Нехай і не найблагополучніші його місця, але все одно…
— Світ завжди цікавий.
— Саме так. – Зі своєю ніжною посмішкою відповіла дівчина. – Ми, доволі тривалий час, провели в Африці, допомагаючи, здебільшого, із пошуками води в регіонах постійних засух, але значна частина команди сильно страждала від інфекцій, а деякі ще й встигли підчепити малярію і завершивши свою роботу на місці я надіслала запит на перевід.
— Боже мій, тебе хоч це оминуло?
— Так, але…
— Але?
— Але мені вдалося зловити, якщо так можна висловитись кайф, трохи іншим чином. – Грайливо та завуальовано промовляла Магдалена.
— Мені вже цікаво та водночас страшно.
— Це було у одного плем'я, до якого ми добиралися більше доби. Як нас повідомили в них була велика проблема із медикаментами та, скажімо так, не бажанням приймати ці самі дари цивілізації у зв'язку із релігійними поглядами.
— Не проста задача.
— М'яко кажучи, але головний нюанс вийшов зовсім з іншого боку. Коли ми туди направлялися то вся команда міркувала про те, що нас зустрінуть зі списами та цілковитою ворожнечею, однак… — Вона замислилась намагаючись краще підібрати слова для опису тією ситуації, в той час як Миколай просто насолоджувався нею, насолоджувався її очима, рухами її рук, лагідністю обличчя, витонченістю губ та всім що тільки були їй притаманно, але найбільшу насолоду він отримував від ніжності її чарівного голосу, який би слухав і слухав ціле століття та ще тисячу століть після нього. – Коли ми туди прибули нас зустріла сама лише тиша. Тиша і нічого більше. Селище виглядало спустошеним, здавалося ніби люди покинули його прямо перед нашим прибуттям, однак на ділі всі мешканці зібралися у невеличких хащах. Вже був глибокий вечір, сонця майже не було видно, а з далеку доносився галас тварин. Довкола палали поодинокі вогнища, біля яких мирно та покірно сиділи люди із цілковито заплющеними очима. Вони не промовляли ні слова, рівно тримаючи свої спини та голови, котрі були направлені в центр.
— А що було в центрі?
— Жінка… вже доволі стара піні, років під вісімдесят, не менше, вона єдина сиділа із розплющеними очима та настільки незворушно, ніби сама статуя, але варто було зробити мені необережний крок вперед, як вона різко повернула свою голову в мій бік, чим страшенно налякала мене. Я не ворушилась… попросту не могла зробити жодного руху, наче вона зачаклувала мене, як в мить, вона плавно підвела свою руку та веліла мене підійти до неї. Мені не відомо чому, але я наважилася на це і… навіть не відчувала всього того, що відбувалося з моїми ногами, які ніби самі йшли їй на зустріч, наче більше не слухались мене, а знаходились у її владі. – Говорила дівчина відчуваючи як досі по її шкірі пробігали мурашки. – Підійшовши до неї я… я більше не відчувала нічого: ні страху, ні тривоги, а просто дивилася їй в очі, так само як і вона дивилася мені і… ти можеш в це не повірити, але в її очах побачила власні спогади.
— Спогади?
— Так… я побачила те, що давно забула. Дні дитинства, на подвір'ї у бабусі. Свого старенького кота, якого любила більше за все на світі та про приспання якого мені не розповідали батьки дуже і дуже довго, постійно вигадуючи якісь нісенітниці, в які я вірила будучи малим дівчиськом, однак минула мить та в її очах я знову побачила себе, але вже не минулу… а ту якою б бажала бути… якою мріяла стати завжди.
— І якою ж саме?
— Вільною… вільною і коханою… — Прошепотіла вона.
Її погляд зійшовся на далині, на морських хвилях котрі все ніяк не могли взнати спокою. На птахах, що вже втомилися боротись із вітром та за секунду вони зійшлись на його очах та на його губах, котрі за мить стали цілувати її губи, настільки ніжно та беззавітно, що вона забула про все, не бажаючи в цей момент більше нічого, окрім того що відбувалось зараз.
— Ті поцілував мене навіть не дізнавшись чи є в мене хтось зараз? – Цілком припавши до його рук та широко посміхаючись промовила дівчина.
— Невже це має значення? – Легковажно сказав хлопець.
— Звичайно, дурко! А якби я встигла стати заміжньою за цей час, щоб тоді?
— Ну… в такому випадку я би притискав тебе до себе менш міцніше.
— А як?
— Приблизно так. – Мовив він, попутно трохи посупивши брови.
— Але ж нічого не змінилось…
— Ні, моя красуне, змінився мій погляд.
— Невже…
— Так, а погляд, як відомо, в питанні почуттів вирішує все та навіть більше.
— Я би посперечалась.
— Знаю, але це зараз не має настільки вже великого значення.
— А що тоді має значення?
— Тільки цей момент! – Сказав Миколай, після чого ще міцніше стиснув у ніжному поцілунку Магдалену.
Вони не розуміли для чого все це було, власне, подібне знання їм було аж зовсім непотрібним, оскільки в цю саму секунду вона була у нього, а він був у неї, незважаючи на всі резони існування, котрі вже очікували на них у так званому "зовнішньому житті".
