Ця глухота і тут мене підвела: не чув, як свистить вітер. Проходили поза островом Рухну, вже на третьому місці були. Та якби ж я міг чути ревіння хвиль! Треба було негайно змінити великий парус на штормовий, але запізнилися. Ледь вийшли за острів, що досі нас захищав, як рвонув шалений вітер, і зламалася щогла. Все. Вибули зі змагання. Виправдалася назва острова — "Рухну" в звучанні російською мовою… Та що там казати, "рухнули"!
Ех, старий, в розпачі кажу собі, який з тебе тепер яхтсмен?
Дотягли на уламку щогли до порту Салацгриви. І вранці прогноз не потішив: дощ, шквал до семи балів. Небезпечно йти на імпровізованому парусі, яхту може поривом вітру викинути на берег. А для ремонту щогли треба добратись до Риги. Мої хлопці, оклигавши, поїхали собі автобусом. А я, кленучи свою необачність, невиправданий ризик, надмірний азарт, не витримав і подзвонив дочці, поскаржився на свою лиху долю. Нехай хоч вона пожаліє. А дочка у відповідь: "Та ти ж, батьку, щасливець! У вісімдесят років так здорово триматися!" Розмова з дочкою підбадьорила. Що ж, і справді: заступив я на вахту о 4-й годині ранку, а випустив румпель з рук після шістнадцятої. Сидів мокрий до кісток, боліло нестерпно захололе тіло, а кермо таки не випустив. Ось таке було моє останнє спортивне змагання на морі. Але й по цьому не залишив яхти, хоча у великих гонках участі не брав.
— Тепер я неодмінно напишу про вас, Борисе Борисовичу!
Він якось дивно подивився на мене. Щось його бентежило.
— Знаєте, якщо вже писати, то писати так, як воно було в житті. Про це ще ніхто не писав, принаймні досі не опубліковано…
— Про що ви?
— Про те, що я… не онук Марії Олександрівни та її другого чоловіка Михайла Дем'яновича Лобача-Жученка, хоча й ношу його прізвище.
— То хто ж ви?
— Онук його пасинка Богдана, ну й, природно, правнук його дружини Марії Олександрівн. До того ж — від незаконнонародженого батька.
Я помотала головою, як коняка, що відганяє ґедзів.
— Онук Богдана Маркевича? То чому ж ви тоді — Лобач-Жученко?
— Непросто це все. Та коли вже почав… прошу до моєї кімнати, там я покажу вам деякі листи й документи.
Та-ак… Отут би вже й наш Ерудит почухав потилицю.
* * *
— Бачите, мій батько Борис досі значився рідним сином Марії Олександрівни та її другого чоловіка Михайла Дем'яновича Лобача-Жученка. Про першого сина Богдана Марковича багато написано, правда?
— Так. Навіть сам Тургенєв про нього згадував, як їхали вони разом до Парижа.
— А що ви чигали про другого сина — Бориса?
— Щось не пригадую. Голова стала дірява…
— Голова тут ні до чого. Біла пляма. Я довго думав — чому? Ну, Богдан народився, коли його мати була молода, вона його скрізь возила з собою, а Борис… Марії Олександрівні було вже за сорок, коли народився її другий син. Здавалося б, пізня дитина, мізинчик, особлива радість для матері, а воно — навпаки. Я багато перебрав архівних документів, листів, розпитував людей, які особисто пам'ятали Михайла Дем'яновича Лобача-Жученка, і зрештою таки докопався.
— Ну? — я слухала, затамувавши віддих.
— Мого батька, щойно він народився, принесла й поклала перед Марією Олександрівною слухачка Вищих жіночих курсів Ліза Корнільєва: "Ось ваш онук, заберіть собі!"
— І то був ваш батько?
— Так. Згодом Єлизавета Корнільєва таки вийшла заміж за Богдана, але свого першого сина так ніколи й не бачила більше. То було твердою вимогою Марії Олександрівни.
— Ви маєте докази?
— Перегляньте ці папери, знайдете докази. Ось — уривок з мого "Літопису життя і творчості Марка Вовчка"…
— Де надруковано?
— Поки що — ніде. Незабаром має вийти у видавництві "Дніпро".
Я заходилася читати.
"Липня 6. Є. І. Корнільєва, наречена Б. О. Марковича, народила від нього сина, охрещеного 31 липня 1875 р. Борисом і записаного в метричній книзі Покрово-Коломенської церкви м. С.-Петербурга за 1875 р. …Приховуючи від своїх батьків народження позашлюбної дитини і посварившись з Богданом, Ліза Корнільєва принесла немовля до Марії Олександрівни… Залишивши дитину, Ліза в 1876 р. повінчалася з Богданом, у 1877 р. народила другого сина, Богдана, але свого первістка ніколи не бачила".
— Справді несподіванка, — промимрила я.
— Прочитайте ще ці рядки з листа Михайла Дем'яновича до свого пасинка Богдана Марковича. Це — лютий 1909 року. Ось тут.
"…пережитих заради самого щирого прагнення нашого зробити не інженером, а людиною твого сина…".
