Викликає великий інтерес історія урочища Вовче. Музей, криївка, панський склад, згадане урочище були б цікавою ланкою туристичного маршруту. Витрати на її відкриття не є значними для бюджету.
З повагою:
Г. Бондар — голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, кандидат історичних наук;
О. Мережко — директор обласного історично-краєзнавчого музею;
O. Кіндрат — почесний краєзнавець України, вчитель, м. Луцьк;
P. Бортник — краєзнавець, с. Макарове.
СІМЕЙНА ПРОСВІТА
Струджене від жаркої погоди літо ще видихало тепло, але у спину йому вже хукав молодий первісток останньої пори року. Небо потайки, тоненькими скибочками утинало кожен сонцесяйний день, настояний на дивовижних щедротах землі. Дерева ніби не корились. Вони так само стояли гордо і незрушно, тріпотіли листям, розмахували віттям, проганяючи холод свого ворога, що непомітно, але чутливо підкрадався до них, щоб роздягнути донага їхній стан. Втішав їх, мов дітей, звабливо змінював зелене вбрання на златобагряні барви, що робило їх навіть привабливішими. Ліс, сад, земля взяли безмовний акорд трудової пісні року, яку подарували людям. Щодалі від літа, вона стихала... Тихо, безголосо опадає з дерев золотаве листя. Покидає так само нечутно, як нас покидають літа.
Роман Михайлович стояв у своєму садку перед молодою грушею, яку щепив на дичці. Вперше вродила: п'ять восково-коричневих плодів. Один від ваги впав долі, другий відділився, лиш гоподар торкнувся його. "Розумнице моя, трудівничко маленька", — погладив ще не порепану роками кору.
"Маленька" куди вище його. Але ж дитина. З дітьми слід багато розмовляти. Людині з деревами, читав, теж треба. Корисно для обох. Вони, нібито, розуміють нашу мову. А ми їхню?
Два запашних плоди ледь вляглися на широкій долоні. Приніс дружині.
— Ліліє, диви, який подарунок дочка нам зробила.
— Ніна? — здивовано перепитала з-за дверцят шафи, в якійсь щось порала, але виглянула, зрозуміла. — Красуні. Ти на старість ще й мічурінцем став. Ось помию, скуштуємо дари твоєї доньки. Ага, он на столі тобі лист з області.
— Відізвались нарешті...
Роман Михайлович виклав груші на таріль, сів до столу, розірвав конверт, швидко пробіг очима кілька рядків, скипів:
— Ото порадували! "В найближчій перспективі це неможливо..." Ах, ви, душі ватяні! Чорти б вас на рогах винесли в найближчій перспективі!
Спересердя зіжмакав папір, намірився викинути. Мовчки став міряти кімнату. Туди-сюди. Лілія Адамівна занепокоїлась. Бо з його тиском.
— Романе, не бери те так близько до серця. Все влагодиться, побачиш, — якомога лагідніше спробувала притлумити його реакцію. — Не псуй собі здоров'я, Ромчику, присядемо. Дайно мені ту цидулку, я теж прочитаю.
Давно вона так ніжно не називала його. Взяла з долоні пожмаканий папір, розрівняла.
— Відмазка. Не переймайся. Не вічна та влада. Поклади до свого архіву. Оцінять потім.
— Дай, Боже. Знаєш, он вчора зустрів Льоху Кузьмука. Як завше — нализаний, не просихає. Сороківку має, а на сімдесят виглядає. "Діду, — ледь плете язиком — у мене за хатою того череп'я повно. Сто п'ятдесят ставиш — забирай все". "Льошо, — кажу, — ти вже сам, як дід. То не череп'я, то з твоєї голови клепки випали". А сьогодні, бач, його старший брат з високого крісла озвався.
— Який брат? — здивовано закліпала очами дружина.
— Той, хто підписався під отою цидулкою. Це його духовний родич. Один сам себе обікрав, а цей хоче моїх земляків позбавити пам 'яті, а ті, хто вище його, — мільйони. Усім їм історія не потрібна. Безпам'ятство — страшна біда для нації, погибель. От ти знаєш хто такі яничари? — раптом шарпнувся у сиву давнину Роман Михайлович. — То еліта армії турецького султана. Безжалісні і безневинні зрадники України.
— Безневинні. Як це?
— Пам'ятаєш, про набіги орди? Наші села, міста грабували, нищили, палили. Старих вбивали. Молодих — кого на продаж, кого в гарем. А немовлят. Вони ж не пам'ятали ні батьків, ні де їх пуповина зарита. З них і виховували яничар. Бувало, ті нищили свої села, вбивали односельців, родичів.
— Жахливо. Страшно навіть уявити.
— Отож. Людина без історичної пам'яті беззбройна, то глина чи пластилін. З неї можна виліпити справжнього патріота і ворога, ледаря і працьовитого, розумаху і примітивну особу. Звідали ми багато влад: польську, совіцьку, німецьку, знов совіцьку. Кожен окупант переробляв нас. Хотів, щоб ми були як дерева в саду. Мовчки обдаровували їх і ніц не просили. Наша нація була на грані буття.
— Знаєш, Романе, якось тривожно на душі. Та хіба тільки в мене? Донбас, Крим окуповані. Війна, але робиться щось таке, щось таке.
