І за кожнім разом її вологі від сліз очі дивилися на чоловіка розпучливо-благальним поглядом, наче просили в нього рятунку. Використавши один короткий момент, коли вони обоє знайшлися разом, пані Галя вхопила чоловіка за руку і гістерично заридала:
— Юрку, втікаймо звідсіль! Забираймо наші речі і ходім!
— Та куди ж підемо?..
— Кудинебудь!.. До пристані— назад на корабель.
— Дитино, прошу тебе, заспокійся!
— Я не можу! Не можу! Що вони собі з мене зробили, ляльку, чи куклу?! Водять мене та й водять, роздягають, одягають…
— Дитино, я думаю, це вже довго не потриває: перша година по півночі!
Але даремне інженер так думав, бо саме, в цій хвилині, господар хати, мр. Чабан, попрохав гостей, навіть тих, що вже спали, про дрібку уваги: мав щось дуже важне сказати.
— Велл, Джордж, — промовив, схиляючись з пошанівком у сторону свого скитальця, — дотепер ти балакав і розповідав свою сторію, а, ось, дозволь, що я розкажу свою. Може я не вмію так красно й граматично говорити, як ти, за це вибачай, ти добре знаєш, які я школи виходив і де… А ти не перебивай! — гримнув на дружину, яка ще і не вспіла відчинити рота. — Ти завжди любиш встромити свої три центи там, де їх не треба!.. Так, шановні мої гостоньки, на початку я хочу зрадити вам один сікрет: ми, рахувати, з Джорджом — лянцмани, з одного села!
— Це такий сікрет, який вже всі знають, — аж тепер втрутила свої "три центи" Чабаниха, але зараз замовкла, помітивши злющий чоловіків погляд.
— Треба вам знати, — продовжав мр. Чабан, — що Джорджів батько, небіжчик отець Вільшанські, хай з Богом спочивають, були в нашому селі тридцять літ на парафії! Та це не був звичайний собі священник, як інші, то був наш тато й опікун, свята душа, то вам тільки можу сказати!
— А небіжка-їмость були такі самі, — доповнила його мову Чабаниха.
— Йой, Насте, я тебе прошу — замовчи! — хвилювався мр. Чабан. — Я сам знаю, що небіжка мали золоте серце й були для нас, як рідна мама. Бо то треба вам знати, що ми обоє з Настею були сироти, а вони притулили нас на приходстві і виховали, якби своїх дітей. І хай мені тут всякі товариші не горлають, мовляв, наші попи в краю тільки за требами очі витріщали та шкуру з народу дерли, бо то неправда єсть!
Ця безпосередня алюзія була спрямована на адресу кума Соловія, та не дійшла до адресата, бо кум Соловій, склонивши голову на поруччя "вілчира", спав уже твердим сном.
— Так-то, видите, ми обоє з жінкою служили на приходстві. Я змаленького любив крутитися по стайні, а небіжчик-панотець завважили собі це і коли я підріс на парубка — зробили з мене фірмана від цуґових коней! А Настя, ніби моя жінка, а тоді ще дівка, помагала їмости на кухні, чи в покоях, чи коло корів, ну, звичайно, робила бабську роботу. Джордж ходив тоді у Львові до гімназії, а всі на приходстві називали його "панич"— А панич написали лист, а паничеві треба вислати десять ґульденів, а панич приїдуть додому на свята… Ну, то вже була велика радість, як панич приїздили, скажім, на Святий Вечір, на зимову вакацію. Я від самого досвітку чесав і пуцував своїх цуґовців, а коні в нас були, гей змиї, як ішли — то іскри кресали, то панич сильно любив, як ми, їдучи залубнями зі стації, переганяли по-дорозі всі фаєтони, навіть четвірню самого Потоцького!..
Приїхали з памороззю на шапках і на бундах, прийшли до покоїв — а тут вже стоїть прибране деревце, і свічка світиться, і все готове до вечері, а тоді наш панич давай витягати з валізки презенти: для татуся пачка знаменитого тютюнцю "Герцеґовіна", для мамці книжки з модами і взорами, бо вони, небіжка, в тому кохалися, а мені, розуміється коробку "кубів"!
