Гей, Доброславе, збери всі сили свої і — вперед! Залишився останній крок, останнє зусилля…
Сонце впало за обрій. Зненацька на землю налягла густа імла. Тільки зірка провідна незмінно сяяла в небі. Вона опустилася над храмом, зупинилася, палахкотіла яскравим во-гнем, висвітлюючи мерехтливим промінням суворі скелі.
Десь угорі почулася мелодія — тягуча, заколисуюча. Доброслав відчув, як могутня невідома сила склеплює йому повіки, наливає втомою руки й ноги, приковує до землі. Вели-ким зусиллям він одігнав сон, протер очі. "Дивне божество храму! Ти жадаєш мене приспати перед кінцем шляху? Я не піддамся твоїм чарам. Гей, Ладо, надіє моя! Посвіти мені востаннє!"
Доброслав рушив униз, по крутій вузенькій стежині. Праворуч громадилися велетенські скелі, ліворуч роззявлювала темну пащу бездонна прірва. Хмари огорнули весь виднокіл. Вояку здавалося, що під ногами нічого нема. Кожен крок давався нелюдським зу-силлям.
З моря налетів ураган, примчав нові страхітливі чорні хмари. Простір прорізала сліпуча блискавиця, ударив грім. Холодні потоки дощу освіжили Доброслава, але йти йому стало важче, каміння зробилося слизьким, стежка небезпечною. Вона незабаром привела до густо-го лісу. Товстелезні стовбури дерев переплелися в’юнкими рослинами, що творили непро-лазне мереживо. Задушливо пахли, дурманячи свідомість, якісь квіти.
Доброслав мечем прорубував собі дорогу в хащі. Крок За кроком неухильно просувався уперед. А коли озирався назад, то бачив, що стежка заростала знову. Вороття не було.
Десь у гущавині вили дикі звірі, верещали мавпи, огидно скрикували птахи, в імлі чу-лося шипіння безлічі гаддя. Доброслав не звертав уваги ні на що, він забув про сон, про вто-му. Все рубав, рубав, рубав…
Ліс обірвався раптово. Перед вояком виникла крута скеляста стіна. В сірій передсвітанковій мряці Доброслав бачив на тій скелі зубчаті стіни храму. Стежки нема… Нема. Треба вибиратися просто по скелі. Вояк шукав найменших щілинок, чіплявся нігтями, пальцями, обдирав руки до крові, припадав до каменя вужем. Прірва кличе його до себе, та він не здається. Ось край гори… ще мить… Храм Безсмертя зовсім поряд… можна торкну-тися рукою його стін…
Доброслав довго лежав без руху, спустошений, знесилений. Отямившись, він встав, пройшов попід стіною. Входу не було. Тоді він, одчепивши аркан від пояса, закинув петлю на зубець муру. Підтягнувся до верху стіни і перескочив на той бік, упавши у високу м’яку траву.
Моторошна тиша. Нічого не чути. Невже тут ніхто не живе? Він ступив крок уперед, за щось зачепився. Череп. Жовтий, прадавній. Хтось теж, мабуть, приходив шукати істину та й спочив навіки в цій траві. Звідки ти прибув, вояче, з яких країв? Чи ждуть тебе вдома, на батьківській землі, чи й пам’ять про тебе заросла бур’янами?
Доброслав обминув череп і рушив далі. Зненацька згори пролунав могутній голос. Він посилювався луною і глухо котився над широкими ущелинами:
— Хоробрий вояче, зупинися, доки не пізно, і поверни назад!
Доброслав завмер від несподіванки, а потім гордо гукнув:
— Хто говорить зі мною, з’явись!
Голос став тихим, він ніжно, облесливо заплутував Доброслава гармонійними перели-вами:
— Багато мук ти витерпів, вояче. За це отримаєш у повне володіння великі скарби світу. Тільки не руш цей храм!
— Не говори мені улесливих, солодких слів, — зневажливо відповів Доброслав. — Серце моє жадає істини!