— Йде ліквідація держави, як національної. Тихо, але потужно. Для того запущено вірус бабла. Він знищує в людині все чисте і добре: совість, правду, честь, патріотизм, гордість особисту і національну. Людина, як біологічна істота є, а духовне в неї виїло бабло. Людську хіть до багатства, влади неможливо наситити. Від неї зради, колабораціонізм, сепаратизм. Ради неї безпардонно брешуть політики, кандидати в депутати, на президентське крісло. Я тобі одну коротеньку китайську легенду перекажу. Недавно вичитав.
— Що в тебе за перепади? То про наші справи, то про Китай.
— Ти сама втямиш. Слухай. Одною країною довго правив злий, жорстокий дракон. Ублажнювали його чим могли. Дарами, красунями. Але люди не хотіли так жити, тому час від часу обирали сміливців і відряджали на прю з чудовиськом. Ті запевняли, що в разі перемоги ощасливлять народ. Але воно долало кожного. Нарешті один витязь здужав його. І повідав дивне: "Ті, кого ви посилали, усі вигравали. Та, усівшись на трон, ставали драконом".
— Та то ж про наших президентів, депутатів, чиновників! — враз переінакшила думку Лілія Адамівна. — От візьми і позбався такої напасті.
— Та ми ж самі таких випещуємо. Раніше я не сприймав афоризму: "Кожен народ достойний тої влади, яку має". Помилявся. Бо ж обираємо бездумно, голоси продаєм. Згодом плачемось: живем погано, нема правди, навкруги махлярство. Звинувачуєм всіх, але не себе. І ми тоді не жертви, а співучасники обману. Правда, скажи це комусь, клопоту не оберешся. Але ж треба. Бо у владу, в гетьмани такі лізуть! Прикидаються борцями за правду. І виборці, народ, мов карасі, клюють. Люди фізично ростуть швидко, а розумом... Він не росте з бородою.
Якраз на те, щоб проголосити Незалежність, підтвердити її на референдумі, і вистачило духу суспільства. Рівень національної свідомості показали вибори першого Президента. Не обрали Чорновола, обрали Кравчука, із обойми тої ж влади, яка гнітила нас. Звідти ще довго виймали кадри для Верховної Ради, уряду. Як не прикро, але те було прогнозовано, бо то наслідок її впливу на людей. За короткий час вони не осягли: за здобуту Незалежність, добробут треба боротись постійно. Це як велосипед: хочеш їхати — постійно крути педалі. Влада, правда, про те особливо і не дбала: не знала як, не вміла, не хотіла. Бо чи не усуціль її керівниками стали перефарбовані вчорашні. Немало їх навіть були раді новій ролі, бо відчули безкарність за свої дії, зник КПК1, свої закони — мов решето, або ж їх не було. Зрештою, мені здається, що нашій владі добре, коли народ в чорному тілі, — голодному не до політики. Згадай еру кравчучок[36] [37], кучмовозів, бартерні спекуляції, масове нашестя людей за кордон, аби щось обміняти на щось, продати там чи тут. Виживати треба було.
— Те я краще тебе знаю. Їздила туди. Була раз і сказала — більше не поїду. На тебе як на злидоту дивляться. А дорога яка! Ні, то не по мені.
— Ліліє, я до того, що в таких умовах до влади пролазять ті, яким туди, — зась. Як у нас на Волині депутатами парламенту стали троє? Один пообіцяв газифікувати район, завіз у кілька сіл труби. Як обрали — труби хтось "покрав". Другому — голоси дописали. А міністр фінансів, якого мали звільняти, перший раз приїхав у область, запевнив, що погасить заборгованість бюджетникам округу за три місяці, хоч то його прямий обов 'язок, збудує лікарню. Зарплату люди справді отримали з бюджету, кандидат тріумфально переміг трьох місцевих. Затим його тільки й бачили в області. Немало ідуть з одно-двохкімнатних квартир, їдуть у столицю потягами, а через рік-півтора вже мають лімузини, свої квартири в столиці, рахуноки в банках. В цивілізованих, правових країнах туди йдуть, аби допомагати державі,а не кишені свої набивати.
— То за тридцять років ми не виробили еталону для кандидатів у депутати, на президентство, для держслужбовців? — обурилась Лілія Адамівна. — Це ж може тривати безкінечно.
— Є такий стандарт: доброчесність. Тільки для влади він зайвий. Їй потрібні хвостаті кадри...
— Мавпи, чи що? — зайшлася сміхом Лілія Адамівна.
— Ну, до того не дійде, — повеселів з вдалої репліки Роман Михайлович. — Хочеш, розповім тобі про двоногих хвостатих, які нами керують?
— Певно, давай, цікаво...
— Був такий народний депутат з першого скликання, Анатолій Матвієнко. Толковий чоловік. Чув я його виступ. Жаль, рано пішов з життя. Після каденції призначили його головою Вінницької облдержадміністрації. На керівника одного з провідних районів підшукав толкову, чесну людину, подав документи на Банкову. Минуло три тижні — нічого. Цікавиться: чому? Кажуть, ще якісь папери треба. Надіслали. Знов тихо. Поїхав особисто. Зайшов на ту кухню, де розподіляють посади, нагороди, питає. "Шеф-кухар" щось мнеться-мнеться, а тоді довірливо: "Знаєш, Анатолій, на нього нема компромату." Себто хвоста. Є він — отже, свій. Тому й при владі хвостаті. Або ж куми, близькі до тіла. Чесній людині видертися на ті пагорби печерські практично неможливо. А хто наблизився все-таки, того чекає доля Чорновола, Гетьмана. Розумних, професіоналів справжніх, національно свідомих влада не хоче чути, бо бачить в них своїх опонентів.