Ніби вже й досвід який-не-який з цією саповкою отримав, а тут помітив, що то тут, то там за мною на ходу в'януть бурячки та морквиночки. Чого б це вони? Розібрався: то я ж сам сапою зачепив, коли старався жодного бур'янцю, – хай йому морока! – не пропустити. А його – рятуй мою душу, як Гармашиха каже – мільйони! Дійсно, стримить те зілля із землі, наче густа щітка: один як шильце, інший з двома малесенькими листочками, на тонесеньких таких блідих або з бузковим відтінком ніжках-стебельцях і, як усе живе, прагне сонця й життя, тільки на своє лихо людині не потрібен, заважає, тому й гине. Та ось що цікаво: десять тисяч років ми його нищимо, а він собі все одно росте, мовби так і треба – оце справжня любов до життя, не те, що в нас, у людей! Єдина моя розрада – пташиний спів: такий багатоголосий, такий розмаїтий, такий невпинний від темноти й до темноти. І що там не кажи – умиротворений, заспокійливий, психотерапевтичний: слухав би й слухав, навіть робота з сапою вже не дратувала.
– Григоровичу, – почув за спиною Хасточчин голос, – ти так до нових віників сапуватимеш. У діда Сергія драчка була спеціальна, така, на одному колесі з двома ручками – пошукай: нею буде вдесятеро швидше і спина не болітиме. Драчкою поміж рядків, а в рядках уже ж сапою.
Що ще за "драчка" така? Довелося, червоніючи, просити сусідку показати ту штукенцію. Разом знайшли, під її керівництвом зібрав, спробував – пісня! Я свій городчик продрав тим девайсом за якихось півгодини і майже без напруги, нехай славиться у віках пам'ять про його безіменного винахідника. Ні, осягнути премудрості життя на землі таки в рази важче, ніж основи менеджменту в бізнесі, бо тут не легше навіть при тому, що кожен радо підкаже новачкові що слід робити, замість топити потенційного конкурента. Уявляю, як воно було Робінзонові Крузо самому до всього доходити!
Сьогодні нарешті рушив на базар по рослинні декорації. Ходжу, питаю, роздивляюся – немає, кажуть, пізно вже, кінець травня. Й лише одна місцева, молода й просунута, підказала: пошукати в інтернет-магазинах – там і вибір незрівнянно більший, і рослини всі в горщиках, можна навіть серед літа саджати. І ось, натхненний та обнадіяний, іду я назад, на Клевеню, весь у передчутті чергового тривалого залипання в Мережі. Перетинаючи площу, бачу біля музею чималеньку афішу з оголошенням про безкоштовний вхід для всіх охочих у зв'язку з Днем краєзнавця – якраз сьогодні, двадцять восьмого травня. Мені й хочеться зайти, бо не раз уже мірився, і в Мережу охота швидше пірнути: чи залежність виробилася, чи так хочеться садівництвом зайнятися?
– Не проходьте мимо, Глібе Григоровичу, – чую я, вже минаючи двері входу.
Повертаю голову – на ґанку стоїть наш сусід з Клевені, Андрій Іванович, привітно до мене усміхається:
– Не люблять наші городяни в музей заходити, все більше на базар, – чи то кепкує, чи скаржиться чоловік, – добре, що сьогодні знайомі вчительки два класи привели на екскурсію, а то часом такий відчай бере, хоч під корча забийся й сиди там, наче мень. Руки опускаються...
Як ти пройдеш мимо після таких слів?
– Та я давно збирався, – починаю виправдовуватись, підходячи до дверей, – так тут у вас стільки роботи, що я геть нічого не встигаю. Ну й мені чомусь зі школи ще запам'яталося, що Ви нібито вчителем були...
– Було таке колись, – погоджується Андрій Іванович, – а це вже шістнадцятий рік, як директорствую тут. Заходьте, я з Вашого дозволу екскурсію проведу: дізнаєтеся більше про малу батьківщину Саганів. До речі, Ви ж у курсі справи звідки Ваше прізвище походить?
– Н-ні, – я усміхаюся ніяково, наче школяр, – але дуже цікаво.
– Є таке забуте давнє слова – сага́ – з наголосом на останньому складі. Тлумачення є різні, але всі зводяться до лугу: так, здебільшого називали заболочену луговину або лугову низину, а дехто стверджує, що це одна із загальних назв річкової протоки або рукава. Тож, виходить, що Сагань – чоловік, який живе на сазі, а по-іншому на таких ще казали лугар, але це характерніше для Пониззя Дніпра, для Запоріжжя, одним словом.
– Неймовірно цікаво! – кажу із захопленням. – Мені Уляна Петрівна на Проводи багато чого про наш рід розповіла, могили показала. Дякую Вам дуже. Бо, знаєте, в юності ми з братом чомусь таким не цікавились, а тепер, коли спитати ні в кого, сумно стає.
– Хіба й батько нічого вам не розповідав?
– Намагався щось, але нам в одне вухо влітало, в інше вилітало...
– Ну, це як завжди, як у всіх, – скрушно киває головою музейник, – дуже й дуже мало в кого по-іншому. Де Ваші батьки тепер?
– Загинули з мамою десять років назад.
– Вибачте, я не знав. Співчуваю.
Якийсь час ми мовчимо, обидва ніяково переминаючись з ноги на ногу, потім Андрій Іванович каже:
– Можливо, Вам зручніше буде спочатку самому ознайомитись з експозицією, а якщо виникнуть запитання, звертайтесь, я десь поряд буду.
