Ми з нею любов крутимо, в кохання граємось. Вона розведена, а я від недавнього часу запеклий холостяк. Яке їхало, таке й здибало. Хоча разом нам буває добре, трохи вже й притерлися, може колись і вийде шось серйозніше. Я Жанку тихенько, шоб ніхто не бачив, з ресторану витягнув, повів на базарчик привокзальний, начебто купити чогось. По дорозі розпитав, шо й до чого. Жанка мені брехати не буде, казав же вам, ми трохи притерлися, чужими себе не вважаємо. Так я дізнався про ніж, який викинули з вікна. Жанку назад провів до її роботи й пішов ножа шукати. Довго й не шукав – у кущах лежав, можна сказати на видному місці. Міліція не обтяжила себе ретельним пошуком. В той день мій знайомий, Григорій, слідчий, до якого справа про вбивство попала, чергував у райвідділі міліції. Я йому повідомив про свою знахідку. Ніж за всіма правилами вилучили, як потрібно, знахідку оформили й направили на експертизу. Експерт через кілька днів знайшов на ножі залишки крові, які сходилися з групою крові вбитого хлопця, а ше й пальчики заразом – відбитки пальців, шоб вам було зрозуміліше. У міліцейській картотеці звірили ті відбитки, встановили, шо належать вони Цигану, його дані вже давно в картотеку занесли. Так Циган і попався. Виходить, шо я йому яму викопав, хитрі оборудки зламав. Але й це не все. Вговорив я дівчину, ту шо з хлопцем була, якого вбили, покази дати проти Цигана. Вона мені довірилась, слідчому на впізнанні по фото вказала на справжнього вбивцю. Проте Циган встиг втекти, його вчасно попередив хтось із міліції, хто був там у нього інформатором. Цей хтось доніс йому і про мої заслуги в справі. Так я став для Цигана ворогом, по-справжньому не розуміючи, на шо пішов. А згодом мене пограбували й намагалися вбити. Пощастило – залишився живим, але зрозумів: треба тікати, якшо хочу дальше цей світ бачити. Ну, здається – на цьому все. Все, шо мав вам розповісти.
– Хм… Шо тут скажеш?.. Діла… Оце так катавасія вийшла у вас, Петровичу! Хто б міг подумати, шо таке трапляється в наші часи. Одного не втямлю: а шо, на того Цигана управи нема?.. А де влада, де начальство?.. Невже ж він вище всіх?
– Влада?.. Розумієте, вона ніби є, і ніби її нема. Влада наче сама по собі, а такі, як Циган – самі по собі. Одне на своєму полі править, а друге – на своєму. Не пересікаються вони, поки шось надзвичайне не трапиться, поки хтось межу не перейде. Мабуть, тепер якраз такий випадок, але чи дійсно будуть старанно шукати цього кримінального авторитета, чи ні – хто його знає… Це ше ж і ризик великий – на нього полювати, легко можна під кулю попасти. Та й помсти бояться, у всіх сім'ї, діти. Їх не сховаєш, слабке місце.
– Так… Заставили ви мене замислитися… Думав везти вас до себе, в мене будинок посеред лісу, немалий, місця вистачило б, але тепер прикидую, шо до мене вам не можна. Люди бувають інколи: за дровами приїжджають, по наших лісних справах часом заскакують – рознесуть звістку про вас. І для моїх буде небезпека, сім'ю маю. Шось інше треба придумати.
– Як скажете.
– От шо… поселю вас, Петровичу, у покинутій хаті колишнього лісника Йоха, він кілька років тому роботу покинув, до дітей перебрався, десь аж під Житомиром зараз. Хата пустує, нового лісника ше не знайшли, можете спокійненько її зайняти. Там – глушина, вас ніхто не повинен турбувати, аж поки гриби-ягоди не почнуться. Тоді тільки люди можуть інколи забрести. Відразу скажу: буде вам у цій хаті незатишно, холодно спочатку, але звикнете швидко. Дрова є, їжі я підкину. Якшо не боїтеся лісу й самоти – не пропадете. Ви сам сільський, чи – ні?
