Ти мусиш ненавидіти їх так, як я ненавиджу це прокляте кодло, щоб воно заснітилось, щоб пари-духу по ньому не стало. Стривай — поживеш у цій котячій захоронці стільки часу, скільки я тут невинно страждаю, тоді так само не терпітимеш їх, як корости!
Тут мій неоцінений пан інструктор притьмом схопився з канапи і випростався на весь зріст, що мене на смерть перестрашило, бо мені здавалося, що він у цій секунді проб'є маківкою стелю, розсадить дах нашої кам'янички та ще й скине з даху комин.
—Ти ось побачиш!— він нагнувся наді мною, як той журавель, що нагинається зачерпнути води, і ткнув мені просто в груди свій костистий палець.— Ти побачиш, як наша стара прифалює додому… Ти гадаєш — ким вона спершу поцікавиться: мною чи тобою? Спитає: пане Максе, може б, попідвечіркували? Або: Михасю, може, ти зголоднів? Куди там, брате Соловію, вона зараз припаде до своїх котусів! "Мої котусі кохані! Мої дзьобусі солодкі! Мацюсь! Міцюня! Фіцюня! Стужилися за панцею, що? Зараз, зараз! Панця для вас млічка свіженького принесла, а тобі, Мацюсю, поляндвічку купила!"
—А щоб тебе, бабо, ясний ґвінт вдарив!— заскреготав зубами пан Макс.— Ой, бабо окаянна, спам'ятайся, що ти робиш! Та ж візьми собі дитину на виховок! Скільки ж то по всяких притулках підкидьків, бездомних сиріт! Дай дитині тільки половину цього жировиська, що твої коти спацькають через день, то за рік мікрус отак спухне, таку матиме морду! Так ні: вона котам млічко, сметанку, поляндвічку, а в краю, як виказує статистика, щотретій чоловік голодує, недоїдає! А в Академічній буді наші хлопи-сіромахи вковують цілими місяцями на сухому хлібі і чайку! То що ти скажеш на таке свинство, народній приятелю?!
Що ж я міг на те сказати?.. Я стояв ні в сих, ні в тих, приголомшений, остовпілий, широко розплющив очі і вдивлявся в мого неоціненого пана інструктора, наче в якесь заморське чудище.
—Так, твоя правда,— пан Макс сам про себе згідливо притакнув головою.— Ти скажеш, наприклад, що можна такі стерва позакатруплювати. Можна ж, кінець кінцем, вхопити кого Мацька за хвостюру, трахнути раз об одвірок, і готово. Що, готово?.. Де ж там, брате, готово! Ти гадаєш, що з такої живущої бестії швидко дух випреш? Куди там! Пригадай собі "Лиса Микити" третю пісню: як то Кіт Мурлика попався у сильця в війтовому курнику. Ну?.. Скільки народу тоді збіглося, ціле село товкмасило його чим хто попав, а він, падлюка, таки живий вискочив з халепи. Поцарапав війтові носа, перегриз петлю, розбив шибку і чкурнув на волю! Тьху, чортяка!
—Так, я знаю! Я тоте місце вмію напам'ять!— відважився і я нарешті докинути до розмови своє слово.
—То ж бо то і є,— пан Макс сумно поник пелехатой головою.— Ну, можна таке падло і повісити, якби на те пішло. Пригадую, дій дєдьо, земля йому пером, повісив раз кота на самісінький Великдень. За те, мовляв, що голубові горло перегриз. А небіжчик страшенно кохався в голубах. Взяв мотузок, зашморгнув котові на шию та й повісив його в садку, на сливці. А я цій екзекуції з-за плота приглядався. Котище трохи там потріпався, потріпався, і амінь. "Капут тобі, злодюжко",— сказав дєдьо. Вийняв ножика, відрізав неживого кота та й кинув його в порожну яму з бараболі, а там ще й надмогильну промову виголосив (а був, очевидячки, напідпитку, з нагоди Великодня):
"Оце ж, каже, тобі, злодюго, і кришка. Гріх важкий-преважкий взяв я сьогодні собі на душу! Нині ж світлий празник Христового Воскресенія, Ісус Христос повстав од гроба, а я, каже, із-за тебе руки собі осквернив. А в мене нині руки посвячені, бо вони свяченим яйцем розговлялися! Але ж і твій гріх кличе до неба про помсту! За що ж ти на самий святий Великдень невинній божій пташці глотку перегриз? Невинна божа пташка попід небеса літає, гуде, воркує, Бога славить, людей радує і світ веселить, а ти їй, каже, смерть заподіяв?"
