Мовлені — та й мовлені...
"А щоб ви знали, що для мене Стратника як мужчини вже давно не існує, — чи не занадто запально та необачно кинула вона тоді в гурт "літературних небіжчиків". — Відтоді, як він зник у Мордовії, він так і залишається для мене десь там, у Мордовії. І для того, щоб я шанувала його як поета, він мені в ліжку не потрібен. Так уже, мабуть, і судилося мені — вікувати Літетаратурною Вдовою".
* * *
.То вже згодом Гелена дізналася, що майже того ж дня, коли йому послужливо переповіли вирок коханої жінки; єдиної, і на все життя — коханої, він втратив і ту, кого досі вважав своєю донькою — Катерину, що, після закінчення, юрфаку, працювала в прокуратурі.
Повернувшись з першого службового відрядження, до Сімферополя, вона з неприхованою агресивністю сприйняла появу колишнього політв'язня в своєму службовому кабінеті слідчої, і заявила, що завжди ненавиділа його за націоналізм, оскільки націоналістів і "бан— дьоровцев" ладна душити власними руками.
А, щоб уже остаточно добити, повідомила Данилові, що давно й офіційно зреклася його, не бажаючи, щоб у її "особовій справі" залишалася така брудна і ганебна пляма. Й оскільки формально він її, нібито ж рідну по крові, свого часу не вдочерив, то й фігурує тепер у паперах лише як вітчим, якого вона, власне, й зреклася.
15
Свого часу ми занапастили цю святу землю Чорнобильську, та й тепер вона занапащає нас. Тож не маємо права ні оскаржувати її, ні проклинати. Можемо хіба що молитися за неї, усвідомлюючи, що не її це гріхи, а наші.
З "неприкаяних" роздумів одного з героїв цього неприкаяного роману
Галявина посеред густого сосняку. Авгура завершує споруджувати щось схоже на землянку. Верх її збито з обаполів і завішано брезентом, поверх якого прибито дошки і покладено гілки.
Авгура розтягнув над землянкою рибальську сіть і прив'язав її кінці до сосен. Потім заходився встромляти в сіть соснові лапки, перетворюючи її на маскувальну.
Випадково оглянувшись, він раптом побачив на пригірку, яким завершується галявина (що знаходиться на невеликому розлогому узвишші), постать високого худорлявого ченця. Він був у чорній заношеній ризі, але без головного убору, і вітер розвіював його сиве волосся. Напевне, ченцеві не було ще й п'ятдесяти, проте борода й неохайна поросль, що обрамлювала обличчя, старили його, нівелюючи всі ті риси, за якими ще так-сяк можна було визначити його вік і прицінитися до чоловічої вроди.
Навіть коли Авгура помітив його і завмер з оберемком соснових лапок в руці — чернець не ворухнувся. Він стояв, наче привид.
Красномовно поклавши руку на сокиру, що була в нього за поясом, Авгура зробив кілька кроків у бік цього монаха.
— А вас, звичайно ж, послав сам Ісус Христос?! — насмішкувато, з викликом запитав він. — Ваше неземне мовчання я повинен вислуховувати, стоячи на колінах?
— Житло своє ти збудував дверима на північний схід, звідки постійно віють вітри. Тому їх весь час забиватиме дощем і снігом. До того ж, саме з цього боку сосняк найрідкіший.
Авгура розсудливо глянув на сонце, на завішаний брезентом вхід, біля якого лежали вже змайстровані, але ще не навішані двері; на сосняк перед входом...
— Може, вашої біблейської мудрості вистачить і на те, щоб розвернути цей ковчег на 180 градусів?!
— Поки що її вистачає тільки на те, щоб зрозуміти, що чоловік ти в цих краях тимчасовий, — сумирно відказав чернець.
— Тому що житло своє повернув входом на північний схід? — насмішкувато поцікавився Авгура, підступаючи ближче до монаха.
— Та ні... Тому що пригнали тебе під реактор не співчуття до людей, які лишилися тут, не біль за землю цю сплюндровану, а власна кривда і власний гонор. Та ще — ненависть до тих, що лишилися поза Зоною. А такі довго тут не затримуються. Власного презирства їм вистачає тільки на те, щоб, зневажаючи смертельну небезпеку, нажитись на мародерстві.
Чернець по-армійськи крутнувся на підборах і ледь уторованою стежиною подався до узвишшя, проте за кілька кроків озирнувся.
— Бачу, трішки знаєшся на теслярстві! — гукнув монах.
— Хіба що трішки, — знехотя відповів Авгура.
— Кілометри за чотири звідси, на околиці полишеного села та на березі річки Чорноминки, є церква, яку комуністи перетворили, були, на фуражну комору, ще й збудували поблизу польовий стан і загони для телят! Прийшов би та поміг відтворити вівтар. Тоді було б де помолитися перед смертю!
— Чому тільки перед смертю?
— Це я так, до слова!.. Дошок у мене вистачає! Інструмент роздобув! Навіть фарби дістав! Для іконостасу! От тільки де взяти художника-богомаза?!
— Дорости до таланту богомаза мені навряд чи вдасться, — похитав головою сержант. — Але дечим допомогти все ж таки зможу, та й на храм ваш "реакторний" глянути цікаво. Зараз маю намір відіспатись, а завтра обовязково навідаюсь.