— Багато звитяжців шукає її невпинно, — загримів голос. — Та скільки їх зігнило отут у землі, а люди, як і раніше, — в пітьмі незнання. Чому ти гадаєш, що істина принесе тобі радість, втіху або насолоду? Звідки ти знаєш, що вона таке? Краще тобі не знати правди, ніж торкнутися її і вмерти від жаху, глянувши на її лик!
— Хай я вмру, зате відкриється лик вічної тайни! — крикнув Доброслав і знову рушив уперед.
— Ще мить зажди! Я дам тобі найкращі царства світу. Нащо вмирати, коли можна жи-ти безжурно, спокійно, без божевільних мрій?
— Не треба мені твого царювання! У мене є царство найкраще в світі — земля прабатьків. Вона в пітьмі незнання, у ярмі рабства, в злиденності й роздорах. Та я не проміняю її ні на які землі, як і матір єдину мою ні на яку найкращу матір!
— Красуні всього світу ляжуть до ніг тобі, вогняні пестощі віддадуть по першому твоєму бажанню… лиш поверни назад!
— Я бачив храм предковічної краси, — гордо сказав Доброслав. — Я бачив найкращих жінок світу. А ще скажу тобі — ради пошуків істини я кинув дома ту, з якою не зрівняються усі красуні землі. Вона проводжала мене на цей шлях. І я дійду до кінця, яким би він не був! Одступи, невідома сило, я йду!
— То бережися ж! — загримів голос, аж стіни храму здригнулися.
Перед троянським вояком спалахнуло полум’я, на тлі стін затанцювали жахливі потво-ри; вони гарчали, вили, погрожували сміливцю. Доброслав висмикнув з піхов меча й без-страшно кинувся до входу, в темний коридор. Перед ним розступилася прірва — він, не за-думуючись, перестрибнув її. Багряні язики полум’я обпікали його обличчя, він затулявся рукавами зотлілої сорочки. Дрижала земля і глухо котився десь угорі грім, але в серці Доб-рослава не було страху.
— Де ти, жорстоке божество, що приховало істину?!
Коридор обірвався, звуки затихли. Перед Доброславом відкрився неосяжний зал. Обри-си склепіння губилися десь угорі, в легкому фіолетовому тумані. Крізь велетенські віконниці лилося мертвенне зеленкувате проміння, в його відблисках вирізнялася чорна запона, що звисала згори до кам’яного полу. Складки її були важкі, ніби витесані з суцільної скелі, чор-ний моторошний колір втілював непроникливість, тайну, смерть.
Доброслав втомлено сперся на колону, поглянув довкола. На підлозі лежали білі й жовті кості — тисячі кістяків. Усі вони простягали свої мертві руки до заповітного покрива-ла в жагучому бажанні здобути істину. Всі полягли, не осягнувши мети. Чого не вистачило їм — уміння чи сили? Що вело їх у цей храм — бажання слави, відвага серця чи слово коханої жінки? Чому не зірвали вони запони, хоч уже торкалися її? А може, зривали? Може, таки зривали?
Жахлива підозра пронизала душу Доброслава. Холодок остраху прокотився за спиною. Ось я торкаюся зловісної перепони між світом живих і ликом Істини. І можу зірвати її! Так же діяли й інші шукачі. Чому ж вони гинули тут, біля її підніжжя, а запона знову на місці? А що коли там нічого нема?! І збагнув, що вони віддавали життя в ім’я химери, вмирали, вис-наживши себе в останньому зусиллі, в завершальному пориві, хоч несли вічну правду пошу-ку в своєму серці…
Вояк відчував, як клекоче в ньому вогняна думка, спопеляє облуду прадавнього обма-ну… ніби серпанки багатьох покровів мари спалахували, обгоряли, лягали попелом на зем-лю. І Доброславу стало легше, і тихий сміх розуміння й прозріння пролунав у широкому залі.
— Мудрий діду, ти знав правду, але не хотів сказати мені… чи, може, я не зумів почути її… бо що б для мене значила та правда, коли б я не звідав безодні горя і муки в пошуках її? Та й чи збагнув би я її так страшно, як тепер?
