Я бачив і чув усе. Мене не вразило те, що Єва сиділа на Гениному кожусі, а сам Гена мчав із невеличкого пагорба, тягнучи свою вдяганку за рукав, як санчата за вервечку.
Дивного тут не було нічого. Але дівчину, яку розважав мій приятель, тієї хвилини я не впізнав. Це була не моя Єва. Ця дівчина розсипала такий радісний, такий щирий сміх, якого я ніколи від неї не чув. Зі мною вона ніколи не була такою, це інший зумів викликати в неї таку нестримну радість, що, коли кожух вислизнув з-під неї, дівчина ще довго котилася по снігу, і він розсипався золотими й блакитними іскрами…
Не тямлячи себе, я майже побіг у протилежний бік, і в очах моїх миготіли іскри: золоті й блакитні. Я не знав, куди я йду, і не думав над тим, проте ясно було одне: залишатися там я не міг. Сніг зітхав під моїми ногами.
…І тоді звідкілясь узялось те зайча. Бозна-навіщо, — адже я вже був переконаний, що ніякого бенкету не буде, — я приклав до плеча рушницю. Білий клубочок стрибав у моїх очах. Чи то інстинктивно, чи то від злості я вистрелив двічі, майже не цілячись.
Звіря як з'явилось, так і зникло, а я стояв, опустивши рушницю, жалюгідний і спустошений, і не відчував ні запаху лісу, ні запаху снігу. Стояв і ні про що не думав.
— Не вбив?! — раптом аж скрикнула за моєю спиною Єва, і я, не озираючись до неї, заперечно похитав головою.
— Слава богу… — Її кроки наближалися до мене, я вже чув її уривчасте дихання, і враз Євині руки лягли мені на плечі, і вся вона притислася до мене. — Слава богу… — шепотіла дівчина. — Слава богу. Коли завгодно, тільки не сьогодні. Сьогодні такий день… такий день… я вперше зрозуміла, що люблю тебе, Звіробоє…