– Виріс у селі, правда, давно було, недавно сорок мені стукнуло.
– Ну то нема чого переживати, закладене в дитинстві згадається, воно ніколи не зникає назавжди. Головне: нічого не боятися. А згодом навіть сподобається, побачите, по собі знаю. Ліс – це така штука, як звикнете – полюбите. Ліс – живий, з ним і говорити можна. Тут стільки всякого, шо в жодній книжці не прочитаєте. Гляньте-гляньте! Он заєць під сосною! Бачите?
– Ні!
– Та добре придивіться! Внизу, коло сосни кружляє!
Біла зайчиха невгамовно петляла між лапатими-засніженими-казковими соснами. Зачула брязкіт кінської упряжі й зупинилась. Цікавість на малу хвилю переборола страх. Так буває навіть у звірів. Зайчиха сіла на задні лапи, підняла вгору зігнуту передню лапу й нашорошила свої довжелезні вуха-локатори. "Хто тут?.. Шо за нові звуки в лісі?.. Небезпека – чи ні?..". Відстань до звуків була такою, що давала зайчисі можливість задовольнити цікавість. Однак тільки на мить. Далі – знялася. – Втік! – вигукнув лісник Іван. – Поскакав наш заєць, не догониш, якби рушниця – була б зайчатина на вечерю. Зайчиха, напевно. В неї своя, скажу вам, історія. Треба їй бігти. Безперестанку. Лише так вона може врятуватися від своїх ворогів: вовка, лисиці, мисливських собак. Весь час на бігу, гнана страхом, і бажанням залишити собі життя. Навіть привівши зайченят, вона не може залишитися біля них, схованих у норі, бо потрапить у голодну пащу хижака. Потрібно накружляти хитромудрих мережив навколо нори, шоб збити зі сліду переслідувачів, і знову бігти. Її дитинчат нагодує чужа зайчиха-мати, коли буде пробігати повз. А наша зайчиха теж чужих зайченят не обділить увагою, до своїх же не скоро попаде. Нелегку участь призначено під цим небом зайчисі. Мусите, Петровичу, на певний час із неї приклад брати.
– Шо є, то є… Куди ж мені дітися?.. А про зайчиху цікаво, ніколи не чув.
Покинутий будинок колишнього лісника Йоха зустрів гостей непривітно. Стояв одинокий, засніжений, в оточенні високих старих ялин. Дороги чи стежки до хати не було. Ніде поряд не відчувалося живої душі, не тільки людей, а навіть собаки, який би обдав гавкотом. Білий сніг злежався на покрівлі будинку суцільним важким шаром, з сонячної сторони звисали довжелезні льодяні бурульки, запорошені снігом вікна ледь проглядалися між давно небілених стін. Вхідні двері насилу подалися-відкрилися – намерзли. У самій хаті була холодрига, необжито-незатишно – пустка. Де немає життя – там нема тепла-затишку.
Віталію Петровичу захотілося відразу ж покинути цю непривітну оселю, не залишатися в ній ні на мить. Він уявив, як буде тут проводити залишки зими, як буде скніти наодинці довгими ночами, як буде потерпати від холоду, а може й від недоїдання. Холоднючий, проникаючий під шкіру, дух приміщення мимоволі заставив невидимо скуйовдитися, згорнутися душею й тілом у щось схоже на клубок, настрій раптово прийшов: нікудишній-тягучий. Виникло бажання відмовитися од цього місця та не повертатися ніколи, податися хоч куди, аби тільки не сюди. Боровся з собою: залишитись чи не залишитись, пробувати ще щось шукати чи ні. Однак розум підказував: вибору не було.
