— Ні, таких в історії понтифікату справді ще не було. Хіба що, може, запровадити такий осібний сан — "козацький кардинал", першим носієм якого призначити саме вас, архієпископе Одіні?
22
На небокраї з'явилося якесь вітрило, і Сулима поспішливо взявся за підзорну трубу. На перший погляд, то було випадкове суденце, що рухалося в бік Далмації, проте полковник негайно звелів козакові, що сидів на вершині щогли, у вимощеному в бочці "воронячому гнізді", уважно стежити за цим вітрильником. Полковник добре знав, до яких "викрутасів" іноді вдаються пірати, аби приспати пильність своєї майбутньої жертви.
— Слухав я оце ваші натяки на можливу зустріч із понтифіком. Але ж до папи, он, і королям пробиватися нелегко, — з удаваною безтурботністю нагадав він графові. Проте фон Штаффен зрозумів, що полковник будь-що намагається продовжити розмову, аби, у такий спосіб, вивідати у нього якомога більше відомостей про володіння Святого Престолу та їхнього правителя.
— Папі зараз не королі потрібні, а воїни, якомога більше загартованих воїнів.
— А то з якого дива? Невже віруючих забракло, то хоче мечем навернути кілька "свіжих" народів?
— Віруючих понтифікатові нашому в усі часи вистачало, але завжди бракувало вірних.
— От тільки вірних мечем не набудеш.
— Хіба всіх інших не мечем до Святого Престолу прихиляли? От тільки меч той був освячений молитвами. Тобто схилених до папського трону амбітних, коронованих голів папі римському теж не бракує, але ж час би з'явитися біля нього й непокірним козацьким оселедцям! — задумливо мовив фон Штаффен, уважно придивляючись до простреленого в кількох місцях вітрила фок-щогли. — Дуже вже не вистачає їх зараз Святому Престолові! Папа навіть не приховує цього.
— А так, правда ваша, капітане, переводиться європейське лицарство, — стримано проказав Сулима, — по замках та дуелях переводиться, замість того, щоб гинути у боях з османами, за віру Христову.
— Та, передусім, доведеться вам мати справу з архієпископом Одіні, — не став австрієць зупинятися на відспівуванні шляхетного лицарства.
— Одіні? А це хто такий?!
Капітан загадково всміхнувся і, пригадуючи щось своє, ще загадковіше похитав головою.
— Казав уже: архієпископ, особистий секретар папи римського Павла V, в миру — князя Камілло Боргезе.
— Он як! Виходить, що архієпископ — теж дуже поважний чоловік, — уже одверто провокував його полковник на подробиці.
— Найбільший інтриган із часів заснування Ватикану — ось хто такий Одіні.
— Невже більший за польського короля?..
— Проте вам обов'язково доведеться мати справу саме з ним, з Одіні, — невдоволено зморщився граф при згадці про польського монарха, якому ще зовсім недавно вірно і хоробро служив.
Зараз фон Штаффен був далекий від того, щоб обговорювати можливості і політичні забаганки архієпископа, під кістлявою рукою якого перебуває тепер уся папська закордонна агентура; та й більшість рішень папи теж зароджується саме в сутінках його службової келії.
Що ж до цісарського візиту до Ватикану, то фон Штаффен міг би пригадати у зв'язку з ним чимало цікавого і повчального. Ну, хоча б те, що досить скоро з'ясувалося: показні перемовини цісаря з папою були лише даниною поваги цих людей одне до одного, тому що в цей час, неподалік, велися справжні переговори.
— То де ж вони могли вестися, ці ваші "справжні переговори"? — зацікавився цією історією Сулима.
— Справжні, — поблажливо всміхнувся фон Штаффен, — провадилися у кабінеті архієпископа. Знаю це напевне, тому що доводилося правити на них за тлумача.
— При імператорському дворі аж так покладалися на вас, простого офіцера палацової гвардії? — щиро подивувався полковник.
— Мабуть, тільки тому й покладалися, що й сам належу до імператорського роду, — аж тепер пихато звів підборіддя граф. А, зустрівшись із недовірливим поглядом українського бунтаря, поспішливо попередив: — Ні-ні, як спадкоємця трону, сприймати мене не варто.
— Чому ж так безнадійно? Не наважитеся пробитись до трону та заволодіти імперією?
— Імперія — це вам, полковнику, не корабель, — філософськи всміхнувся граф, знову мрійливо поглядаючи на вітрила, під якими вгиналися реї грот і фок-щогли. — Бунтом веслярів нею не заволодієш, і половину країни у трюми не позаганяєш.
— Зате хоча б якусь частину імперських "галерників" звільнити від кайданів можна. Саме для цього мені й потрібен був цей корабельний бунт. А що стосується спадкоємців трону.. Так, справді, для сходження на трон галерного бунту недостатньо. Але ж дехто справді примудряється, з невеличкого бунту починаючи, і престоли захоплювати, і народ, та що там, подеколи десятки народів, у покорі тримати.
— Правда ваша: примудряються.
— Тож не поспішайте зрікатись корони, граф фон Штаффен. А знадобиться підмога — шліть гінця на Січ, кличте отамана Сулиму.
По тому, як фон Штаффен сумовито всміхнувся, козак зрозумів, що насправді від ідеї посісти трон, чи хоча б наблизитися до нього, граф іще не зрікся, от тільки не має мужності боротися за нього.
— Істинних спадкоємців трону, пане полковнику, давно визначено династичною комісією імперії та визнано іншими династичними родами Європи. Цей процес дуже складний і болючий. Подеколи навіть кривавий, з усілякими можливими інтригами. Тож не моя провина в тому, що імені мого в когорті обраних не виявилося.
— І вас це не засмучує?
