Чаша Амріти

Олесь Бердник

Сторінка 18 з 40

Це мій помічник. Сашко…

— Ой Михасику, ти як утнеш! І нащо тобі всяких там запрошувати? Який толк з цього?

— Ніно! — тремтячим голосом прошепотів Михайло. — Ніно, що ти говориш? Як ти смієш?

Жінка зиркнула в багрове обличчя Михайла, поплескала долонею по його руці.

— Ну-ну, я пожартувала. Хай буде! Скипів одразу. Не можна слова сказати. До речі, давай сюди відпус-кні. Отримав?

— Отримав. Тільки ж незручно тепер…

— Чого там незручно. Резерв буде, може, переп’ють, переїдять заплановане. Не тратився?

— П’ятнадцять карбованців на телеграму.

— Збожеволів. За п’ятнадцять карбованців сотню телеграм можна послати.

— За кордон дорожче. Вченому з Індії. Старий знайомий…

— А-а! Ну це можна. Дозволяю. Може, згодиться. Що ж — почнемо. Сідай до столу…

Гості з шумом займали місця, дзенькотів посуд, розливалися вина. Підвівся професор Будьласка, підняв бокал, наповнений шампанським, примруживши око, глянув на світло.

— Дозвольте мені… пху, пху… як старшому товаришу новонародженого Михайла… розпочати цей уро-чистий вечір. Президії обирати не будемо? Ні? Прийнято одноголосно. Почесну президію? В почесній президії будуть жінки — присутні й неприсутні. Що? Заперечень нема? Ха-ха, порядок денний, чи то пак, вечірній, ві-домий. Перший тост — за Сагайдака, за іменинника! А оскільки — пху, пху! — ніякий сагайдак не буває без стріли, то вип’ємо і за його стрілу — за божественну Ніночку.

Гості весело залементували, випили. Ніна розчервонілася, задоволено сміялася. Запрацювали щелепи, зуби. Забрязкотіли виделки, тарілки.

Підвівся академік Мисочка, геолог. Він розповів якийсь анекдот, присутні реготали, пили перцівку, ап-лодували. Заграв джаз. Про іменинника забули, вій існував лише, як символ, як заголовок, під яким можна пи-сати що завгодно.

Сагайдак сидів за столом з маскою посмішки, пив, майже не закушуючи. Дивився посоловілим поглядом на метушню, намагався розібратися в хаосі думок, які плуталися в свідомості. А до чого тут день народження? До чого тут він? Його професія астронома? Його зорі, що пливуть у неосяжності? Кому вони потрібні? Вони десь там, у безмірі, — чисті, полум’яні… А тут — ситі люди, химерна музика, плоский гумор і порожнеча. По-рожнеча в душі… Де мисль? Де інтелект? Де результат напружених пошуків думки й чуття тисяч і тисяч лю-дей? Колись теж галасували, танцювали біля вогнища, розбивали кістки мамута об камінь, висмоктували кров і мозок, п’яніючи від предковічної снаги тваринності. Було таке! Але ж то було під зорями, під кронами велетнів дерев, було після вдалого полювання. І не вибирали там достойних чи недостойних, а гуляли всім племенем, всім родом, славлячи умілість мисливців, радіючи, що на довгий час голодні ночі й дні відігнані від людей стійбища.

Невже нічого не змінилося? Лише виникла плівочка культурності, створилися компоненти цивілізації: замість печери — будинки, замість вогнища — неонові лампи, замість сирої кістки — вишукані блюда, замість звіриних шкур — нейлонові тканини!

