Можете зачепити біографії Ейсебіо, Пеле, Джона Беста чи Джаїча. Футболісти – це теж модно. Головне – деталізуйте. Розповідайте так, ніби з кожним, про кого йде мова, ви виросли чи сиділи разом на задній парті й задачки в нього списували.
– Коли Ейсебіо вперше побачив справжній футбольний м'яч, – деталізуєте ви, – він заридав, як дитя. Його весь Гарлем заспокоював, – і тут же поясніть: – Гарлем – це не те саме, що гарем, товариші. Гарлем – це означає негритянський квартал.
Якщо помітите в якогось зайди нахабно-іронічну посмішку, не звертайте уваги на дрібниці. Можливо, хтось із присутніх несподівано ляпне:
– А згадайте нашого Анатолія Бишовця, коли його запросили в Австрії на телестудію…
Негайно зробіть такий вираз обличчя, ніби ви хотіли випити свіже яйце, а там виявилось невилуплене курча. Нізащо не оперуйте своїми. Повторюю, це одна із найголовніших вимог. Не збивайтесь на Агатангела Кримського чи Лесю Українку, не посилайтесь на Драгоманова чи на Івана Труша. На вас одразу махнуть рукою й ніколи не визнають за вами права носити горде ім'я інтелектуала.
Якщо ви надумали здивувати присутніх своїми знаннями з історії, то не надумайтесь розповісти їм про те, що Києво-Могилянська академія свого часу була центром освіти всього слов'янства, а донька Ярослава Мудрого Анна вийшла заміж за короля Франції. Це, як вам скажуть, типове не те. Інша справа – Людовик XIV. Його жорстокість і дивацтва. Або хитрий і улесливий кардинал Рішельє. Версальський замок. Єлісейські Поля, Лувр. Що ви там ще знаєте? Ельзас і Лотарінгію? Цього досить. Можете перейти на Рим. Чи вернутись назад у Париж і проїхатись по Сені. Про її береги розповідайте з таким захватом, ніби там промайнуло ваше дитинство. Але ні в якому разі в своїх розповідях не вдавайтесь до аналогій. Скажімо, таких:
– Ну, Сена точнісінько як наша Снивода, якщо хто був на Вінниччині.
Вважайте, що всі ваші претензії на пост інтелектуала ви самі розтоптали власним чоботом. Застерігаю вас від таких паралелей.
Якщо випадково (а може, й навпаки) вас запитають, що ви тепер читаєте, не ляпніть зопалу:
– Та чогось потягло на новели Стефаника.
Або:
– Вирішив перечитати Гоголя!
Вас пронижуть і спопелять здивовані очі!.. Відповідь у цьому випадку єдина:
– П'єра де Бюше і Агату Крісті.
Можете назвати Фрідріха Санклюїста чи Поля-Жана Панастеля, але ні в якому разі Григора Тютюнника чи Романа Андріяшика. Після цього теж, так, ніби між іншим, додайте:
– До речі, ви знаєте, як працює Агата Крісті? – І, не чекаючи відповіді, провадьте далі: – Вона голяка залазить у ванну. По ліву руку кладе в череп неандертальця яблука (звичайно ж, не Симиренка), у праву бере ручку й пише. Пером страуса ему.
Може трапитись, що хтось із присутніх теж захоче здивувати товариство. Ну, приміром, розповість про останнього отамана Січі Запорізької Калнишевського, який просидів у ямі до 113 років і відмовився від "волі", коли дізнався, що Січі вже нема. Або скаже:
– А ти знаєш, як працював Степан Руданський, коли батько відмовився йому допомагати, бо той писав "мужицькою мовою".
Співбесідник може й не продовжувати. Скорчте зневажливу міну шимпанзе – й нехай він замовкне зі своїм Руданським! Бо Руданський – це не епоха, як і Тетяна Ларіна зі своїми Ленським і Онєгіним. Вони для вас учорашній день, як і "Тарас Бульба" з "Мертвими душами", й соромитись цього нічого. Тому, обклавшись Дороті Сейерс чи Ерлом Стейнлі Гарднером, не кліпаючи віями, питайте:
– Поглянь, будь ласка, у словник, як правильно писати: фонікулер чи фанікулер?
