Раніше пробували з музикою – не прижилося… Чуже…
Під похоронний марш, навіть придумали були слова. Коли діти гралися в похорони, то співали: "Та-а-ам тобі буде та-там, там, там... Та-а-а-м тобі буде та-там…".
Стали підходити до кладовища. Баба Степанка заголосила, аби все було, як заведено:
– Іваночку, Іваночку, на кого ж ти нас покидаєш? Немає в тебе ні братика, ні сестрички провести в дальню дорогу. Сиротиночка ти наша, Іваночку-у!
З сусіднього села привезли батюшку. Той діставав із чемодана срібного хреста, кадило, кропило й відправив службу... Заспівали: "Вічна пам'ять", "Алілуя!"
Труну опустили на рушниках у яму, закидали землею...
Йшли додому, гомоніли стиха… Згадували про покійника: яким був, коли босим бігав сільськими стежками, яким, коли підріс і став "крепким мов дуб", яким, коли овдовів і постарів… Тої мови надовго не хватило. Прожите чуже життя вкладалося в десяток легких споминів. На більше пам'яті не було.
Промовчавши хвилю, знов промовляли:
– Отак живеш-живеш… відбудеш – згадати нема про шо… Наче й не жив чоловік… Ніби кіно прокрутили: завели до залу з центрального яскраво освіченого входу, показали картину, й вже виходити пора – на темний вихід.
– Міг би ще пожити, не такий вже й старий... Багато старших осталося.
– Що поробиш?.. Знать, так йому призначено... Прийшов його час... У кожного свій, як говориться.
– Жалко Івана... Та куди дінешся? Всі там будемо...
Зійшлися на поминки… Знесли, що хто міг…
Потім згадали на дев'ятий день і на сороковий…
Тепер, як хто питав, які в селі новини – відповідали: "Івана Гарбарука недавно поховали!"
Великодним днем, після розговіння, село пішло провідати рідні могили…
На Іванові хтось встиг посадити барвінок. Посеред нього поклали шматочок паски й червоне яйце. Щоб було, як у всіх…
Затишно Іванові лежати на могилках. Куди не глянь – скрізь свої…