— А мені раз купили шалянову хустку! — несміливо похвалилася Чабаниха і замовкла, соромливо спустивши очі.
— Ну, я до того не мішаюся, за що він купив тобі цю хустку! То вже є ваші порахунки— тут мр. Чабан підморгнув бровою аж його міссіс зашарилася, як відданиця, а гості підняли гураґанний регіт — ха, ха, ха!… — Досить того сказати, що ми обоє виросли на приходстві, як у Бога за пазухою, не знаючи, що біда-нужда і що то значить бути жадним того кусочка хліба. Джорджові тато й мама були для нас, як рідні, вони нас виховали, в люди вивели, а потім, посватали і до шлюбу поблагословили. Та й ще одно добро зробили для нас, якого їм до смерти не забудемо: намовили нас їхати до Америки!
— Одного разу закликали мене небіжчик отець на ґаночок, — а вже тоді трохи нездужали, на серце скаржилися, — подивилися так ясно мені в очі та й кажуть:
— Видиш, Грицю, кажуть, так нераз сушу свою голову, що з вами буде, ніби з тобою і з Настунькою. Я та й їмость вже поволі старіємося, ще я, тепер, чогось піднепав на здоров'ю, а ти знаєш, як люди говорять: — "Попові дзвонять — попадю з села гонять". Де ж ви, сироти, подінетесь, коли нас не стане? Не маєте нічого свого, ні кола, ні двора, ні клаптика ґрунту, — тільки те, що в собі та й на собі. Але маєте здорові руки до праці. Багато людей їдуть тепер до Америки і пишуть, що там добре… Попробуйте і ви цього щастя за синіми морями… Трохи грошей на дорогу маєте, решту ми вам доложимо та й в божу путь!..
— … Гей, пригадую собі, якби нині, той день, коли ми покидали наших добродіїв і приходство і рідне село та й відїжджали в чужий світ!.. Ти, Джордж, того не пам'ятаєш, ти вже тоді вчився в Відні на університетах…
— Це було на святої Покрови! — підповіла Чабаниха, а мр. Чабан дивно-урочистим голосом підтвердив її слова: Так, це було на святої Покрови!.. Що нам тоді діялося на душі, то це кожний знає, бо кожний з нас покидав рідні сторони. Мені, скажу вам правду, найтяжче було розлучитися з кіньми. Ще'м, наостанку, почесав їхні гриви, закульбачив хвости, поцілував їх у білі латочки, що мали на чолах та й сказав: "Будьте здорові і йдіть на ліпші руки!" А вони, чуєте, пообертали голови і так сердечно за мною заіржали, ніби людською мовою заговорили. Виходжу зі стайні, а на подвірю зібралося пів села людей проводити нас до колії. Перед ґанком стоять їмость і єґомость, а сивенькі обоє, як голуби— їмость тримають якісь торбинки з сухарями і плачуть, а єґомость дали нам поцілувати хрестик та й кажуть: "Боже вас благослови, діти, на далеку дорогу. Бо ви були в нас не як слуги, а як діти і того вам на прощання тепер бажаємо, чого бажали б рідній дитині…
І тут голос містера Чабана, від великого зворушення на згадку того пращання, не витримав важкої проби і застряг у горлі, що здригалося, як від глибоких спазмів. Чабаниха підняла хвартушину до очей і захлипала дрібно-тонюсенько, а сестра Мері з Бейону таки заридала в голос, аж кум Соловій пробудився.