Якщо вам несподівано кинуть у вічі:
– Жоржа Сіменона читаєш, знаєш, що їсть Луї де Фюнес, і питаєш, як писати… Так от знай, що ні "фа" й ні "фо", а "фу": фу-ні-ку-лер.
Не звертайте уваги на невихованих невігласів. Хіба їм зрозуміти глибину вашої інтелектуальної душі, хіба їм охопити діапазон ваших знань? Та ніколи, якщо вони й досі захоплюються "Героєм нашого часу" й читають "І мертвим, і живим, і ненародженим…"
Куди їхати відпочивати
Кожна відпустка, як правило, починається з отаких балачок:
– Де ви думаєте відпочивати?
– Та-а! Багато думали і нарешті вирішили поїхати…
– Куди?
Це "куди" ваш знайомий вимовляє так, ніби туди, куди збираєтесь їхати ви, посилають його.
– Та в Ялту, – відповідаєте голосом приреченого до страти.
– Я так і знав…
До речі, ваш знайомий завжди знає, куди ви збираєтесь їхати, але все одно питає: "Так де ви надумали відпочивати?" І якщо ви підтвердите його здогадку, не забариться сказати: "Я так і думав, що ви поїдете саме туди. Вже взяли путівки?"
– Та ні… Тільки плануємо…
– Фу-у! – сідає несподівано він на лавочку. – Слава богу! А я вже думав: плакали ваші грошики. Ну, не відчаюйтесь. Ще не все втрачено, – заспокоює він вас, хоча ви, здається, менше хвилюєтесь, ніж він.
Знайомий витирає піт із чола, а ви стоїте ні в сих ні в тих і зі співчуттям дивитесь на його спітнілу лисину.
– А я гадав, що вже все. Нічим не зможу вам зарадити. Дайте хвильку передихнути. Фу-у! Ну й спека! Пече, як сказилося. Значить, зібралися в Ялту? Ви, до речі, в Ялті коли-небудь були?..
– Ні. Вперше. От саме тому…
– Ну, я так і знав. Я так і думав. Тому я вас і запитую: якщо ви там ніколи не були, так чого ж ви туди їдете? Чого?.. Подивитесь на Сімеїз чи Горобине гніздо? Що ви там не бачили? Вам що, тут мало тих горобиних гнізд?..
– Здається, Ластів'їне, – поправляєте ви.
– А яка різниця – ластів'їне чи горобине? Вам що, не все одно? Від того не погладшаєте й пузце не спаде. Найстрашніше, що там задрипаний, пробачте на слові, пляж: чайці ніде сісти. Чи ви не бачили ніколи ялтинських черг у їдальнях? Чи приїжджих пошляків, що розповідають сороміцькі анекдоти з бородами? А чи знаєте ви, що в Ялту щоліта збирається сама шантрапа, навіть одеська: картярі, аферисти, жулики, студенти й дегустатори. Ви це знаєте чи ні?.. Не знаєте?.. А я знаю. Бо я в Ялті бував. І не раз! А ви кажете – Сімеїз. Ви хоч знаєте, що таке Сімеїз? Сімеїз у перекладі на українську мову означає червоний камінь. От ради чого варто поїхати в Ялту, то це ради того червоного каменя. Так ялтинське вино називається. Вина там чудесні, але море… Ви бачили коли-небудь ялтинське море чи ялтинський пляж?
– Ні разу.
– Так чого ж ви туди їдете? Хто вам порадив? Покажіть мені його, нехай я при вас заплюю його безсоромні очі. Дайте мені його сюди, я йому покажу Ялту і Сімеїз… У вас що, дають дві тарифні відпустки на рік чи завелися зайві гроші? Якщо зайві, позичте мені… Фу-у! Ну й народ! Вік живи, вік учи, а він все одно в Ялту їде… А на Кавказі ви були?
– Та, крім України, я ніде не був…
– Ви не були на Кавказі?! Може, ви й в Гагрі не були?