Отак мій дєдьо погуторив, погуторив, та й пішов під церкву послухати гагілок. Приходить з цвинтаря в хату, а на порозі кіт з мотузкою на шиї — няв-няв!— живий, собача душа! Тут мій дєдьо лише по полах вдарився. "Ну, що ж, каже, нічого тепер не вдієш. В цісарському законі стоїть такий паліграф, що як вішальник раз обірветься, то вже другий раз не мож його підсаджувати на стричок, і треба йому життя дарувати. Так і я тобі, шельмо, цей раз дарую".
—А в нас на селі малих котенят топлять, коли ще сліпі!— сповістивши одним духом таку надзвичайну новину, я зараз же зацокався і, налякавшись своєї сміливости, засоромлено вмовк.
—Так, я знаю, що є такий звичай серед нашого простолюддя,— хмарно пробурмотав мій неоцінений пан інструктор.— Одначе, в нашому випадку це аж ніяк не привело б до бажаної мети. Приймім, що наша стара довідалась, що ми зав'язали її котусів у мішок, понесли на Залізну Воду і там їх потопили. Що ж далі?.. Прімо: можна бути стовідсотково певним, що вона після того з одчаю й пересердя якщо не сказиться, то зовсім певно ошаліє. Секундо: в приступі шалу, чи скаженини, чи взагалі в хвилевому замряченні розуму вона готова відрубати нам обом голови сікачем від капусти. Та вже найгірше, що може статися, прийде опісля: вона переболіє втрату цих паршивців, відправить за них панахиду, а там підшукає собі на виховок свіжу менажерію, для якої так само матиме і млічко, і поляндвічку, і ніжні-солодкі слова та материні пестощі. А відтак, по наших трупах,— тягнув трагічним голосом мій неоцінений пан інструктор,— по наших холодних трупах прийдуть сюди, на станцію, другі школярі, щоб так само страждати від тієї котячої зарази, як страждали ми обидва! А наша жертва крові, наша геройська посвята — все те піде намарне! Ні, ще раз ні, і тричі разів — ні! Ми мусимо придумати зовсім іншу систему боротьби з ворогом!
Коли так мій пан інструктор розгарячковано снував пляни майбутньої розправи з ворогом, "ворог", ніби навмисне його провокуючи, появився на горизонті!
Насамперед ліниво перевалився з кухні до покою здоровенний Мацько, гордий та пишний, мов турецький паша, а слідом за ним, неначе одаліски, підсувались, кокетливо виляючи хвостами, обидві його наречені — Міцька і Фіцька.
І що ж робить той зненавиджений паном Максом, до кісточок противний, осоружний йому Мацько?.. Він люб'язливо муркоче, леститься, треться об пана Макса кактусоваті ноги і взагалі проявляє наскрізь дружелюбний настрій. Так само Міцька, вона вискакує панові Максові на коліна, звивається в пушистий клубочок і закохано прижмурює зеленкуваті очі… А Фіцька, та збитошниця, вилазить на плече панові Максові, мокрим носиком лоскоче йому шию та шепче щось на вухо, а неспокійним, вертким хвостиком гладить його попід бороду.
Ну, своїм порядком, коли я таке вгледів, то й зовсім збаранів. Агій, міркую, що воно за дивовижа?.. Звідки ж тут взялася така любов? Тут ніби мій неоцінений пан інструктор заклинається, що не терпить котів навпрохід, а тут тобі така ідилля?