Він взяв її під руку і вони пішли собі далі дивлячись то вперед то на один одного. Такі хвилини життя і складають його самого, оскільки варто тобі опинитися поряд із людиною, котра так довго не наважувалась покинути твої думки, що ти попросту не можеш повірити в факт того, що все це реальність і ти сливеш серед дійсності, а не у власних уявних світах. Зараз – вона була його уявою, була його подарунком та його надією на те, що все погане мине, що не буде ніякої війни, не буде ніякої злоби, адже це ж неможливо… неможливо щоб злу було під силу розділити почуття, взяти свій верх над кохання, котре нарешті об'єдналось, але в той же самий час в глибині серця приходило гірке розуміння: життя завжди вчиняє жорстоко бажаючи випробувати нашу силу, нашу міць, нашу волю, тому Миколаю і Магдалені, принаймні в найближчому майбутньому, ніяк не вдасться бути поряд один одного більше за цю саму ніч, котра спливала з кожною наступною секундою, даруючи прозріння того, що в них є тільки дійсний момент – цей момент і є все їх життя.
— Так що ж відбулось після Африки? – Запитав він.
— О, Африка… — Прошепотіла вона. – Наш головний штаб знадиться в Копенгагені. Я прибула туди на пару місяців, у складі кількох осіб нашої команди, виконуючи чимало паперової роботи в очікуванні нового, скажімо так "завдання".
— Справжня агентесса з добрих справ.
— Ага, можете звертатись. – Посміхаючись відповіла дівчина, подарувавши хлопцеві свій чарівний погляд. – Повір мені, Миколай, я в ті довгі тижні думала, що в мене поїде дах від тих паперів, навіть вже думала йти звідти.
— Але…? – Багатозначно мовив молодик.
— Все вірно, але нарешті нам дали доручення.
— Дай вгадаю: терміново знадобилась допомога в зоні одного з наймальовничіших морів у всього світі.
— Так, але все було не настільки романтично, як ти це собі уявляєш. – В її голосі виникла нота жорсткості, яка ні на секунду не завадила Миколаю їм насолоджуватися. – В цю пору року тут чимало подібних тайфунів, котрі руйнують все на своєму шляху. Людям вздовж всього узбережжя потрібна допомога, яку ми і надаємо, але сюди наша команда прибула в надії відправитися назад, а в результаті наштовхнулися на ще один буревій, на який навіть і не очікували.
— Завжди щось намагається зруйнувати твої плани.
— Безперечно, але тепер мені цікаво, що ж входить у твої? – Грайливо запитала вона його, просто бажаючи бути поряд із ним самою собою.
Він подивився на неї простими, але водночас настільки незнайомими очима для самого себе, що почав губитися в усьому що тільки його оточувало в цей момент і ця розгубленість, ця простота тільки добавляла шарму їм спільності, спільності спокою, спільності моменту, спільності насолоди.
— Там попереду церква. – Тихо мовив він. – Нам варто зайти.
— Невже ти відчуваєш гріх на своїй душі? – Запитала вона.
— О, я ніколи не намагався спростувати факт своєї гріховності, але невже для того, щоб навідатися до храму господнього обов'язково відчувати щось пагубне на серці?
— Наскільки я пам'ятаю, раніше ти не був глибоким вірянином.
— Я і зараз ним не являюсь, просто намагаюсь пам'ятати про Бога і в час добра, і в час скрути, так як, принаймні згідно логічних суджень, він пам'ятає про нас завжди та не відштовхується від суспільно прийнятного клімату.
— Можливо і так, але гадаю без зайвих проблем знайшовся би той, хто став би стверджувати, що в цьому питанні все трохи інакше і трохи складніше, ніж здається на перший погляд.
— А що взагалі є легко в цьому світі?
— Я знаю, що є легко! – Радісно мовила дівчина.
— І що ж саме?
— Бавитися з того, як ти граєш у художника.
— Та невже? – Щиро радіючи мовив він.
— Саме так! А ще вести з тобою бесіди про нісенітниці, про які постійно хочеться говорити, але в яких немає взагалі ніякого сенсу для нашого життя.
— І…?
— І ще легко бути собою, коли ти поруч. – Говорила вона вже тихіше та менш впевнено ніж до цього.
— Гадаю тут повинна бути ще одна і?
— І ще… легко знаходити повітря свободи тоді… тоді…
— Тоді коли поряд та, на яку я очікував все своє життя! – Ствердив молодик та знов поцілував дівчину вже не бажаючи вхоплювати ні момент, ні думки про війну, ні буття буревію, ні слиття віри, ні барвистості почуттів, ні грізного серцебиття, а лише знавати найчарівніше дарування небес в своїх руках.
Вони підійшли до тієї самої каплички.
Дощ став розпочинатися знову. Крапля падала за краплею з небес, які через нічну пітьму вже не могли порадувати ні голубими, ні сірими відтінками, а лише темно-синіми тонами, котрі оточували світ з усіх боків, як сам острів так і весь краєвид за ним захоплюючи кожен клаптик існування, наче самі окупанти невинну та вільну землю, але душа раділа… раділа та вірила, оскільки чудово зналася на тому, що за кожним періодом пітьми та мороку завжди слідуватиме просвітління, слідуватиме прозріння та ясність, що подарують всім та кожному душевне тепло і чистоту.
Для них обох відчуття цих самих крапель було наближенням до певного очищення, але очищення від чого?
Їм пощастило огорнути свої тіла легкою нотою свіжості, нехай в повітрі і не було духоти, але ця сама волога допомогла трохи збадьоритись все фізичне, що тільки було в них.
Миколай перехрестився перед тим як зайти в храм Господній, чим доволі сильно здивував Магдалену, оскільки вона була переконана у факті того, що парубок дотримувався православної віри, але для Миколая дане питання було другорядним, так як він йшов до Бога, йшов до своєї віри, йшов у храм, де на нього чекало прозріння духа, а не слідування правилам, котрі були вигадані кимось з тих чи інших причин.