В холоді, голоді… А вам байдуже до всього… — І голос Актриси забринів, а в очах заблищали справжні, а не сценічні сльози.
— Не розумію, чого ви від мене хочете? — різко повернув до неї сердите обличчя невблаганний сусід. Глянув і — онімів. Оніміти було від чого: поряд сиділа молода, прекрасна дівчина, плакала й благально дивилася на нього. Той погляд міг приборкати розлютованого тигра, а він зовсім не був тигром. Зазирнувши в її глибокі очі, він миттю забув про п'єсу й зачаровано втупився в це дивне створіння, що так несподівано з'явилося біля нього, ніби з неба впало.
— Вам що, може, недобре? — запитав уже не сердито, а стурбовано.
Актриса, зрозумівши, що, нарешті, пробила броню байдужості, і саме — сльозами — заплакала дужче, — мовчки й нестерпно-жалібно. Чоловік підвівся, узяв її за руку і швидко повів із залу.
Коли їх знайшов у тісному фойє режисер, то побачив, що мала сидить уже усміхнена (ах, який же то був усміх!) і вгорнута в пальто свого співбесідника. Режисер сухо вибачився, взяв Актрису за руку і швидко повів із фойє за лаштунки. Так сьогодні вже випало, що її водили за руку.
— Ти що, збожеволіла? Це ж зовсім не той, которий…
— Як — не той, которий?!
— А так, чужий якийсь. Я ж тобі весь час кивав, моргав, за голову, дідько б мене вхопив, брався, а ти — мов очманіла. Знайшла перед ким сльози лити!
Та було вже пізно: Актриса встигла без тями закохати в себе цього молодого незнайомця. Правда, він, як виявилося згодом, був ревізором і саме приїхав ревізувати "того, котрий мав змогу забезпечити театр дровами та пшоном". Усе, що треба було, театр отримав, "той, котрий" зник без сліду, замість нього з'явився інший, правда, не театрал, зате суворо-дбайливий і чесний чоловік. Отже, Актриса свою роль зіграла навіть краще, ніж сподівався режисер. Але ця роль круто змінила життя двох людей: ревізора та самої Актриси.
Закохавши в себе, вона не закохалася — він був зовсім непоказний. Просто було приємно, як і кожній жінці, усвідомлювати, що тебе люблять. Ревізор же, хоча й дуже молодий, був людиною надто серйозною та ідеологічно витриманою, щоб дозволити собі легковажний романчик з актрисою. Тим паче, що встиг уже одружитися з дівчиною-комсомолкою, як і сам, і вона народила йому сина. І от раптом — маєш! Він намагався побороти непрохане почуття, заклинаючи та мобілізуючи всю свою комсомольську свідомість на допомогу проти цієї біди, але то було понад його силу. Зрештою, він би чесно признався дружині, вона не стала б його силоміць тримати, й одружився з Актрисою, але Актриса того не схотіла. Бо її маму теж покинув чоловік і вона добре знала, що то таке — рости без батька.
За її доброту Він полюбив ще дужче, вже не міг жити без неї, та й вона нарешті покохала його. Він часто приїздив, так часто, як тільки міг, хоча Актриса вже була в іншому місті та в іншому театрі — той, де Він уперше побачив її, таки розпався. Вона полюбила спершу із вдячності, а потім усією душею. Покинула б заради Нього сцену, — зрештою, хіба не розуміла, що на сцені тримається не силою таланту, який там талант, а силою своєї щирої вроди… Поїхала б за Ним на край світу, аби ж не його сім'я.
У неї народилася дочка. Добре, хоч мама була ще при силі, забрала негайно дитину до себе, бо куди ж воно годилося— "лишати дитя на поталу". В Актриси і справді не було можливості доглядати дитину, довелося б залишити сцену, а нічого іншого вона не вміла. Згодом Його перевели до Києва на досить високу посаду. Він допоміг і Актрисі перейти до київського театру на незначні ролі. Адже справжнього таланту не мала, а краса поволі почала тьмяніти. Вона забрала до себе дочку і, здавалося б, щастя, нехай хоч і крадене, нарешті прийшло: не уривками, а стале. Проте…
Кохання — живе. Воно народжується, розквітає, старіє та вмирає, як і все живе. Актриса відчувала, що Він уже давно її кохає не так, можливо, взагалі не кохає. Та, як людина порядна, намагається цього не показати. То було страшно. Чим могла тримати при собі? її зброя — краса — зів'яла, сім'ї у них справжньої немає, справжня, визнана людьми та законом, лишилася з Ним із її власної волі. А без Нього вона вже не мислить себе. Що далі, то старанніше вдавалася до хитрощів гриму, навіть уставши вранці, насамперед гримувалася, щоб він несподівано не побачив її такою, якою тепер стала. За це почала її зневажати дочка з усією жорстокістю молодості. Байдуже, аби не зневажав Він, аби не залишив зовсім, аби приходив хоч коли-не-коли, якщо не додому, то бодай до театру, де вона все менше та менше з'являлася на кону перед глядачами. Ще й ролі стали давати старечі, де грим тільки підкреслював зміну постарілого обличчя, здеформовував усе ще струнку постать. Актриса не могла знести, щоби він дивився на цю карикатуру, і взагалі почала відмовлятися від таких ролей. А на інші вже не тягла. Прилучилася глухота, хвороби, Актриса вийшла на пенсію, але все ще змагалася з природою єдино можливою для неї зброєю — гримом.