Іван допоміг розтопити в хаті. Дрова довго не загорялися, у грубці не було тяги, напевно, димар забило снігом. Найшло їдкого диму, що заставив кашляти, різав очі. Лісник відкрив вхідні двері й змушений був махати з пів години в одвірку знайденим у закутку рядном, аби вигнати дим. Однак поступово чадне повітря все-таки розійшовся, тяга з'явилася. Дрова почали горіти-потріскувати, з ними стало трохи приємніше-веселіше. Вогонь помалу переборював холод і вселяв крихітну надію Віталію Петровичу, що не все пропало, не все так погано, що життя в цій хаті можна повернути.
– Ну, шо, Петровичу, з новосіллям! Не бійтеся, завтра вже будете почувати себе тут хазяїном, повірте: найважче першої ночі, на ранок все буде зовсім інакше – ясніше, простіше. І сніг, і ліс, і хата ця стануть наче вашими. Головне не дайте вогню загаснути, не жалійте дров, їх у сараї на дві зими хватить. Сидіть біля грубки й підкидайте полінячки, ліжко підсуньте ближче до тепла, поспіть-покимарте трохи, чайку собі заваріть трав'яного, сушені трави в коморі на балці висять – звіробій, липа. Снігу розтопіть у банячку, шо в коморі валяється. Саме те, шо треба. Перекусити, правда, не вдасться, немає чим, але завтра завезу вам припасів, з голоду не дам померти.
Лісник Іван попрощався, вийшов з хати й поїхав додому – кудись у суцільну лісову темряву, яка несподівано швидко, по-зимовому, обгорнула нове помешкання Бріленчука. Віталій Петрович залишився сам. Жура охватила його з усіх боків, як і темрява. Тільки зараз відчув Бріленчук, наскільки потрапив у скрутне, безпросвітне становище, з якого не бачив виходу, в якому можливо прийдеться існувати невідомо скільки часу, може навіть роками. Раніше, за клопотами прийняття рішення та збирання в дорогу, під впливом бажання чим подалі втекти від небезпеки, він не мав часу обдумати подальше своє життя, проте, тепер, на самоті, коли його шалений біг немов зупинився біля палаючої грубки, усвідомив: попереду ждуть важкі випробування, попереду суцільна безнадія. "Може спробувати піти до Цигана покаятися?.. Сказати, шо не хотів його підставити, не усвідомлював, шо робив... А ну, як простить… скаже своїм не чіпати… Шо він – не людина, геть звіром став?.. А чи не можна буде хоча б відкупитися, заплатити?.. Ні, не пройде таке... Ясно ж, мов білий день: я цілком усвідомлював, шо роблю, спеціально й зумисно віднайшов докази проти Цигана, допоміг слідству вийти на нього. Такого не прощають... Той їхній світ жорстокий, пощади не жди. Хіба не раз про це чув?.. А чи не краще було б пересидіти в когось у Ковелі?.. Все таки в місті легше, набагато комфортніше ніж тут. Залягти там на дно й сидіти безвилазно, носа не показувати… Хоча б у Жанки, приміром… Ні, і це не пройде… У Жанки перш за все будуть шукати, ше й її підставлю, а в когось із друзів довго не поживеш. Ну ше день-два, то пройшло б, а надовго… Хто захоче?.. Кому потрібні чужі проблеми?.. Та ше й з таким ризиком…".
Спати майже не вдавалось, не звик до таких несприятливих умов, мішав дошкульний холод, помешкання нагрілося ледь не під ранок. Грубка диміла-чаділа, була чомусь погана тяга, дим стелився по хаті, їв очі, забивав легені. Потрібно було кілька разів за ніч провітрювати помешкання. Боявся міцно заснути, аби не вчадіти, не підтримати вчасно вогонь, постійно ліз-закрадався новий страх, що йшов від нічного незнайомого лісу. Вчувалося якесь шарудіння, завивання вітру: чи то в комині, чи у верховітті навколишніх дерев.