба ж тебе одну можна отут кидати? Та й лава зовсім сира, не просохла після дощу. Стривай, я підмощу тобі свою куртку.
А дівчина аж засвітилася у відповідь чистою вдячністю.
— Нога, бач, у неї несправна. Ну то й що? До професора треба!
— Була я в професора, — стиха відповіла дівчина.
— І що ж він сказав?
Дівчина непевно стенула плечима.
— Значить, партач він, а не професор. Ось я тебе до такого повезу — мертвого на ноги поставить! Та ми з тобою…
Тепер я вже була тут зайвою і пішла по апельсини. Правда, ніяких апельсинів не було, ще й потрапила в лабети до фотографа з надбережжя. Пручатися мені не хотілося, бо на душі стало весело. Через день фотограф вручив мені кольорове зображення якоїсь старої щасливої відьми і присягався, що то таки — я.