— А що, вже відчуваєш, як долають дивна втома і ще дивніша млявість? — стривожився чернець.
— Натякаєте на те, що почала долати радіація? Поки що не відчув, просто вночі не виспався, а тому й стомився.
— Мабуть, ніде в світі людина не поринає в таку неземну втому, як у Зоні, — проказав чернець, звернувши лице до неба і ревно крестя— чись. — Памятай про це, солдате.
Чернець знову відвернувся і ледь уторованою стежиною почав підніматися на вершину узвишшя. Авгура не зчувся, як подався за ним, простежив, як той спускається у виярок. На кілька хвилин він втратив ченця з поля зору, але потім знову побачив його на крутосхилі сусідного пагорба. Там божий чоловік різко озирнувся. Хоча вони стояли на різних узвишшях, але виявилися досить близько один від одного, і саме тоді Авгура відчув, що йому не хочеться втрачати цю людину з поля зору, на відміну від Ліквідатора, з яким розстався був досить легко.
— Мене Іларіоном звуть. Ієромонах Іларіон. Мабуть, все ж таки доведеться нам з тобою ставати не лише теслями, але й богома— зами-іконописцями. Якщо згоден, до церкви можемо рушати хоч зараз.
Солдат метнувся до своєї хижки, прихопив торбу, в якій зберігалися харчі, і кинувся заздоганяти ієромонаха. Через півгодини вони вже входили до покинутого села. Вітряк, хати з вибитими вікнами та заколоченими, або ж, навпаки, навстіж розчиненими дверима, і, наче палац посеред старовинного села, — по-сучасному збудована, проте грунтовно розкурочена школа.
— Зазирнемо на кілька хвилин, — запропонував Авгура, і чернець мовчки звернув услід за ним на поросле густою травою обійстя.
Солдат зазирає до одного класу, другого, третього, нарешті заходить до вчительської і виявляє там під шаром пилюки класний журнал пятого "А"
— Так, і що ж нам тут задавали? — на ходу гортає сторінки журналу, продовжуючи огляд цього храму науки. — Історія, українська мова, природознавство... От, природознавство — це вже цікаво. І як же ми вчилися любити природу? Ага, Артющенко: трійка, двійка, двійка, знову трійка, але з мінусом... Ну, тепер зрозуміло, чому Природа так незлюбила нас. А це хто тут у хорошисти вибивається? Ага... Дмитро Мономах. Нічого не скажеш, династичне прізвище. Четвірка, трійка, двійка... Прости, великий князю, отрока свого зело зледачілого, — молитовно зводить очі до стелі. — Читаємо далі. Лісовська. Оце знання! П'ятірка, п'ятірка, і знову п'ятірка... Цікаво, яку дозу вхопило це мудре "дитя Зони", перш ніж його спромоглися евакуювати звідси? Змушений засмутити вас, діти мої, — звертається до уявного класу, зайшовши до однієї з класних кімнат. — Як виявилося, наука, якої вас досі навчали, не має ніякого відношення ні до природознавства, ні до будь-якої іншої класичної науки світу. Тому почнемо все з початку...
Авгура підходить до класної дошки, бруднющою ганчіркою стирає з неї шар пилюки, і крейдою, величезними літерами, виводить: "Навчи нас, Господи, як треба виживати в Зоні".
— Гей, святий отче, а що ви написали б на класній дошці, якби вам запропонували вести урок природознавства ось тут, у цій "чорнобильський школі"?
Проте Авгурі ніхто не відповів. Визирнувши в коридор, він виявив, що чернець уже залишив школу і, напевне, попростував до церкви.
* * *
...Напівзруинована церква сирітно бовваніла посеред порослого травою кремянистого плато, що панувало над усією навколишньою місциною. Стежиною, що в'юнилася поміж кущами, Авгура наблизився до будівлі, і вже звідти, від входу на церковне обійстя, замилу— вався вигином річки та острівцем, частина якого відкривалася йому у просвітку між кронами верб та лісистим протилежним берегом, на якому ще можна було розгледіти залишки причалу...
Захопившись краєвидом, Авгура не помітив, як із прибудови, вхід до якої напівзавалено було опалою стіною і балками, з'явився чернець.
— Стоїш біля храму, а молишся річці? — запитав він, двома руками спираючись на довжелезний, неохайно обтесаний посох, що завершувався наростом, дуже схожим на голову змії.
— Тобто дію, підкоряючись заповітам предків-язичників.
— Воно й зрозуміло: місця тут божественні, — не дозволив чернець втягти себе в "язичницьку" полеміку. — Хоч як тяжко покарав Господь землю цю, чорнобильську, проте краси не позбавив.
Авгура знову уважно придивився до ченця, що вражав його довгим гачкуватим носом та по-африканськи товстими, сірими на колір губами, і, розвіюючи якісь свої здогади, похитав головою.
— То це ви прямо тут, у церкві, й скитуєте-монашествуєте? — зняв він із-за плеча сумку і видобув із неї поліетиленовий пакет.
— Досі жодного іншого ченця чи священика бачити в цих краях не доводилося.