Звичайний провінційний музей районного рівня, чи то краєзнавчий, чи то історичний – тут усе вперемішку: флора, фауна, кам'яні сокири, скребки з кременю, велетенські викопні кістки – динозавра? Ні, мамонта: ось і здоровенний кутній зуб травоїдного велетня, і уламок товстого, в руку Гармашихи, бивня. А ось, певно, місцевий художник навіть сцену полювання зобразив, як зумів: немале живописне полотно має явні огріхи перспективи. Це що ж, і тут мисливці на мамонтів жили?
Я обертаюся до Андрія Івановича:
– Невже тут знайшли?! – запитую з подивом, показуючи рукою на зуба, розміром із десертну тарілку.
– А що ж тут дивного? Думаю, про Мізинську стоянку Ви чули, вона не так уже й далеко звідси. Не могли ж мамути водитись на Придесенні тільки в одному місці. Людей тоді точно менше було, ніж їх, і хоча в нас таких зручних для полювання урвищ, як біля Мізина немає, але мамути, гадаю, бродили скрізь, а тому й померти могли де завгодно – от Вам і джерело викопних решток.
– Тобто, ці кам'яні знаряддя праці ніяк із мамонтами не пов'язані? – в мені прокидається історик, який, правда, так і не відбувся.
– Цього не можна ні виключати, ні стверджувати.
– А як же перехресне датування? – не втримуюсь я.
– О, Ви навіть таке знаєте! Цікавитесь археологією?
– Я історик за освітою. Точніше, педагог-історик.
– То, виходить, ми з Вами колеги! – щиро радіє Андрій Іванович і тут ми надовго забуваємо про час.
Чи не вперше я позаздрив колезі. Правильніше сказати, в мені прокинулася біла заздрість до людини, яка точно знайшла в житті своє покликання і не змарнувала, не розтринькала відміряний долею час на щось другорядне – як зробив колись я сам, зрадивши фах, заради достатку обмінявши його на чужу і суєтну професію рекламіста без диплому, ставши дилетантом, як і безліч інших таких самих невдах по життю, хоча, спитай кого із них, гарантовано почуєш протилежне: про неймовірний успіх і удачу.
Стоячи над тисячолітніми черепками горщиків, глечиків та мисок, ми говоримо про Волинцівську та Роменську археологічні культури, біля залишків залізних серпів і сокир обговорюємо погребальну обрядовість сіверян і я знову пригадую недавні Проводи:
– Чесно кажучи, в день Проводів я не дуже зручно почувався на сучасній тризні серед могил кладовища, – зі скептичною усмішкою зізнаюся своєму співрозмовнику, – невже ж це дійсно тисячолітня традиція?
– Однозначно, – усміхається у щіточку вусів Андрій Іванович, – Сіверщина багато архаїки зберегла і в побуті, і в звичаях. Жаль, що дослідники не вивчають місцеву автентику з належною скрупульозністю, бо вона зникає: з кожним роком її стає менше, або вона потроху осучаснюється.
І тут пам'ять підсовує мені ту загадку, що не дає спокою вже понад місяць.
– А Ви можете пояснити мені чому наша Уляна Петрівна каже: "страхуття, макутра", а Агнеса Степанівна – "страхоттє, макотра"?
– О, це ціла історія, – стиха сміється музейник. – Я не лінгвіст, та навіть і той Вам точно не сказав би, але, наскільки мені відомо, існує щонайменше дві версії походження того укання, тобто дифтонгів[19]. Перша – що це відголоски санскриту[20], друга не така категорична, проте стверджує, що існування в нашій мові укання документально засвідчується з п'ятнадцятого століття, тобто, теж давненько. Між нами кажучи, Уляна Петрівна цим уканням демонструє нам давність свого роду; замолоду вона ним хіба що час від часу бавилась, більше для приколу – я ж добре пам'ятаю. Взагалі вона справжня знахідка для краєзнавця: стільки приказок і прислів'їв ніхто в цілому Городі не знає і ось це в неї вже точно природне, такого на себе не напустиш.
– Ну, а страхоттє? – підхоплюю веселощі я.
– Та це вже, слід гадати, вплив нашого зросійщення в дев'ятнадцятому чи вісімнадцятому столітті. Припускаю, що коли в Городі з'явились росіяни й поширилась російська мова, серед заможних людей, які до нових віянь чутливі, виникла мода на російську балачку. То, мабуть, намагаючись наслідувати росіян та показати перед земляками свою нібито освіченість, місцеве дворянство, колишня шляхта, купці взялися вставляти "о" там, де раніше казали "у", а десь південніше, на Полтавщині, наприклад, – "і". Тому й виникло страхоттє та макотра. В Агнеси Степанівни знаєте, яке прізвище?
– Ні. Тобто, забув, – виправдовуюсь я.
– Яновська. Дворянське. Це не Ваше Сагань, чи Чепурноус, як у мене. Таких наші городяни раніше панами звали, та й досі ще дехто зве: Уляна Петрівна так точно, – сміється Андрій Іванович.
І я сміюся, киваючи на знак згоди головою:
– Так-так, сам чув, як вона Яновську панією називала. А Ваше прізвище якраз Вам і до лиця, – натякаю я на акуратну сиву щіточку вусів мого співрозмовника.
– Дякую, – похитує головою Андрій Іванович, – власне, тепер більше би личило Сивоус, та що вдієш...
– А щодо сусідок моїх – так, надто вже вони різні. Мені навіть дивно, як вони при цьому миряться?
– У них як в північноамериканських індіянців: то мир, то війна. Сьогодні на межі лаятимуться на всю Клевеню, а завтра, коли треба в ліс по гриби йти чи в луг по ожину, тут же викурюється люлька миру і йдуть собі любісінько, мирно так бесідують, бо одній страшно ж, а вдвох – ні.
– Ви дуже цікаві речі мені тут розповідаєте, – я не приховую задоволення.