Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.
Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.
— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.
— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.
— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?
— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!
— А що?
— Хату спалити, ось що!
— Як? — не повірила я.
— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.
Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.
— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:
— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.
А з його рота на мене війнуло таким духом, який нагадав, що Іванько також мужик. Хай коротенький, хай боягузли вий, як дитина, хай, може, трохи не сповна розуму, зате в його широких штанах (я не раз бачила, коли він на річці після купання викручував труси) пропадало таке багатст во, якому могла позаздрити вся Верховна Рада разом з Московським і Київським патріархатами, ба навіть увесь спецназ російської армії.
Тепер, коли я, можна сказати, овдовіла і жила без законного чоловіка, — могла б із чистим сумлінням хоч зараз облишити ці огірки і перекинути його в ліжечко (раніше не раз мене навідували подібні фантазії), та цей проклятий токсикоз так замучив, що вже й огірки нага дували фалоси. Кікімора лесбіянка, яка знов випливла невідь із якого закутка, з огидою позирала, як я смачно беру їх у рот, і ледь не заплескала в долоні, коли я також гидливо кинула недогризок у тарілку і попросила Іванька принести мені чашку й налити розсолу.
Коли він уволив мою волю, я під схвальним поглядом кікімори з насолодою відсьорбнула тієї жовто зеленої юшечки, потім жадібно набрала повен рот і вже хотіла було ковтнути, аж раптом згадала, як у цей розсіл занурював свої довгі звивисті пальці Іванько. Він просто викупав їх у цій банці. Наступної миті жовто зелена рідина фонтаном вирвалася з мого рота прямо в обличчя карликові, заливаючи його золотим дощем. Спершу він, бідний, так перелякався, що його білі одудині яйця ледве не вискочили з орбіт і не розбились об підлогу, а потім, зрозумівши, що сталося, Іванько облизав на губах солоні бризки і спитав якимось ідіотсько рівненьким голосом:
— Корчить, еге?
Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.
— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.
Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:
— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!
Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!
— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?
Він десь побіг, але враз повернувся.
— Ось! — убгав мені в руки залізо.
Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!
— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!
— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.
Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.
Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.
Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.
— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.
— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.
— Не сторож, а охоронець, розумієш?
— Ато.
— А шило маєш?
Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.
— Осісьо — бачили?
— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.
— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?
— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.
А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.
Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово "мужчина".
— Тоді біжи все позачиняй і приходь. Я тим часом тобі постелю.
Зважаючи на карликові ґабарити, я навіть не розкладала диван. Постелила простирадло, кинула плед, подушку і, коли він повернувся, побажала йому доброї ночі.
Уже спинаючись на східці, озирнулася й побачила, що Іванько зовсім розгублений. Стояв біля дивана й не знав, що йому робити далі. Ніби його зачинили в клітку.
— Може, ти хочеш спати у фліґелі? — спитала я.
— Ні. Іванько звикне.
Я його розуміла. Тобто мені тільки здавалося, що я його розумію. Іванько не був розгублений. Його з голови до п’ят пробирав страх. Страх — це ніщо інше як тяжка перехідна хвороба. І я заразила ним карлика.
Але він ще не бачив привида, який спинався східцями вгору разом зі мною. Не бачив, як той нахаба влягався в постіль вагітної жінки. Не бачив, з яким болем я дивилася на тонюсінький серпик місяця: взавтра він уже не зійде. І знов усе стало на коло своє. Спальня. Привид. Вікно.
Місяць. Штора. Телевізор.
Ну ж бо… Мовчи.
Я піднесла руки до обличчя, щоб затулити вуха, і поба чила на долонях червоні смужки. Звідки?
Ти знаєш, що таке кров? Аґент усіх таємниць. Тільки вона здатна створити образ смерти.
Звідкіля а а а?..
Це могла бути губна помада, фарба, червоне вино, ґранатовий сік, іржа… якби не нудотно солоний дух.
Я брала до рук коцюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов була кров. Тепер вона була на моїх руках, я чула її запах, відчувала в роті металево солоний присмак.
