Пий...Отак. Уже й у голові світлішає... То розповідай, як ти живеш?
Починається все спочатку. А тут слід було перейти до звичайних речей. Почати розмову про вино. Сказати, що до шашликів добре йде болгарське "Сапераві". Коньяки кишинівського розливу кращі, ніж одеського, а шашлики з баранини дають сто очків фори шашликам зі свинини. Але оскільки ви з цією щирою порадою ще не обізнані, знову сідаєте на свого улюбленого коника:
– Так ти мені все ж поясни: з ким ти тепер живеш?
– Та є одна... жінка...
– Я й без тебе знаю, що жінка, – сміливішаєте ви. – Хто вона?
– Дружина знаменитого художника. Не буду називати прізвища...
– А де ж твоя?
– Вийшла заміж...
– Ага, твоя вийшла заміж... А оця... художника?.. Що робить? Ти можеш мені пояснити?
– Ну, як тобі сказати... Вона перейшла до мене...
– А що художникові каже?
– Каже, що тимчасово працює в художній майстерні. Картини малює...
– Хто малює: він чи вона?
– І він, і вона.
– Так вона що – теж художниця?
– А я тобі про що кажу?
– М-так-ак... Дива... Ну, давай ще по одній... По останній... Добре йде... Це тому, що я в мокрий пісок догадався її поставити. Не перегрілася... Так ти мені все-таки скажи, де ця художниця живе?
– Тобі що, адреса потрібна?
– Та ні: з ким вона живе – з тобою чи з ним?
– Живе зі мною, а офіційно – з ним. Тепер ти зрозумів?
– Ну, тепер ясно. Ти б так з самого початку сказав, i ми б ото так довго не говорили.. Ну, бувай! Вважай, що ми з тобою не зустрічалися. Я нічого не знаю, – ви тиснете приятелеві руку i, коли він щезає за найближчим обрієм, кажете: "Фу! Hy й поговорив!"
Говорити потрібно вміти. Щоб ніколи не потрапляти в різні словесні халепи, ви повинні розмовляти завжди про те, запам'ятайте це правило, що у вас ПЕРЕД ОЧИМА. Скажімо, зустрічаєте ви приятеля, одягненого в новий костюм. Починайте про костюм. Киньте ви оті трафаретні: "Як життя?"
– Чудовий костюм. Шив чи купив готовий?
– Ні те ні друге...
– Як так?
– Взяв напрокат...
– М-так... I що, всім дають?...
– Уяви собі... Аби прописка... Не розгублюйтеся. Наступайте.
– Прописка тимчасова, постійна?
– Тільки постійна.
– Але в тебе ж, здається, тимчасова?!
– Була. Треба вміти...
– А якщо тимчасова?
– Тимчасовим не дають.
– А як порвеш?
– Паспорт?
– Костюм! У бійці або, скажімо, на танцях за цвях зачепиш!
– Дивлячись що: за хлястик менше беруть, за рукав – більше.
– Цікаво... Уже й наші до такого додумалися... Ну, будь здоров!
Якщо ви зустріли товариша в буфеті, то тема про костюм і про погоду, ясно, відпадає. Про погоду говорять в аеропорту, при поїздці до села, при зустрічі з агрономом колгоспу, синоптиками. З останніми бажано по телефону. В буфеті говоріть про закуски:
– О, привіт! Як тут годують?
– Ще не пробував.
– А випити щось є?
– У нас?
– Ні, в буфеті.
– У буфеті – не знаю.
– A що ж ти тут робиш?
– Сиджу...
– Це я бачу. І довго думаєш сидіти?
– Залежно від того, скільки вип'ємо.
– Це точно. І скільки дадуть! – додасте, посміхаючись, ви.
Розмова, здається, вдалася. Коли б не оце:
– Ну, гаразд... Іди. Тебе ніхто не питає...
