Тоді Неоніла Вікентіївна велично підвелася, від імені юних читачів подякувала за цікаву і корисну зустріч і потиснула Аркадієві руку. Це означало, що читацьку конференцію закінчено.
Треба було бачити, як одразу ожили діти, з якою радістю посхоплювалися з місць і миттю, як зграя гомінливих горобців, сипонули з залу.
— Все, — пояснила Неоніла Вікентіївна і здивовано глянула на Чемера. Чого ж він ще чекає?
Аркадій рвучко підвівся. Обличчя його так пашіло, ніби хтось надавав йому замашних ляпасів.
— Послухайте, що ж це таке?
— Як то — що? — щиро здивувалася Неоніла Вікентіївна. — Звичайна читацька конференція. Хіба ви чимось невдоволені? По-моєму, ми її організували цілком задовільно.
— Ви… організували… — Аркадій захлинався від гніву. — Я навіть не можу знайти слова, яким можна було б це назвати!
Неоніла Вікентіївна стиснула губи і знизала плечима. Вона ніяк не могла збагнути — що раптом сталося з цим мовчазним несміливим диваком? Яка його муха вкусила?
— Та хто ж дав вам право так безбожно вбивати у дітях любов до книжки? Вони ж тепер назавжди зненавидять і мою книжку, і всі інші, над якими ви вчините отаке блюзнірство! Щастя, що вам не вдалося зігнати їх більше!
— Товаришу Чемер, — підвищила голос обурена Неоніла Вікентіївна. — Я не розумію — чого ви накинулися на мене? Що саме вам не сподобалось?
— Отож-бо й горе, що ви не розумієте!
— Ви дивна людина. Чого ви хочете? Ми зібрали дітей, підготували їх… Може, гадаєте, нам дуже приємно витрачати свій час на всякі конференції? Але ж від нас вимагають, і ми виконуємо.
Аркадій махнув рукою і вибіг із залу. В дверях од нього злякано відскочила піонервожата.
Він зопалу ковтнув колюче морозне повітря і задихнувся. Напевне, вони подумали, що він божевільний. Нехай. Можна все стерпіти: і невпорядкованість побуту, і неделікатність сторонніх людей, які так часто користуються з його несміливості й невміння постояти за себе, і багато іншого. Про все можна змовчати, на все можна махнути рукою, тільки не на це!
Але що робити? Як заборонити Неонілі Вікентіївні і таким, як вона, породжувати в дитячих душах найстрашніше — нудьгу і байдужість?! Як боротися з тим, що… яким його словом назвати? З тим, що. відбулося?
— Женько! — залунав за його спиною веселий хлоп'ячий голос. — Ти приніс мені ковзани?
— Ні, — сердито відгукнувся другий. — Я був у школі, Крокодила Вікентіївна заставила.
Аркадій крадькома озирнувся і побачив двох хлопчаків. Один з них був Вовченко Євген, той самий, що своїм дерев'яним виглядом довів до розпачу Аркадія. Проте зараз це був зовсім інший хлопчик — живий, занозистий і цілком нормальний.
— А що там сьогодні було? — запитав приятель.
— А, — відмахнувся з досадою Женька. — Так, нудьгалівка. Ну, гайда до мене, візьмемо ковзани.
Нудьгалівка — ось воно, те слово! Справді, краще не скажеш!
Хлоп'ята пробігли повз Чемера — поспішали надолужити змарнований Женькою час. Аркадій одвернувся, — йому ніяково було дивитися на свого, назавжди втраченого, читача, і нервово поліз в кишеню за цигарками. Його рука намацала книжечку. Це були "Неспокійні друзі", яких сьогодні нікому було подарувати.
1962 р.