Мабуть, не встигла. Нічого. Він добереться до неї, обов'язково добереться. Вона з батьками в Києві живе, а в маєтку тимчасово. Велика цяцька, щоправда, батько її. Але чи була в чомусь перепона для бажань Івана Волянського? Ні. Перепони він усував. Втім, дотепер тільки пістолем або шаблею. У решті справ свого молодого життя не мав перешкод. Дівки перед ним падали, як доспілі грушки. А цю він сам готовий зірвати, та обережно так, мов кришталеву. Панна ж! Зоря!
Золотоверхе місто уже прокинулось. Робочий люд валив на заводи. Поодинокі автомобілі котилися бруківкою, вицокували копитами в унісон пари коней, запряжені в екіпажі. Відчиняли свої двері крамниці і звідкілясь різко вдарило в ніздрі свіжою випічкою. Аж у голові закрутилося. Козаки — це міцні хлопці, а міць харчами тримається.
Їхня сотня заходила на подвір'я, де розташувався козацький полк імені Богдана Хмельницького.
Після доби відпочинку підрозділ Волянського заступав на нічне патрулювання. Столиця, попри зовнішній відносний спокій і буденні ритми життя, внутрішньо булькала густим в'язким варивом. Вояки виконували функцію жандармерії, позаяк її не існувало після розпаду імперії. Охороняти треба було все: банки, підприємства, урядові установи, самі вулиці. А тими вулицями чигало немало небезпек, особливо ночами. Розвелося чимало бандитського елементу, тож грабунки стали звичайним явищем. Збільшовичена частина населення вороже ставилася до нової влади й лише чекала слушної миті, щоб витягнути з— під поли зброю. Тієї зброї вилучали щоночі цілими возами.
Івана будь-яка небезпека тільки притягувала. Тому після невдалої для імперії війни, почувши заклик про формування українського війська, з радістю полинув до рідного. Давно пора! Такої нагоди не можна проґавити. Нагоди бути господарем на своїй землі. Але щоб бути господарем, треба спершу стати незалежним, і насамперед — від отого кількасотлітнього ярма сусідського царського монстра. Стати вільним! А всяка воля, як зрозумів сам Іван за своє ще не довге життя, тримається на кінчику його шаблі. Так вона й трималася завжди отут, на просторах цієї розлогої й багатої країни із синім небом та жовтогарячими полями, і з такими ж гарячими серцями її народу. Народу-воїна.
Трималася інколи відчайдушно, з останніх сил. Губилася у глибоких темних лісах, у широких степах, у ярах, туманами сповитих... Здається, навіть гинула назавжди. Аж допоки раптово, неждано-негадано виринало з тих лісів, степів, ярів вільне духом козацтво. В очах горів пекельний вогонь. Довгі чуби на виголених головах звисали аж до пліч. У міцних руках, твердих, як сталь, зблискували оголені леза й викошували ворогів дотла, бо вміли косити ці сталеві, дужі мужі. Вміли землю орати, вміли жити мирно та любо. Але, як довела їхня тисячолітня історія, миру без меча не буває.
Іван родом був із Чернігівщини, предки його теж козакували. У Війську Запорізькому дослужився до сотника. Іванові батьки, заможні селяни, турбувалися про своїх дітей, тож він навіть ходив до школи. Думали і про семінарію, але його забрали до царського війська. Спершу хотів, було, тікати до лісу, багато чоловіків так робило, проте батько вмовив, бо й то не життя. А так, може, відслужить успішно та зробить військову кар'єру. Не буде гнутися до землі й ходити за волами. Послухався Іван батька й не жалкував: до душі йому була військова справа. Мав неймовірну гордість у грудях від того, що служить тепер уже в українському війську, що докладає і свою частину зусиль до утворення самостійної держави.
Сьогоднішня ніч була успішною на лови. Навезли багато рушниць і набоїв, револьверів німецького зразка й кулеметів. Навіть вилучили десь ящик гранат Мільса. Все це сотник доручив Іванові для реєстру. Вже сонце панувало на всеньке небо, як закінчив Іван свою роботу і змучено почвалав до казарми. Заплющив очі й відразу занурився у глибокий молодечий сон. А там зустрічали його палкі її карі очі з чорними бровами.
* * *
Родина Лисенків зібралася за вечірнім столом. На чільному місці, в голові стола, сидів старий суддя, Федір Лисенко. По його праву руку — син із дружиною. По ліву — вірна його дружина. Навпроти — онуки: Іванна та її старший брат Павло. Сьогодні мали запрошену до вечері родину двоюрідного брата. Запахло стравами, які служниці зносили до столу: гречаники з грибами, запечена риба, пампушки з часником, капуста тушкована з реберцями, квашені огірки, оселедці з морквою й цибулею, голубці зі шкварками, шинка та ковбаси, млинці із сиром. А на десерт — вареники з чорницями, посипані цукром і политі густою сметаною. Кришталеві чарки виблискували у світлі високих срібних підсвічників. Старші взяли чарки, перехилили після тосту, проголошеного суддею, й узялися до закусок.
— Чув я, що на днях вирушаєш до Києва? — звернувся до молодшого Лисенка двоюрідний Кульчицький.
— Так. Справи не чекають. Та й часи такі, що краще бути кожному на своєму посту. Жіноцтво з Павлом прибуде в кінці літа.
— А як Ви, дядьку Федоре? Залишаєтеся в маєтку? — поцікавився в старого.
— Куди ще мені! Це маєток моїх прадідів, як покину його, то пропаде. За оцим столом не один український гетьман сидів.
— Але ж ненадійно тут, небезпечно...