— Я офіцер, а не придворний аристократ, і ставлення до палацових інтриг у мене відповідне.
— Саме тому вояцький вишкіл свій навмисно проходите в арміях тих країн, з якими австрійській короні найближчим часом неминуче доведеться воювати? Адже в тих, потенційно ворожих? Ви ж не станете заперечувати цього, граф?
— Оскільки немає в цьому сенсу.
— Тобто, провадити своєрідну розвідку, після завершення котрої, будучи особою імператорського роду, розраховуєте щонайменше на чин генерала, а там, дивись, і на посаду головнокомандувача.
Граф поважно пройшовся перед Сулимою. При цьому він двічі здвигнув плечима, як людина, що подумки сперечається сама з собою, чи принаймні щось доводить собі.
— Не приховаю: мені справді хочеться дослужитись до генерала, — нарешті сказав він. — Чи хоча б до полковника. Як свого часу вам хотілося здобути булаву кошового отамана або й гетьмана.
— Непогано знаєтеся на козацьких звичаях.
— Самі завважили, що намагаюся вивчати устрій, характер і тактику чужинського війська. Й оскільки мені довелося служити під прапорами польського війська, то козацтво виступало ще й в образі війська ворожого, устрій, зброю і можливості якого повинен знати кожен поважаючий себе польський офіцер.
— Ясна річ, — ледь чутно проказав Сулима.
— Відтак і прагнення дослужитися до генерала "війська цісарської корони" — всього лиш мій родовий "шлях воїна", на який маю цілковите право. Щоправда, важко повірити, що колись доживу до цієї днини, але...
— Доживете, графе. З часом ви ще й запрошуватимете мене з козаками до Австрії, щоб спільно воювати з османами.
— А що можемо стати супротивниками, — такого не припускаєте?
— Мене це не ображатиме, оскільки переді мною виявиться гідний противник.
— Можете не сумніватися, гідний, — войовниче повів плечима фон Штаффен.
— Але вам добре відомо, що з українськими козаками австрійцям ворогувати нема через що. Спільних ворогів у нас вистачає — це інша річ. Причому могутніх і затятих ворогів.
— Ніщо так не здатне єднати полководців, як спільні вороги, — охоче погодився граф фон Штаффен.
* * *
Захопившись розмовою, Сулима не одразу звернув увагу на появу Ларжича. Командир азабів стояв за два кроки від них, не наважуючись вриватись у спілкування.
— Щось сталося? — нарешті запитав його новий капітан "Ісмаїла-паші".
— Хотів доповісти, що судно очищене від тих, хто намагався чинити опір, і тепер цілковито перебуває у вашій владі.
Причому полковник не міг не помітити, що в словах і в голосі іллірійця уже вчувалися ледь помітні нотки ревнощів.
Загалом Сулима розумів його настрій: ще недавно Ларжич уявляв себе правицею капітана, тому не бажав бачити поруч із ним цього самовпевненого графа-австрійця. Проте полковникові не хотілося, щоб ревниве протистояння між цими двома спільниками нагально переростало у неприязнь та призводило до ще одного розколу команди.
— У нашій владі, шкіпере, у нашій з вами... владі.
— То вас уже призначено шкіпером? — без особливого подиву поцікавився фон Штаффен, теж переводячи погляд на командира азабів.
— Якщо тільки мені не причулося.
— Вітаю, — сухувато процідив австрієць. — Упевнений, що ми з капітаном можемо розраховувати на вашу старанність, а головне, на вашу вірність.
— Розраховуйте, графе, якщо тільки вітання ваше не позбавлене щирості, — процідив Ларжич.
— Інакшим воно й бути не може, — відповів за австрійця Сулима, вирішивши, що час втрутитися в їхню розмову. — Посидьте півгодини в каюті шкіпера та складіть перелік тих, кого вважатимемо офіцерами та унтер-офіцерами. Але це мають бути люди, завдяки яким усі корабельні служби завжди залишалися б під нашим пильним оком.
— Годі з цього судна й одного бунту, — погодився з ним іллірієць.
— Особливо зверніть увагу на пошуки штурмана, боцмана та стернових.
— А як щодо азабів? — запитав Ларжич, і Сулима знову помітив, як напряглося його обличчя. — Здається, вони залишилися без командира.
Зопалу капітан мало не порадив йому самому підшукати претендента на посаду ватага азабів, але вчасно стримався, відчувши, що, в такому разі, неминуче припустився б помилки.
— Може, запропонувати, щоб вони самі обрали собі командира? — випередив його іллірієць.
— Хіба досі азаби коли-небудь обирали собі командирів?
— Досі такого не траплялося, командира їм завжди призначали.
— От і я подумав, що азаби — не козаки, до вольниці степової не звикли. Та й взагалі, у цьому нема потреби, — пояснив Сулима. — Тож нехай азаби й далі залишаються під вашим командуванням, пане Ларжич. — А, побачивши, як просвітліли очі владолюбного іллірійця, додав: — Так буде надійніше.
— А головне, мудріше.
— Про помічника подбайте на власний розсуд.
— Обачливе рішення, капітане, — із вдячністю мовив Ларжич і застережливо додав: — Не варто віддавати азабів у чужі руки, ой, не варто: занадто вже це небезпечно!
— Саме цими міркуваннями я і керувався.
— Мудро й обачливо, — переможно поглянув Ларжич на австрійця, знову почуваючись правицею капітана.
23
Щойно Ардалл трішечки просушив одяг та зігрівся порцією рому, як Оржинська наказала йому зачинитися у каюті і відчиняти тільки на її умовний стук.
— А куди це ви зібралися, баронесо? — насторожився іллірієць.
— Після опівночі, можливо, повернуся.