—А що?— спитав мене пан Макс, наче відгадуючи мої думки, і лукаво підморгнув бровою.— От і забив же я тобі цвяха в голову, чи не так? Ну, нічого-нічого, ти лише все бистро помічай і бери на розум. Тут справа ясна, народній приятелю: це ніщо інше, тільки бойова тактика, воєнні хитрощі, розумієш?
—Ні, не дуже…
—Отже так: в душі я ненавиджу це прокляте кодло, як ніхто на світі, але ж назверх і в очах нашої господині я вдаю, що страшенно люблю її котусів. З цього я виношу всякі домашні блага й пільги, як наприклад, знижку комірного, що його, до речі, я вже давно перестав платити, обильний та смачний віктунок, окремий ключ до хати і взагалі необмежене довір'я старої. І в той же час,— тут мій неоцінений пан інструктор одним махом струснув із себе котів, випростався і в пророчому надхненні підняв угору палець,— в той же час, кажу, мій ум не спить, він посилено працює, придумуючи останній і рішучий удар ворогові. І прийде час, чуєш, народній приятелю, прийде такий день, що я, і ти, і ми всі, як один муж, станемо до бою і переможемо! А поки що,— пан Макс помацав рукою кишеню,— поки що маєш тут десять ґрошів, скачи на одній нозі до будки і принеси мені два "спорти".
3
Отак і зажив я на новій кватирі… Хоч пан Макс і здавався мені сам по собі людиною чудакуватої вдачі, проте співмешканець був з нього непоганий. А найбільше взяло мене за серце те, що не видно було по ньому ні крихти тієї гордовитости і чванькуватости, яка так прикметна деяким паничикам-студентам. Бо кажім так, чи сяк, а дистанція між нами була чималенька! Де ж тут: небо і земля! Він же парсуна, студент прав, академік, а я просто — ніщо, сіренький шпачок, штубачина з п'ятої нормалки. Проте мій неоцінений інструктор не мав мене за якесь помело, а трактував як побратима і молодшого товариша.
Ну, в пророблюванні лекцій не можу сказати, щоб він був надто акуратний, хоч і видавався часом доволі вимогливий… Тут теж, як і деінде, вилазила вже наверх його вередлива вдача. Бувало — мучить мене та й мучить, не попустить ні же тої коми, а іншим разом слухає-слухає, як я виковую напам'ять котрусь там деклінацію, а там махне рукою та й скаже:
—Ти, мой, доки ти гадаєш так баландіти?.. Тобі ще не надоїло? Кинь к чорту цю латанину та йди поґзися трохи з хлопцями, а я за той час культурно подрімаю. Не забувай, сину, що хто довго спить, в того сильно виробляється пам'ять!
Самозрозуміло, що від першого дня нашого знайомства мій неоцінений пан інструктор воєнним порядком іменував мене своїм особистим чурою, чи то пак побігущим для всяких справунків. Я бігав щораз купувати йому цигарки чи то спортову ґазету (інших ґазет пан Макс не любив читати), заносив на пошту його листи, або таки до рук самої адресатки, що мені краще виплачувалось, бо діставав шістку "на бомбони". Прекрасною адресаткою була в той час одна "кукурудзянка", панна Дарця, що мешкала на Черешневій вулиці, під 10-им числом.
Щоправда, ніколи не вживав мене до таких функцій, які принижували б мою школярську гідність: от хоч би, наприклад, не давав мені чистити своїх черевиків. Може, й тому, що єдина пара його черевиків була тоді заставлена за п'ять злотих в "Торгівлі старовиною" пана Герша Корндуфта на Городецькій вулиці, а мій неоцінений пан інструктор, рад-не-рад, мусів топтати львівський брук роз'їханими сандалами, що скидалися зовсім на Абу-Касимові капці.
У нашому мешканні ми почували себе справжніми господарями.