Ви повертаєтеся до виходу й позад себе чуєте: "Що це за тип до тебе підходив?" Що відповів ваш знайомий – ви не дослухаєтесь. Та й не треба. Все одно вуха ваші стають рубіновими й ніжним полиском горять проти сонця. "Чого мене в той буфет понесло?! Чого я до нього причепився? Сидять люди, хочуть випити – хай собі п'ють на здоров'я! – картаєте себе. – Ще подумає, що я за їхній рахунок збирався".
Несподівано з-за рогу коридору вискакує назустріч ваш товариш по службі.
– Ти куди? – запитуєте ви його, ніби y вас до нього якась нагальна справа.
– Що ти сказав? – перепитує він.
– Куди, – питаю, – так поспішаєш у робочий час?
– Нахились, – каже, – ближче, до вуха. Диктую по літерах: "Віктор, Трохим, Уляна, Аничка, Леонід, Еразм, Тимофій". Зрозумів? Ні? На дозвіллі подумай...
"М-так, розмовляти таки треба вміти", – кажете ви собі. Люди ж он уміють. І фрази у кожного заготовлені наперед, як у шевця халяви на чоботи, й слова... Не можете цим похвалитися тільки ви. Моя вам порада: запасайтеся фразами. Побачите – і у вас почне виходити. Головне – не розгублюйтесь.
Як приймати подарунки
Хоч правила етикету стверджують, що коли мовиться про подарунки на іменини, то нібито в цьому питанні не виникає ніяких проблем, – я все-таки дозволю собі з деякими авторами "Правил гарного тону" не погодитися. Хоча б тому, що вони дуже й дуже суперечливі.
Один посібник, наприклад, твердить, що подарунок потрібно приймати з гідністю і такою погордою, начеб оцей подарунок, що принесли вам, іменинникові, не головне. Головне для вас те, що прийшов гість, бо для вас дорогий він, а не подарунок. Інші посібники стверджують буквально протилежне. Цитую:
"Більшість іменинників чомусь вважають, що не зовсім зручно висловлювати радість, як це роблять діти, отримавши той чи інший подарунок. Часто, не розгортаючи пакунка, іменинник відносить його у дальній куток або з байдужим виглядом передає його комусь із родичів і додає: "На. Поклади десь там!"
Це, звичайно, ознака абсолютної неповаги не лише до подарунка, а й до гостя, котрий до вас завітав. Адже, вибираючи вам подарунок, він думав тільки про вас, ураховуючи ваші смаки, уподобання, і ваша оцінка йому далеко не байдужа. Тому в цьому випадку найкраще чемно подякувати гостеві, розгорнути при ньому пакунок, подивитися, що в ньому, і в напівжартівливій формі щось сказати йому".
Щоб ви не сушили собі голови, що ж у цьому випадку говорити, подаю кілька напівжартівливих зразків:
– Ану, погляньмо, що ти тут мені приніс! – кажете, посміхаючись. Ви розглядаєте при гостеві подарунок навіть у тому випадку, коли обличчя гостя раптом покривається червоними, як стоп-сигнал, плямами. – Ага-а! Я так і думав. Це те, що називається – і дешево, й сердито. Ново-білицький нічник за вісімдесят сім копійок. Знайома штучка. В магазині уцінених товарів брав? Нічого. Не переживай так трагічно. Іменини ж не в тебе, а в мене. І пам'ятай: для мене дорогий не подарунок, а твоя увага. І ще одне: дарованому коневі в зуби не заглядають. Іди, роздягайся...
– Та-ак.. А кого це ще до нас ангели на крилах несуть? А, це ти? Привіт, привіт! Вітання приймаємо. Подарунки, між іншим, теж. Але не забувай про нові правила доброго тону. Отож викладай все одразу. Так би мовити, на бочку. Ти за холодильник не сунь. Не сунь. А тут при гостях розгортай і показуй. A то буде як торік: накидали за шафу, за вішалку, хтось два подарунки у ванній повісив. Потім ледве позбирав. Розгорнув і не знав, хто й що приніс. Тепер цього не буде. Не ламайся. Давай, давай розгортай... Ага! Все ясно. Теж нічника приніс. Ти що, змовився з Іваном Петровичем? Ну, нічого, буде два... Заходь! Заходь!..
– А що у тебе, голубе? Розпаковуй. За новими правилами живу. А ти як думав? Не відстаєм від віянь сучасності. Показуй, над чим заради свого дорогого іменинника голову сушив. Свічник. Ну, ти молодець! Ви що, мене усі за сову маєте?! Насміхаєтесь наді мною, чи як? Самі нічники й свічники з настільними лампами! Ви б ще мені посудину нічну принесли... Ну. гаразд. Сідай. Це все жарти, У "Правилах" сказано...
– A це що? Для чого ти ціну обірвав? Ти знаєш, що за "Правилами" цього робити не рекомендується. А може, в тебе подарунок дорогий. Справжня кришталева ваза, а не звичайнісіньке скло. Нема ціни на подарункові – гріш йому ціна. Та ти на мене не дмися. Ти нові "Правила" читай.. А там сказано.. Може, він і не куплений... Якщо без ціни...
– Поїхали далі. Не всі одразу. За вуха потім тягти будеш. Показуй, що приніс. O, це я розумію. Одразу видно, що за подарунок. Хоч на ньому ні ціни, ні етикетки. Але знайомий. Ну, так i є. Це ж отой електробудильник, що я позаторік подарував Марченку, а він торік – тобі, а ти цього року – мені. Молодець! Але чи знаєш ти, що до нього уже давно не випускають батарейок? Слідкувати ж за пресою, голубе, треба. Але нічого – ти не конфузся. Твої ж іменини після моїх. Вважай, що ми квити...
Як бачите, нові "Правила доброго тону" мають рацію, коли настійно радять усе-таки розгортати подарунки в присутності іменинника, щоб він оцінив, хто перед ним і що перед ним. Хай бачить, скільки ви у свій подарунок уклали власної вигадки, дотепності, доброти, уваги. Одне слово, всього того, як пишуть посібники, на що ви здатні!
Як поводитися на новосіллі
Як тільки ви переступили поріг квартири і вручили хліб, сіль та сільничку господарям, не роздягаючись і не роззуваючись, негайно прямуйте у квартиру. Якщо вам по дорозі потраплять під руки двері – з силою їх не смикайте. З двох причин.
Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти;
Друга: ви можете відірвати ручку.
Одне слово, вам може стати, як ваша дружина каже: "Ах, як незручно".
Щоб не було отого "Ах, як незручно", ви, легенько поторсавши за одні двері, потім за інші, питайте:
– Тут у вас що?
– Туалетна.
– А тут?
– Ванна?
– О-о! Так у вас ці штуки окремо?
– А у вас що, разом?
– Та й у нас окремо, – ви відчиняєте навстіж двері і продовжуєте, звертаючись до господаря, – і це ще ти незадоволений? Ти подивися, яка тут розкіш. Які кольори. Раковина голуба. Ручка кулькою. Світло-зелена. Не те, що у мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже дротами скрутив. А тут, як у кабіні суперавтомобіля. Тільки сиди і на педаль натискуй. Чого тепер тільки не попридумують?!
Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке "Здрасті" малознайомим типам, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, і прямуєте в кухню, хоч вас туди ніхто й не запрошував.
– Яка кухня! – висить у вас на кінчику язика, але вам назустріч виходить сивоголова жінка.
– Це моя мама, – каже вам дружина товариша. – А це мій тато з своєю сестрою, – заводить вона вас до вітальні. – А це її діти: син і донька.
– Дуже приємно, – посміхаєтесь ви. – Я й сам одразу здогадався, що ви Раїна мама. Дві копії...
– Я – Вадикова мама, – поправляє вас жінка
– Тепер ви для обох мама. Рідна. Найрідніша, – не розгублюєтесь ви. – Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квартира?! Божественна квартира! Скільки простору! – вигукуєте ви одне окличне речення за другим, переходячи з однієї кімнати в іншу в супроводі свити родичів і тих, хто в останні хвилини приєднався до вашого товариства.