— "Т в о г о с и н а"… Богданового сина, а вашого батька?
— Так. А це лист теж від Михайла Дем'яновича, але вже до свого "сина" Бориса. Написано на рік пізніше.
"…Ще раз перечитав і побачив, що нічого не відповів тобі з приводу мого ставлення до тебе і ставлення Лізи Маркевич (як я замолоду звик називати її), яка була від тебе верстах у семи, не поцікавилася довідатись, як тобі живеться. Не знаю, чому саме в Ораннієнбаумі опинилася ця — як ти пишеш — "бездушна істота" і чи справді вона не цікавилася тобою. По-моєму, те, що вона не була в тебе в Кронштадті, не бачачи тебе з пелюшок (тобто з часу передачі покійній мамі), це ще не доказ бездушності. Могла не прийти і тому, що ти її ніколи не знав, ніколи не мав (хоча згодом і дізнався) за свою матір і міг навіть не прийняти її у себе вдома. А що вона цікавилася тобою, знаю зі свого листування з нею. …Взагалі, про "бездушність" її я повинен сказати тобі, що і я, і мама вважали її хорошою, чесною, доброю жінкою, яка зуміла лишитися такою в довгі роки своєї боротьби за існування, зоставишся самою з хворим батьком і чотирма малими дітьми на руках, але дати виховання й освіту цим дітям на трудові гроші. Тут не можна відмовити їй у повазі. Не всяка жінка, розлучившися з чоловіком у 25–30 років, здатна так направити своє життя".
— Тепер у вас сумнівів немає? — спитав Борис Борисович.
— Ні… Але…
— То гляньте на цей документ, він розвіє сумніви.
І він подав мені нотаріально засвідчену копію документа.
"Посвідчення… видане з Київського Окружного суду по першому цивільному відділенню за підписом та казенною печаткою в тім, 1) що син Борис, за визначенням Київського Окружного суду від 28 липня 1891 року, визнаний усиновленим сином колезького асесора Михайла Дем'яновича та його дружини Марії Олександрівни Лобач-Жученко і 2) що, як видно з доданого до справи про його усиновлення метричного свідоцтва, виданого С.-Петербурзькою духовною консисторією 20 листопада 1890 року, він народився шостого, а охрещений 31 липня тисяча вісімсот сімдесят п'ятого року і записаний у метричній книзі Покровсько-Коломенської церкви м. С.-Петербурга за тисяча вісімсот сімдесят п'ятий рік під номером сто тридцять першим, м. Київ. Тисяча вісімсот дев'яносто першого року листопада тридцятого дня. Гербовий збір і канцелярська сплата стягнені. Товариш голови Н. Лебедєв. Виконуючий посаду секретаря… Печатка".
— Зверніть увагу, що мого батька усиновили лише тоді, коли йому сповнилося вже п'ятнадцять років. Для подальшого навчання. Я бачу, ви розгубилися?
— Трохи. Адже ці документи… Мені ж доведеться писати всупереч тому, що офіційно встановлено. Але чому досі про це ніхто не знав? Ви також писали книжки, але як онук, а не як правнук.
Борис Борисович зітхнув, помовчав хвильку.
— Саме тому й писав, що "офіційно встановлено". Але я не хочу забирати цю сімейну таємницю в могилу, зважте на мій похилий вік. До того ж… Марко Вовчок прожила довге та бурхливе життя. Були й захоплення, і слава, і горе — це знають усі. Але ніхто досі не знав про її благородний, глибоко людяний вчинок. Змушена була переховуватися з дитиною десь у глушині…
— Здається, у неї саме тоді були неприємності літературного порядку?—обережно зауважила я. — Наприклад, з перекладом.
— Були. Ще й великі. Але не вони змусили її зникнути з літературного обрію, а онук, мій батько Борис. Це вагома причина. Зважте, що вона взяла і визнала своїм сином дитину, коли ще не була одружена з Лобачем-Жученком. А якби на лихі язики її недругів потрапила новина про "позашлюбного сина"? Сенсація! Цього вона не хотіла. Розумієте?
— Розумію.
— Тож яке благородство, яку людяність вона виявила, та ще в такий скрутний для неї час! — Борис Борисович схвильовано заходив по кімнаті. — Для чого ж приховувати й надалі цю сімейну таємницю Марка Вовчка? Хіба ж вона принижує її? Навпаки! Невже ви зі мною не згодні?
— Згодна. Тільки дайте мені трохи звикнути до цього. Все-таки — несподіванка.
— Ох, мабуть, мені не варто було…
— Ні, ні, варто! Спасибі вам, Борисе Борисовичу!
— За те, що розповів вам більше, ніж ви чекали від мене?
— І за те.
Осінь не збиралася поступатися зимі. Яскравими спалахами все ще мерехтіли дерева, а коли прощалися з осіннім своїм убором, то так устилали навколо землю, ніби намагалися її прикрасити, захистити від невблаганних морозів.
Якою ж прекрасною може бути іноді пізня осінь.
1982