"Уд уд, уд уд"… "Уд уд, уд уд"…
Він може наслати смерть.
Я підійшла до вікна і різко відсунула штору.
В очах стало біло біло, вони налилися місячним світлом.
Ніби в очницях моїх було двоє білих одудиних яєць.
"Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…"
Моя запалена кров холола у жилах. Холола і загусала.
Я чітко розчула його нічний голос. Він кликав мене.
"Д на ста ста… наста ста… ди до ме не…"
Він називав мене на ім’я і кликав до себе. Це був голос тієї ночі, коли він кликав мене з чорної безодні хвиль. І якби вікно спальні було відчинене, тієї хвилини я б, не вагаючись, стрибнула вниз. Невидиме проміння обсно вувало все моє єство, тонкими волокнами перепліталося з нервами і болісно солодким маґнітом тягнуло вниз. Я наосліп намацувала віконні защібки, та їх не було, лиш вузенька кватирка була відчинена, я притислась до неї, як до вічка між ґратами, і застогнала:
— Візьми мене, тут я, хіба ж ти не бачиш?
— Д на ста…ди ди…до до…ме не…
— Візьми мене! Швидше… Та швидше ж!
Знеможена, я сповзла лицем на лутку вікна і безсило стала ковтати повітря разом зі слізьми.
Не знаю, скільки отак проплакала, та підкинула думка:
"Він же там, унизу!" І рішуче пішла сходами вниз. Там я сахнулась, угле дівши карлика. Вже й забула, що сама тут поклала його спати. Але Іванько стояв серед холу зодягнутий і тремтів, як осиковий листок. Волосся на його голові ворушилося разом з вухами.
— Що тут?
Він тільки сіпав губами. Чи вони самі ворушилися в нього, як і вуха.
— Що?
— Й й а бачив його. — Він уперше сказав не "Іванько", а "я".
— Кого?
— Його. Нестора. Й й а бачив.
— Де?
— Там. — Він показав на вікно, яке я на ніч також запинала шторою. Тепер вона була на лікоть відсунута. — Але т то н не Нестор.
— А хто?
— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відтулив і поба чив Нестора. Лице притислося до шибки, аж ніс розплюснувся і побілів. Ніс білий, а під очима синьо синьо, як в утопленого. Й очі провалені. А потім… потім вони засвіти лися червоним. І коли він заговорив, то зуби… не зуби, ікла… теж були червоними. Каже…
— Що? Що він сказав?
— Віддай мою кров, каже.
Ноги мої підігнулися, я опустилася на диван і потягла на себе плед. Так, інстинктивно, ніби хотіла затулитися.
— Я перехрестив шибку, і він щез. Але знадвору ще чувся голос: "Од од… од од… од дай мою кров…"
Мене била трясця. Там, нагорі, я чула той самий голос.
Зуби так цокотіли, що я насилу вимовила:
— Затули вікно. Іванько якось боком підступив до вікна, незграбно взявся за штору своїми довгими звивистими пальцями.
Вони так тремтіли, що ввижалося, ніби тих пальців було на руці не п’ять, а вдвічі більше. Він різко смикнув за штору і, видно, потяг її не лише вбік, а заодно і вниз, бо наступної миті у мене ледь не розірвалося серце. Широке зелене запинало почало падати разом з карнизом, і коли гримнуло об підлогу, той гуркіт струсонув увесь дім.
Карлик упав і… щез. У мене потемніло в очах. А потім я побачила, як заворушилося зелене шмаття і з нього насилу виплутався ні живий ні мертвий Іванько.
— Д де й й а?
За ним зяяло оголене чорне вікно.
— Не бійся, — сказала я чи собі, чи йому. — То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.
— Й йа не впав. Мною щось кинуло.
— Не бійся, — повторила я. — Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, — сказала я і заніміла.
"Ід ди д до мене". Я заговорила голосом одуда.
Карлик підійшов.
— Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.
Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлоп чиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.
Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.
— Не бійся, не бійся, — шепотіла я, гладячи його наїжа ченого чуба. — Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно.