– одразу жвавішає Рая: – Я ж іще й сімейним лікарем працюю, тож клевенці, всі, як один, до мене переписалися – я для них, можна сказати, своя амбулаторія на кутку і своя швидка. Ну от, телефонує якось мені в суботу баба Люба, Пантьошчина: у діда спину потягло. Я прийшла, поглянула на ту спину... – Рая навіть підводиться на ліжку, – а там, зроду такого не бачила й не уявляла, що може бути: уздовж хребта, справа і зліва під шкірою кілька гуль, таких, як пів мого кулака, й тверді! Я питаю: "Що це? Воно болить? Давно у Вас?" А Пантьошка мені: "Да ні, дитино, гулі не болять, а спина все життя мучить..."
– Звідки ж вони в нього, ті гулі? – не витримавши, втручаюсь я у розповідь, перебиваючи її.
– Диски, слід гадати, повивертались, як у тебе, а потім – робота в діда важка була, працювати мусив – природним шляхом закапсулювалися, рубцями обросли, сухожиллями: організм пристосовувався, як міг.
Нічого собі! Ми, містяни, живемо в своїх мегаполісах, скаржимось на труднощі, але насправді жодного уявлення не маємо про дійсно важке життя, хоча для багатьох воно й досі є нормою. А я – витримаю? Чи мене теж чекає доля діда Пантьошки?
Рая ще якийсь час розповідає мені про лікування дідової спини, про інші випадки з її практики – зовсім інші інтонації: жваві, невимушені, з нотками гумору – видно, що вона любить свою справу. Навіть мені від цього стає тепліше на душі й коли вона змовкає, я наважуюсь на авантюру.
– Ти пам'ятаєш ту нашу ніч? – запитую обережно, аби не зіпсувати її настрій.
– Ще б пак: таке не забувається. А ти пам'ятаєш, що обіцяв писати?
– Ні... – здуру ляпаю я і осікаюся: телепень! Невже дійсно обіцяв? Так у ті роки я подібним обіцянкам не надавав жодного значення – вважав їх просто ознакою ввічливості, хорошого тону, так би мовити. Кажуть же компліменти некрасивим жінкам, але хто в них вірить, окрім тих нещасних?
– Отож бо й воно, – в Раїному голосі вже повно скепсису, навіть з нотками зневаги.
– Я тебе образив? Вибач.
– Угу. Наче ти один, – насмішкувато відповідає жінка і додає: – Який сенс у вибаченні через двадцять років? Тим більше, що я давно вже не та і легко можу сама кого хочеш образити.
Я почуваюся ні в тих, ні в сих, але не уявляю як вийти з глухого кута цієї розмови. Рая дійсно дуже змінилася: було довірливе дівча, а нині поряд зі мною зріла жінка, закрита і наїжачена, мовби взводний опорний пункт на "нулі" та ще й з мінно-вибуховими загородженнями попереду – не знаєш, як і підступитися. Мовчати – подумає, що байдужий і лише використовую її, запевняти в коханні, що воскресло, нечесно й смішно, бо хто ж отак повірить? Тим більше, така незалежна жінка, як Рая, без п'яти хвилин феміністка, хоча чому "без п'яти хвилин"? Цілком схожа на феміністку.
А, між іншим, з нас би вийшла непогана пара. Як не дивно, попри купу інших проблем зі здоров'ям, моя статева функція, здається, відновилася до цілком прийнятного рівня: сьогодні я вперше відчув, побачив, що задовольнив свою партнерку, втікати звідси не збираюся, до праці на землі готовий, та й вік сидіти на шиї в Хорхе не стану, шукатиму роботу. В парі, як не крути, жити легше: що чоловіку, що жінці. Кохання справа наживна, причин чому би нам у перспективі не покохати одне одного я не бачу.
– Рая, – я ніби роблю крок з літака, стрибаючи вперше в житті з парашутом, – маю до тебе пропозицію: давай одружимось. Ну, щоб не розчаровувати Всевидяче око.