— Що ж, далі небагато того оповідання, — зідхнув по малій хвильці мр. Чабан, потягнув добрий лик пива й обтер із вусів білу шуму. — Як нам було спершу в тій Америці, то ми, старі еміґранти, знаємо, а ви, молоді, ще пізнаєте. Тут задармо нічого нема, наробитися треба тяжко, але з тої роботи має чоловік пожиток. (Загальне притакування головами!). Я ж тобі кажу, Джордж, тут всяко бувало, і гірко, і солодко, але ми з Настею завжди споминали добрим словом твоїх родичів, бо як би не вони, то ми ніколи не бачили б тих контрів! То ж коли в сорок й шестому році один американський вояк передав нам з Німеччини від тебе листа, що ви обоє все стратили, все загубили, і дітей, і маєток, а тепер опинилися в бараках як скитальники — то я сказав тоді своїй жінці: Насте, в тім єсть палець Божий! Тепер ми маємо, сказати по-американськи, чинс, нагоду, відплатитися тим самим добром нашому паничеві, яке зробили колись нам його родичі! Ми мусимо забрати їх до Америки! (Славно! Дуже найс! — заплескали гості в долоні). Але з тим спровадженням то так легко не йшло. Це забрало трохи часу. То ми, тимчасом, помагали їм, як могли, посилали пакунки…
— Нераз пару доларів — добавила Чабаниха.
— Так, нераз пару долярів — потвердив жінчині слова мр. Чабан, — але про це не варто згадувати, нема, так сказати чим хвалитися, бо ж ми конче хотіли тут їх мати. Дорогий паничу-Юрку, а просто, по-американськи, дорогий Джордж, і ви, дорога пані Вільшанська: ми обоє дуже щасливі, що могли подати вам через море помічну руку та й дякуємо вам, що ви отою простою-ро-бочою рукою не погордили, прийняли її та приїхали до нас! Джордж, будь нині в нашій хаті, як у себе вдома, на приходстві твого небіжчика-батька, на якому ми, сироти, знайшли колись притулок! (Інженер встав, виструнив на весь ріст свій кістяк і елеґантно вклонився). Але справа є така… — заклопотано почухав лисину мр. Чабан. — Ми обоє вже старі та й ви не молоді. Ви не годні йти до тяжкої роботи, а ми не такі маґнати, щоб могли дати вам все, що треба до життя. (Інженер і пані Галя подивилися одне на одного і сильно приблідли). Але ви тим не журіться, якось то буде. Богу дякувати, ми маємо добрих дітей — і не бідних І — донька вийшла за лоєра, один син має свій бизнес ("то молодший, Джані", — пояснила Чабаниха). — А старший, Майк, продовжив мр. Чабан, стоїть найкраще: він є за інженера, робить в одній фабриці, в лябораторії, має свій гавз, коло гавзу городець, дві кари, два ґараджі, ну, що то казати — пан на цілу губу. Джордж, ми з ним договорилися, що він вас обоїх забере до себе… Твоя пані поможе Майковій жінці обійти дітей та й трохи коло хати, трохи коло кухні — це вже їх бабські справи. А ти — будеш за цілого ґазду!.. Ну, в пєцах підпалиш, чи сміттячко на подвірю підметеш, траву машинкою покосиш, робота це ніяка, от — забавка. Ну, коней пуцувати не будеш, бо нема!.. (ха, ха, ха! — загриміло довкола, як з моздірів). — Ми певні, що наші діти кривди вам не зроблять, як ніколи не кривдили нас ваші родичі, царство їм небесне!
— Славно! Дуже найс! — загуло довкола. З усіх кінців столу піднімалися схвильовані баді та їхні подруги, із сльозами радости підходили до Вільшанських і стискаючи їхні руки, ґратулювали їм такої вимріяної розв'язки питання їхньої екзистенції. Інж. Вільшанський роздавав на всі боки граціозні поклони та сердечні потиски руки, ніби приймав у сальонах посольства делеґацію дипломатичного корпусу, — а при тому розпливався в похвалах на адресу спонзорів:
— Шановні і дорогі панство Чабани, — казав, — ми ніколи й не сміли мріяти, що таке несподіване щастя всміхнеться до нас, зараз у перший день нашого приїзду на цю гостинну землю! Ми, просто, не знаходимо слів, щоб висказати вам найщирішу вдячність…
— Ол райт, ол райт, — доброзичливо поклепав його плече містер Чабан.