— Охорона в мене озброєна до зубів. А пістоля ще й сам тримаю, — блиснув очима старий.
— Не хоче слухати мене батько, — обережно промовив Юрій. — У Харкові уже більшовики хазяйнують і поглипують ласо на все решту. Махновці то тут, то там вигулькують...
— Ще б не глипали! — обурено зауважив старий, — віки нашим хлібом живуть, цукром солодяться, вугіллям гріються!
— А льон, коноплі, гречка, фрукти півдня..! — продовжив Кульчицький.
— То чого б не глипати?.. Що царська, що більшовицька, — та країна нам ворожа. Для того й гуртується наше військо, щоб дати їм відсіч. Зграбні, вишколені вояки нещодавно в нас побували, пройшли світову і японську війни на боці імперії, а як тільки зачули клич — уже тут. Отож за мене не хвилюйтеся, — заспокоював їх старий, — свою справу робіть добре, державу створюйте міцну та сильну, бо статки вже маєте.
— Нелегка це справа: створювати державу, коли з усіх боків багнети, — зауважив Юрій.
— Армія і ще раз армія! Вишколена й організована. Без неї не буде нічого. Тож випиймо за нашу міць і тих хлопців, котрі стають до нових, українських, лав! — старий ледь тремтячою рукою підняв келих.
— Павло ваш змужнів, бачу, за літо, — усміхнулася пані Кульчицька, намагаючись змінити політичну тему розмови на приємнішу.
Мати Павла й Іванни, Божена, закоханими очима глянула на сина.
— І учень хороший. Професори не нахваляться, — солодким тоном хвалила сина.
— Мамо! — із докором глянув на матір Павло. Не любив, коли його гладили.
— А що? Чи це не правда?! Г ордість і продовжувач роду нашого.
— Молода держава потребує вчених людей, котрі знаються на праві. Ось хай довчиться у Києві — і пошлемо до Європи, — усміхнувся задоволено й батько, адвокат.
— А там і весілля нашої Іванни відгуляємо. Чи не запримітила ще якого панича в Києві? — глипнула на неї пані Кульчицька.
Дівчина спалахнула й потягнулася рукою до склянки з водою, аби не відповісти щось різке. Страшенно не терпіла, коли починалися розмови про її заміжжя.
— Я теж вчитися буду спершу. Жінкам тепер не обов'язково до вінця з пелюшок! — не втрималась таки й підвищила обурено тон.
— Ох ця молодь сучасна, — засміявся старий, — норовиста, гаряча, незалежна! Але те, що вчитися хоче, це добре. Нові дні — нові умови.
— Тож за науку! — підняв чарку адвокат, і всі знову повернулися до смачних страв.
Після вечері пані Божена запропонувала чай. До чаю принесли пряники та мед, і світлицею розповзлися солодкі запахи липи, м'яти й малини.
Вже як усі розійшлися, Іванна вийшла в сад. Ніч стояла місячна, тиха та тепла. Йшла білою стежиною до ставка, який виблискував в очереті. Купав у своїх водах відображення красеня небесного, а той таємничим світлом очей своїх заглядав у дівочу душу. Там останнім часом щось неймовірне творилося, туга з радістю перемішана, що все росла з дня у день, як паляниця на дріжджах. І цієї місячної ночі рвалося з грудей серце, тріпотіло, не давало спокою ні тілу, ні розумові. Пахло м'ятою, жаби виводили свою ритмічну співанку, тремтіли під нечутним подихом вітру довгі стебла очерету. Верба схилилася кучерявим віттям до ставка й замріяно милувалася собою у водяному дзеркалі. З цією вербою росла й Іванна. Десь поміж її густим віттям у дитинстві майстрували з Павликом гніздо, гадали, може, птаха яка оселиться. Та птахи віддали вербу дітям. Поруч — два молодих берести, а поміж них — змайстрована дідом гойдалка. Розганялись нею аж до неба, тяглися носами до хмар, а далі шубовстали з розгону у ставок. Любила й тепер гойдатися, як у дитинстві, линути поміж небом і землею, бо гойдалка — це її крила.
Сьогодні не хотілося літати. Хотілося сидіти тихо під вербою і споглядати це чудо з чудес: замріяну ніч над принишклим ставком.
Наступний день розхлюпував із неба сонце. Розліталися сонячні іскри, пекли усе, на що падали, і промені дзвеніли в повітрі струнами. Павло з Іванною відв'язали човна, запливли на середину ставка й там хлюпалися досхочу. Вода була прохолодною, бо дно, казали, мало підземні ключі. Потім лежали в човні головами в різні боки, губилися очима в розпеченому, аж білому, небі й розповідали одне одному свої мрії. Павло хотів бачити своїх університетських друзів, скучив за неспокійним життям у місті. Там б'ється жила самого життя, все важливе відбувається там. Село, природа та розмірене життя — це для старих. Потреба молодих — неспокій, вир і рух.
Іванна ж не прагнула до міста. Останнім часом чомусь відчувала чи то тривогу, чи жаль, чи смуток, а чи все це разом і не могла знайти причини тому. Таким милим їй було все: дім, сад, ставок і лани довколишні. Та й небо це! Де його побачиш таким у місті, вдень чи вночі?.. Яка була магічна минула ніч! Якими чарами сипала! Як промовляла до дівочого серця, хоча й не розуміла вона тієї мови. Де ще посидить отак, як учора, під вербою й місячним сяйвом? Де ще так вільно й розкуто побовтається у воді? Де почує цю розпечену тишу, а надвечір — несамовитий спів пташок? Ніде! Звісно, в місті вона зможе здобути освіту й бути корисною новій країні.