– Таж кажу – не був…
– Ну, знаєте?! Не бути в Гагрі – це все одно, що жити в Римі й не бачити папи римського… Неодмінно їдьте в Гагру. Обов'язково! Яка краса! А повітря! Яке там повітря! У легенях так і тане. А море!.. Ви не бачили, яке море в Гагрі? Ви ніколи не бачили гагринського моря? Ви мене вбили. Ви мене зарізали на шашлик… До речі, про шашлики. Які там шашлики! А абхазькі вина! Боже, якщо на небесах колись був рай, то я певен, абхазці його викрали й перенесли в Гагру… Бризки моря в відчинені вікна будинків влітають. У цинандалі. Що за напій цинандалі! А озеро Ріца!..
– Таж туди з путівками важко, – нарешті вдається слово сказати й вам.
– У тім-то й річ. Гагра – це вам не Ялта, і навіть не Коктебель. Гагра – це Гагра.
– Дружина хотіла в Прибалтику або Карпати, та…
– Що ж стало на заваді? Гроші? Ні, так що ж?!
– Знайомих нема, а так їхати в Прибалтику чи Карпати, знаєте, якось не з руки.
– І правильно робите. Нічого в тій Прибалтиці вам робити. Що ви там не бачили? Правда, в Прибалтиці дешевша вовна. Як у вас із грішми? Є. Тоді їдьте у Прибалтику. У Ризі можете дістати для жінки й дочки гарні кофточки, для себе – пошити чудовий костюм… Рига славиться ще й "ризьким бальзамом". Чудесний напій. Божественний! Вільнюс – "Паланкою". Їхня національна горілка. На колір буває червона, синя, рожева, оранжева. Ох і річ, скажу вам! Наша "Донецька степова", "Одеська горіхова" чи "Вінницька любительська" не йдуть ні в яке порівняння. Яка ще може зрівнятися з нею – це наша "Чернігівська" та ще, може, "Сумська", ота, що на етикетках написано: "Ще по одній!.." Але найкраще, скажу вам, поїхати за кордон. Добре в Югославію, Францію, Італію. Харчі, правда, дорогі, але барахло… Беріть туристську путівку… Не бійтесь, що дорого. Окупиться, ще й з лихвою. Та й, крім магазинів, побачите Лувр, Сену. Цікава Пізанська вежа. Все життя стоїть кривобоко і не падає. Не дурень придумав… А ви в Ялту зібрались… Ніколи не думав, що ви на таке зважитесь.
Мине рік, другий. Ви знову збираєтесь у відпустку. Куди їхати? Хто порадить? Ваш давній знайомий.
– Та ну його! – кажете ви, і все одно, тільки з якихось вам відомих причин, ідете до нього, й він щиро, як ніхто, каже:
– Я так і знав… Я так і думав. Цікаво, хто це вам порадив їхати в Гагру? Ви знаєте, яке там повітря? Як у вас із легенями? Все гаразд. Однаково їхати туди не раджу. Якщо вже куди їхати, так це в Ялту. Бачили б ви, який там пляж! Скільки молоді! Які фігури в дівчаток! А ноги! Де ви ще бачили такі бронзові ніжки, як у ялтинських відпочиваючих? Їдьте в Ялту. Ніде стільки не збирається студентів і викладачів, як там, ніде не стрінете такого чистого моря, як у Ялті. Кращого місця для відпочинку на земній кулі нема. Ріо-де-Жанейро перед Ялтою блідне. Це я вам кажу і це я можу в очі сказати хоч самому міністрові м'ясо-молочної промисловості.
Ви, як правило, їдете туди, куди й задумали, але сумніви – чи правильно ви обрали місце для відпочинку – живуть протягом року, й тільки перед наступною відпусткою вони трохи розвіюються; ви знову випадково зустрічаєте свого знайомого і, наче при зустрічі з першою коханою, несподівано ніяковієте, даєте собі слово більше й не слухати його, сподіваєтесь, що нарешті обране вами місце відпочинку він цього разу схвалить. І, як завжди, глибоко помиляєтеся. Знайомий вірний собі.
– Я так і знав!..
Він не схвалить ваш вибір і запевнить вас, що ніхто так собі не вкорочує віку, як ви.