— Що з тобою, Михасику? — шепоче на вухо Ніночка. — Чому ти звіром дивишся на людей? Вечір про-ходить класно, гості задоволені. Може, тобі погано? Може, занудило?.. Ти поменше пий…

— Класно, еге? — п’яно усміхнувся Михайло. — Кажеш, гості вдоволені? Це — ха-а-арашо… Харра-шо…

— Дуже, — раділа Ніна, роблячи губи сердечком. — Хоч і витрати, зате реклама чудова. Поїдемо в Гаг-ру, потім — Прага, потім — доктора матимеш. А там будемо думати про членкора. Ой Михасику, ти лише мене слухай, я тебе випхаю на вершину…

Ха-ха! Вона випхає на вершину. На вершину — випхає. Це здорово! Це геніально. І сяде Сагайдак на ве-ршині, і буде рохкати по-свинячому на зорі. А може, й зорі вже йому будуть не потрібні? А нащо — коли на вершині? Геніально! А Свамі Рішідева мріє про збратаний світ. А Гаррі хоче вирватися з полону земного тя-жіння. Ха-ха, смішні диваки. Не летіти, а випхатися на вершину. І всі проблеми вирішені…

Все змішалося перед очима Сагайдака. Тіш, розмаїті тіні. Нічого не вирізниш серед них. Нічого. Хіба лише очі. Чиї то очі? Здається, Сашкові. Серед павутини диму, чаду, жадібних тіл, парфумів — докірливі, стро-гі, золотисто-карі очі…

Слово друге. Куди йде людина?

Хто у всі світи проник своєю думкою і не захоплений жодним з них, той наречеться Переможцем, бо всі світи переміг він.

ГАУТАМА

Вони зустрілися на алеї густого саду, що оточував празький Палац конгресів. Сагайдак самотньо прогу-лювався поміж кущами троянд, вдихав тонкий аромат квітів, прислухався до щебетання птахів, які щасливо вовтузилися серед листя дерев. Здалеку пролупав мелодійний звук — удар гонга. То був знак, що незабаром почнеться перше засідання симпозіуму. Михайло з жалем поглянув на затишний куточок саду, повернувся, щоб рушити назад, і побачив їх…

Гаррі й Свамі стояли в кінці алеї й дивились на нього. Він задихнувся від хвилювання, не знати навіщо поправив лацкани піджака, кинувся вперед. Свамі розкрив обійми. Сагайдак відчув, як його потрясає незрима, непереможна хвиля зворушення. Здавалося — гора минулого упала на нього, ті осколки вибухнули розмаїтим полум’ям чуттів, замкнули вуста. Не було звичайних земних слів, не вистачало їх. Давні друзі взялися за руки, дивилися один одному в очі, мудра тиша мовчання пливла над ними.

Прозвучав другий гонг. Михайло витер сльози радості, одступив трохи, оглянув високу тонку постать Свамі в білому вбранні, замилувався величним обличчям, на якому контрастували сива густа борода й чорні полум’яні очі.

— Ти, як бог, Свамі, — прошепотів він.

— Ти в полоні майї, друже, — м’яко заперечив індус. — Моя старенька, зморщена матінка — божество для мене. Не захоплюйся формою. У нас в Індії багато садху-розбійників, які мають богоподібну зовнішність…

— Симпозіум почався за межами Палацу, — усміхнувся Гаррі. — Давай же, Михай, глянь і на мене. На кого схожий я?

— Тепер на Джека Лондона, — сказав жартома Сагайдак, дружньо тиснучи руку американцю. — А на фотографії — супермен. Та ще й у військовому. Цивільне вбрання тобі до лиця… До речі, ви отримали мою телеграму?

— Так, — відповів індус. — А листа не було. Сподіваємось почути від тебе про все…

— Тепер? — зів’ялим голосом промовив Сагайдак. — Уже пізно… За хвилину — відкриття симпозіуму.

— Зустрінемось в перерві, — згодився індус. — Але ти посмутнів, друже. Тобі не хочеться розповідати? В тебе щось не гаразд?

— Друзі, — важко озвався Михайло. — Одверто кажу — не все добре у мене. Роздоріжжя. Знаєте, як бу-ває в лісі — один крок зробиш в бік од стежечки… і заблукаєш… Потім никаєш серед хащі довго, довго і не відаєш, як вибратися з гущавини без провідника. Так і я…

Свамі взяв двома пальцями білосніжну квітку троянди, пригнув її, поклав на долоню. На пелюстках за-тремтіли райдужним блиском прозорі краплі роси.

