І марево в повітрі голубе.
Куди вони поділись – ті каштани,
Що прикрашали, Києве, тебе?
Там винищили липову алею,
А тут ось клен іще недавно ріс.
Зате і на землі, і під землею
Реклама і торгівля, хай їм біс!
* * *
Бувають часом грози, часом – тиша.
Буденно йде життя: їмо, п'ємо.
Та думка непокоїть все частіше:
Навіщо ми на світі живемо?
Немов постійний докір, мов провина,
Ця думка в мозку скалкою стримить.
Для щастя в світ з'являється людина,
Але, по суті, щастя – тільки мить.
Не може без кінця воно тривати.
Впираючись, як віл у борозні,
Я розучився щастя відчувати,
Хоча нерідко хочеться й мені
Промінню світанковому радіти
І бігати босоніж по росі…
Щасливими бувають тільки діти,
Та й то, на жаль, далеко не усі.
* * *
Лиш ми самі у тому винні –
Не інший хтось,
Що стріти б щастя ми повинні,
Та не збулось.
Що нам не вистачило хисту
Чи талану,
Що вітер згірк від падолисту
І полину.
Тепер навіщо рахувати
І пам'ятать
Колишні і недавні втрати,
Що біль ятрять?
Сумні і темні дні осінні,
Душа в пітьмі…
Лиш ми самі у всьому винні,
Лиш ми самі.