Під склепінням храму прокотилися зітхання, почулися слова пісні. Співала Троянка чи, може, то лише вчувалося йому?
Повертай з чужини, повертай
У весняний розмай…
Знай, мій сину загублений, знай,
Що твій рай — рідний край…
— Троянко, зоре моя кохана! Ти вберегла мене своєю любов’ю у далеких мандрах. Я сповнився терпінням і мужністю, знанням і силою подолання перешкод. Я знаю тепер по-рожнечу химерних храмів, де царює ніщо. Правду несе саме життя. Життя саме творить себе, народжуючи й зрощуючи нові покоління. Я повертаю додому, до рідного краю, де мене че-кають. Істину пізнають, лише зростаючи разом з нею, стаючи її суттю. Той шлях безмірний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця, невмирущий вогонь шукання. Я плекатиму той вогонь у душах дітей моїх, онуків моїх. І ніколи не згасне в сильних та вірних душах пломінь пошуку таємниці буття, він житиме вічно, перебуде понад негодою й смертю, понад грозами й забобонами віків.
Доброслав торкнувся рукою запони. Вона була холодна, як смерть. Залишайся, примаро віків, у своїй непотрібності, у своїй вигаданості! Найменша іскрина життя величніша за те-бе… Я вибираю життя!
І Доброслав рушив до виходу з храму Безсмертя.
Мелодія шоста
ДАРУНКИ ВЕСНИ
СЕКРЕТАР РАЙКОМУ
Почалося літо. Зійшли з лугів весняні води. Над землею пройшли цілющі грози, напоїли поля життєдайною вологою. Ночами на обрії миготіли зірниці, повітря було парким, пахучим. Старі люди пророчили буйний врожай.
На початку червня Микола з Оленкою вирушили до району, щоб домовитись про робо-ту. Вийшли удосвіта. Ліс дрімав, обрій прокидався зі сну, розплющував блакитне око.
Микола роззувся. Оленка, зробивши те саме, ойкала, щулилася, підстрибувала, нати-каючись на грудочки. Він сміявся:
— Звикай.
Оленка хитро примружувалася:
— Я згодна. Буду босою. Тільки неси мене на руках.
— Двадцять п’ять кілометрів? — жахався Микола.
— Хіба так багато? — дивувалася дружина. — А обіцяв усе життя носити на руках! Пам’ятаєш? Тоді, як зізнавався в коханні…
— Ой і хитра ж ти, Оленко! — жартома сплескував долонями Микола. — Так і хочеш проїхатись на чужій спині.
— На чужій? — ображено перепитувала Оленка. — Хіба ж твоя чужа?
— Здаюсь! — Микола хапав Оленку на руки, ніс її по росяній траві, зупинявся, цілував у потемнілі від жаги очі.
— Ми ніколи так не доберемось до району, Миколо!
Він опускав її на землю, брав за руку, вів, мов дитину, по лісовій стежині. Вони замов-кали, слухали голоси пробудженої природи, вдихали топкі запахи соснового бору.
Незабаром вийшли з посадки. Перед ними розкинулись поля сусіднього колгоспу. По-важно хиталися жита, гордо підносячи в небо повне, ще зелене колосся. Микола зачаровано зупинився, замріявся. Прислухався. Над полями війнув вітер, здавалося, ніби незримі пальці взяли ніжний акорд на зеленавих струнах жита й пшениці. Ще раз. Ще… Переливи пісенних, нечутних звуків покотилися над полями, сплітаючись у чудову гармонію. Оленка з любов’ю поглянула на мужа, торкнулася його плеча.
— Співає?
Він хитнув головою. Потім тихо сказав:
— У мені завжди звучать мелодії… І вірші… Вся наша земля — як поема… як пісня.
Віта мене земля, неначе мати, Мов батько, сонце руки подає… Проснулось поле, вже пора орати… Воно — моє…
— Миколко! Не орати, а збирати скоро вже треба.
— Не перебивай.