— Дивись, Михайле. Вона не питає дороги, п’є сонячний промінь, повертає йому красу і плід. Постав кущ троянди в кімнаті, рослина повернеться до вікна, потягнеться туди, де світло…

— Якщо в кімнаті є вікно, — сумно сказав Сагайдак, дивлячись собі під йоги. — Тут складніше, Свамі. Павутина. Я вже давно заплутався в ній. Давня обітниця, яку ми приймали разом, інерція ума, біль душі… Я не знаю, як бути. З одного боку, великі можливості. З іншого — фатум…

— Фатум — для безвільних, — суворо сказав Свамі. — Карма в точному перекладі — дія. Сидиш — ні-куди не вийдеш. Ідеш — неодмінно прийдеш, коли знаєш, чого прагнеш…

— Дивно, — сказав Гаррі, поклавши долоню на плече Михайла. — Ти знаєш — я гадав, що тобі легше, ніж мені. Астрофізик, небо перед тобою, неосяжність. Дух повниться радістю. Я — пілот. Я зв’язаний з маши-нами, планами, обмеженням можливостей.

— Ти не розумієш, Гаррі, — зітхнув Михайло. — Мова йде не про зовнішнє. Я, може, в кращому стані, ніж ви обоє. Особисте, внутрішнє…

— Не треба тепер, — сказав Свамі. — Я збагнув. Інколи краще буря, ніж тиша. Павутина — це страшно. Майже незрима, а втримує великих і сильних комах. Є крила, є прагнення, видно простір, а не можна летіти. Махаєш крилами — і па місці…

— А потім — наближається павук, — тихо докінчив Сагайдак.

— Ясно, — кивнув Гаррі. — Тепер трохи прояснилося. Вона?

— І вона, — уточнив Михайло. — Ти правду сказав, Свамі, — краще буря…

Рішідева чудним поглядом подивився на товариша, задумливо відповів:

— Це буде.

— Що?

— Буря. По закону протилежностей. Де збирається багато павутини — там жди пожежі. Потім — обіт-ниця. Ти пам’ятаєш, що я тобі казав тоді, в горах?

— Я гадав — жарти, абстракція…

— А тепер — не гадаєш?

— Не знаю. Не певен. Це так далеко від практики…

— Помиляєшся, Михайле. І пересвідчишся в цьому. Але пора. В перерві зустрінемось. На цьому ж місці. Гаразд?

— Гаразд.

— Тоді ходімо…

Друзі розійшлися. Сагайдак знайшов свою делегацію у великому фойє палацу. Керівник академік Бере-говий занепокоєно оглядав своїх підзвітних, як квочка курчат, все повторював напуття:

— Дивіться ж, товариші, не давайте наплювати собі в кашу. Знаєте, як вони вміють єхидно підкинути словечко-друге? Ви теж не лізьте в кишеню за словом. Не лізьте… А з іншого боку — остерігайтесь лівацтва. Знаєте — буває заносить, заносить… хочеться покрасуватися фразою, ерудицією, незвичайною думкою! Бій-тесь таких завихрень. А то слово — не горобець, вилетить — тоді виправдовуйся…

— По-моєму — нічого страшного нема, — знизав плечима Михайло. — Обмін думками. І ми виграємо, й вони. А втім, що означає — вони? Тут десятки шкіл…

— Отож-бо, отож-бо! — посварився пальцем академік. — Десятки. А наша — одна-єдина. Будемо стоя-ти, як фортеця…

— Наука не фортеця, — заперечив Сагайдак. — Наука більше схожа на штурмове військо. Вічно в похо-ді!..

— О, бачте, — розвів руками Береговий, докірливо оглядаючи учасників делегації. — Навіть між собою не маємо узгодженості. Як же тоді там? Товариші, я надіюсь на вашу статечність і розсудливість. Пора…

Широкі двері головного залу розчинилися, розмаїтий натовп учених та журналістів почав розтікатися по ярусах амфітеатру. Учасники симпозіуму займали місця довкола круглого стола. Михайло сів, оглянув зал. На темно-синьому склепінні мерехтіли неонові зорі, в численних нішах стін видно було строгі й задумливі обличчя древніх та сучасних учених.

"Гарно, — подумав Михайло.

15 16 17 18 19 20 21