Відповіддю мені приголомшлива тиша. Пф-ф-ф... А що, любителю спонтанних рішень, отримав по заслугах? Це тобі не колись, як ти від жодної відмови не знав. Раїне мовчання наче вилите на голову відро помиїв: і де тепер моє самолюбство?
– Несподівано, нічого не скажеш, – нарешті промовляє Рая, – це мені слід розцінювати, як вищий рівень вибачення? Через два десятиліття він нарешті усвідомив, що збезчестив дівчину і щоб виправити свою помилку, запропонував їй руку та серце! – насмішкувато-врочистим тоном проголошує вона.
– Навіщо ти так? – мене враз, ніби хлопчика, душить образа. – Я ж абсолютно щиро...
– Глібе, не ображайся, – одразу ж м'якшає її голос, – я не хочу. Не тому, що саме ти це запропонував, а взагалі. Біля плити щодня стояти, труси ваші прати, стрілки на штанях прасувати, втішати, що інші геніїв у вас не бачать, – не моє це. Розумієш?
– Ні. Бо крім цієї сторони медалі є й інша, приємна: підтримка, душевне тепло, обійми, кохання. Як на мене, то друге з надлишком перевершує перше.
– Але ж ти одружений. А я на чуже зазіхати не хочу – свого щастя на чужому нещасті не замісиш.
– Я не знаю, де мої дружина і донька – зникли, швидше за все в Росії десь. Та й перед війною дружина сама подала на розлучення.
– То, можливо, спершу треба перевірити свій сімейний стан?
– Та десь перевіряють. Якщо розлучення немає, я сам на нього подам, ти не переживай. Навіщо будемо позбавляти себе приємного?
– Коли ти про любощі, то ось же вони. Ти нікому нічого не винен і я теж. Фізіологія. До того ж, не заперечую, доволі приємна.
Щось із нею не так. Єдине, що приходить у голову, нещасне кохання. Уява одразу ж малює щось на кшталт приватної клініки, майже юну Раю, що тільки-но дивом потрапила туди на роботу, медичне світило – господаря клініки, професора, який робить юну співробітницю своєю коханкою без права на власну сім'ю і спільних дітей, черствого сухаря, закоханого в себе і свої сексуальні можливості егоїста, потім, через півтора десятиліття вольовий, з її сторони, розрив стосунків та втеча в тиху гавань, на рідну Клевеню. А характер уже сформовано, а розрив остаточно його викристалізував – ось і готова відповідь чому Рая така, а не інша. Знову западає мовчанка й чути, як за вікном нарешті починається злива.
– Я вже йтиму, пізно, – Рая тягнеться до мене з прощальним поцілунком: ти диви, раніше за нею такого не водилося!
– Куди ж ти підеш, чуєш, як дощ по вікнах лупить?
– Дійсно, – зітхає вона, – доведеться лишитись. Матір тільки попереджу.
Пом'якла. Можливо, просто погарячкувала? Ще передумає? А чи не робиш ти чергової помилки, Глібе, зі своєю спонтанністю?
– Мамо, злива, я вранці прийду... У Саганів, де ж іще? Ну, на добраніч.
"У Саганів". Не сказала – в Гліба, а в множині, наче я тут пусте місце, матрац якийсь на ліжку... Дідько!
– Ось не дмися, чуєш? – Рая вже поклала слухавку й сидить на ліжку, спокуслива в своїй наготі, наче давньогрецька гетера. – Хочу придбати авто: тут продається одне недорого. Ти не допоможеш мені з покупкою? Боюся, щоб не надурили.
– Авжеж, – відповідаю стримано, а в душі вже радість: можливо, я навигадував казна-чого? Жінки то інший світ, а ти вже й забув, який саме. Ну, не вміють вони, чи не люблять по-нашому, по-простому, щоб однозначно. У них часом відмова означає згоду, а згода назавтра стає відмовою. Як давно я не завойовував жінку! Забудь про свою пачорру[18] – доведеться тепер згадувати як все це робиться.