І от — важка операція. Вона не боялася, що помре, можливо, то для неї було б і краще. Боялася, що в лікарню прийде Він і побачить її, стару й бридку…
Вчителька страждала на хронічне безсоння. Перші дві доби по операції на ніч їй кололи наркотики, то вона й спала собі. Вдень красномовно-докірливо поглядала на загримовану Актрису і все намагалася неголосно, але рішуче відчитати її, як звикла на своєму, теж некороткому, віку відчитувати недбайливих учнів. Гримуватися в такому місці й у такому віці? Безглуздя! Але Актриса не чула того, що намагалася втлумачити їй учителька. Зрозумівши, що сусідка глуха, вчителька полишила свої методи виховання, лише скаржилася, що Актриса не дає їй спати. Бо ж щойно вимкнуть світло, як Актриса починає брязкати чимось, вовтузитись та шелестіти. Нестерпно!
— І що вона робить, не розумію! Ну, нехай би вже при світлі, так ні, саме в темряві! Шарудить, брязкотить — і нічого не скажеш, бо глуха. Не станеш кричати, щоб усіх перебудити, — нервувала вчителька.
Під ранок вона засинала, а вранці, невиспана й жовта, з гострою ворожістю дивилася на Актрису, — свіжу, мов трохи прив'яле, але ще цілком рум'яне яблучко, з розсипом золотавих кучерів на подушці. Хоча страждала Актриса не менше за вчительку: операція в неї, здається, пройшла не цілком благополучно. Принаймні щось там не подобалося лікарям, та й дочка ставала все розгубленішою та стривоженішою.
Але коли приходив старий чоловік, Актриса розцвітала такою радісною усмішкою, що той — серйозний і мовчазний — мимоволі теж усміхався. Вони ніколи не розмовляли. Тобто, Актриса промовляла кілька ласкавих слів, заспокоювала, що в неї все гаразд, швидко одужає. Старий чоловік одводив очі, кивав головою і мовчав. Видно, не хотів горлати на всю палату, а інакше Актриса б його не почула. Так сидів хвилин п'ятнадцять-двадцять, дивився на її щасливе осяяне обличчя, потім обережно цілував руку й підводився.
— Прийдеш? — тихо й схвильовано питала Актриса.
Він ствердно кивав головою, стримано казав усім — до побачення і виходив, щоб через день знову прийти. Якийсь увесь сірий і зовсім непоказний, проте Актриса бачила його іншим: для неї він залишився тим, що й був. Вона навіть раділа цій операції, котра знову повернула його.
— Ну що, занудьгувала тут у нас? — запитав лікар під час чергового обходу в студентки. — Тренування запускаєш?
— Запускаю! І де він узявся, цей чортів апендицит, — поскаржилася дівчина.
— Нічого, дзвони мамі — взавтра випишемо. Тільки за тренування відразу не хапайся.
Дівчина радісно ойкнула. Лікар оглянув дружину професора, потерпів кілька хвилин зливу її скарг, перейшов до малярки, потішив, що незабаром випишуть, продиктував призначення сестрі й підійшов до вчительки.
— А ваші як справи?
— Погано, — сухо відказала та.
— Чому ж? З боку операції все йде нормально.
— Замучилася зовсім, спати не можу.
— Вам дадуть на ніч снодійне.
— Чи я не ковтаю те снодійне? Тільки марно труюся, тут жодне снодійне не зарадить… — вчителька зі зненавистю глянула на Актрису й урвала. Навіть почервоніла трохи, ніби школярка, яка ледве не наговорила на свою однокласницю. — Ви мене скоро випишете?
— Ну, якщо будете так нервувати, то затримаємо.
— Зрозуміло. Доведеться вжити заходів, щоб не нервувати.
Лікар підійшов до Актриси, уважно оглянув, нічого не сказав, та й що сказати глухій? Але з якимось винуватим видом вийшов із палати. Медсестра з мовчазною жалістю озирнулася на Актрису, що, здавалось, дрімала. Вона тепер майже весь день дрімала, оживала лише тоді, коли приходив Він. Ну, хіба ще дочка, більше її ніхто не відвідував. Могла дрімати, гомін у палаті глухій не заважав.
Увечері, як завжди, санітарка принесла всім вечерю. Сестра поробила ін'єкції, роздала ліки й вимкнула світло. Минуло з півгодини, й учителька почула — сьогодні навмисне прислухалася, що Актриса заходилася брязкати й шелестіти. Ну — досить!
Крекчучи та стогнучи, вчителька злізла з високого ліжка й пошкандибала до дверей, де був вимикач. Намацала й увімкнула. Й побачила нарешті те, що не давало їй спокою.
Стара Актриса розіклала на ліжку слоїки з кремами та лосьонами, коробочки з гримом. І саме накручувала на папірці своє золотаве, вже сиве при корінні, волосся. То он чого завше був той нічний бренькіт і шелест!
Несподіваний спалах світла так налякав її, що вона аж заклякла з тією нещасною папільоткою в руках.
Світло розбудило й інших. Студентка пирхнула від сміху, бо таки було смішно: біля дверей стояла гнівна, навіть грізна вчителька, а на неї круглими, сповненими страху очима дивилася Актриса, котра так і скам'яніла з папільотками на голові. Слоїки та коробочки, теж ніби перелякані, покотилися з ліжка на підлогу.
— У вас є совість? — дуже голосно, все одно всі прокинулися, вимовила, точніше, викарбувала вчителька. — Ви, стара жінка, щоночі накручуєте свої кучерики та розмальовуєтесь людям на сміх, а я через вас не можу заснути. Припиніть це неподобство! Подумайте самі — кому воно потрібне?
Актриса так само мовчки, майже з жахом дивилася на вчительку, судомливо затиснувши в руках папільотку з накрученим на неї пасмом волосся. Було таке враження, що вона звела вгору руки перед нападником. Усі побачили, яке неймовірно бліде її обличчя, бо Актриса саме змила грим перед тим, як накласти новий.