28.05.
День краєзнавства.
Якби хтось мені раніше сказав, я би не повірив, чесне слово! В жодному разі не повірив би, що новачкові з міста освоювати тонкощі провінційного життя нітрохи не легше, ніж дипломованому педагогу-історику на ходу осягати тонкощі рекламної справи в активно діючій оптово-роздрібній компанії з широким спектром товарів і послуг. Сам собі ти здаєшся голкіпером на тренуванні футбольної команди, коли по твоїх воротах безперестану луплять десятеро польових гравців і ти заледве встигаєш відбивати хоча би половину їхніх м'ячів.
Ще два тижні назад, коли від середини квітня минув місяць, як не було дощів, я не встигав носити відрами воду і з садової лійки поливати не тобою саджену городину, а потім, весь час перебуваючи під пильним оком двох сусідок, на загад то Гармашихи, то Хасточки мусив після поливу ще й рихлити землю навколо хирлявих паростків кукурудзи, квасолі, кабачків, огірків, помідорів, перців і ще чогось, не добери чого, бо обидві вельми щедро, зумисне бажаючи помучити містянина, наділили мене розсадою, що тепер, собі й мені на горе, випиналася з-під землі. Мені ж тим часом хотілося привести в порядок нещадно перекамарканий двір, бо мріялось виглядати в очах Раї справжнім господарем, а не випадково залетілим з мегаполісу павичем, общипаним і занехаяним. Оскільки власного досвіду нуль, то хочеш не хочеш, а зазирнеш в Ютьюб, тільки от біда! – зазирнеш на двадцять хвилин, а залипнеш на дві години. Потім туди-сюди, постоїш на дворищі, поплануєш в уяві, як воно буде, а вже й вечір, ось-ось Рая прийде – і знову їй нічого показати, нічим похвалитися.
Аж ось днів десять назад пройшла злива, я одразу ж заспокоївся, бо проблема з поливом городу розсмокталася сама собою, вичистив, вирівняв двір, підлагодив доріжки й бордюри, розпланував усілякі зони-перезони, позабивав кілочки, купив і посіяв газонну траву навзамін знищеної аборигенної й хотів уже йти на базар, шукати якісь декоративні кущі або дерева, коли вже Хасточка тут як тут.
– Григоровичу, ти на городі був?! У тебе там зілля щіткою стоїть, картоплі не видно! Кидай оце все, да бери сапку в руки.
Мати божа, царице небесна, як каже Гармашиха, та чи ж він коли скінчиться, цей щоденний аврал?!
– Агнесо Степанівно, у вас тут що, цілий рік отак?!
– Ну, як тобі сказать? Од березня й до жовтня, місяців сім. А тоді вже будеш у лутку вибивать. І шукатимеш, чим би зайнятись, дак чортма буде, хіба що скотину чи птицю яку заведеш. Не переживай: раз, да другий, да третій без овоча зостанешся – зрозумієш що й до чого, – усміхається Хасточка, – біда навчить, як на світі жить. А зараз марш на город!
Пішов, а там... Де воно й узялося?! Здається, вчора ще була чорна земля з рядочками дрібної зелені, а тепер дійсно – зеленіє мій город, наче килим. І справа чорний, і зліва чорний, а мій ніби якийсь офтальмолог спеціально його в ніжно-зелений колір пофарбував – не знав би, що то бур'ян, сказав би: око радує. Довго стояв, дивився на свій клапоть землі й усе намагався зрозуміти: звідки ж те зілля взялося? Ось там, далі, рядочки кукурудзи, так її ж сусідки спеціально по зернятку саджали, трусилися над нею, переживали, чи зійде, а тут саме звідкілясь взялося, прямо з голої землі вилізло. І так густо, дідько його бери! Можливо, зілля це якось разом із дощем з неба падало?!
Мусив братися за сапу.