Здавна повелося, що кожен другий іллірієць вважає себе нащадком князів-засновників Іллірії.
— Справжня шляхетність полягає в тому, щоб не лише усвідомлювати давність і знатність свого роду, але й шанувати високорідність інших. Дехто називає це "аристократизмом духу".
— І все ж таки... — не став полемізувати з нею Ардалл. — Ми багато спілкувалися з полковником Сулимою.
— Відбираючи у нього саме той час, якого полковник мав би витрачати на спілкування зі мною, — з жартівливим докором проказала баронеса.
— До того ж, наші шляхи скоро розійдуться, і ні мені з ним в Іллірії, ні йому зі мною — в Україні, ділити нічого.
— А тут, на судні, є щось таке, що здатне посварити вас, або що б вам хотілося поділити?
Азаб зрозумів, до чого вона хилить, проте відповів стримано і сухо:
— Піратствувати в Адріатиці наміру в мене нема, у полковника Сулими — теж; нам обом "Ісмаїл-паша" потрібен лише для того, щоб якомога швидше дістатися до континенту.
— О, так, звичайно, — уперлася обома пістолетами в боки баронеса, — якщо між чоловіками не постає жінка, ділити їм більше нічого.
— Про яку жінку йдеться? І взагалі, до чого тут жінки? — пробурчав Ардалл, востаннє викручуючи штанини.
— Вважаєте, що жінка між вами поставати вже не може? Що її просто не існує? — не змогла приховати образи баронеса Оржинська.
— Не про те ми зараз говоримо, — намагався вгамувати її Ардалл. — Не про те! Хоча пірати нібито й відступили, проте ми обоє все ще в небезпеці. Та й взагалі, невідомо, чим увесь цей бунт закінчиться.
—Тим, що я поговорю з Сулимою, а з Ларжича візьму слово, що не зачіпатиме вас.
— Я сам здатен поговорити з одним і другим. Але не тепер, згодом, коли обоє трішечки заспокояться.
— Тоді, як ви уявляєте наше співіснування у цій комірчині? — забувшись на мить, скоса зиркнула на оголений торс чоловіка. Вбратися у закривавлену сорочку нападника він так і не наважився, тож тепер змокріле тіло його ледь помітно здригалося від холоду.
— Коли нас мало не застав капітан, я заховався у закутку за рундучком, — з розгубленою посмішкою нагадав азаб про давню любовну пригоду. — Цього разу теж знайдеться для мене місце.
— Можливо, й знайдеться, але не надовго, — кинула іллірійцеві грубу повстяну накидку. — Допоки сюди ніхто не вриватиметься, сидітимеш он там, у кутку, між моєю лежанкою і скринею.
Гордого Ардалла таке поводження, звичайно ж, образило, але зараз йому було не до гонору, тим паче, що, образивши його, Ванда туттаки милостиво наділила кількома ковтками вина. Тож, зарядивши трофейного пістоля, колишній "азаб азабів" загорнувся у накидку, покірно всівся на підлогу і замовк. Зараз йому йшлося тільки про те, як би вижити.
21
...І цього разу шанобливо вислухавши папу римського, архієпископ Одіні витримав належну паузу, аж тоді поважно підсумував:
— Як уже мовилося, нам давно слід було молитовно упокорити Східну Слов'янію, ваша святосте. Тож тепер — саме час.
— "Молитовно упокорити"? — з ледь уловимою іронією перепитав папа. Він, можливо, як жоден із єпископів, умів цінувати вдало мовлене слово. — А хто заважає, архієпископе? З Божою поміччю! Упокорюйте, і не лише молитовно. Нехай хоч увесь світ схилиться до ваших ніг.
Одіні відповідь не сподобалася. Папа римський одверто відсторонювався від цієї справи, у той час як архієпископ чекав од нього натхненного благословення.
— І розпочинати слід з козацького краю Речі Посполитої, тобто з Рутенії, або з Русі-України, як називають цю землю тамтешні знавці давнини, — проказав він, притлумивши в собі хвильку невдоволення. — Така нагода зараз трапляється.
— Ви настільки увірували в зорю цього вашого козацького полковника, як його там?..
— Сулиму, ваша святосте.
— З чого б це?
— Не так часто море прибиває до італійського берега козацьких вождів. Та, якщо вже воно прибило одного з них, то чому б із цього не скористатися? Не в полковника Сулиму я вірую, а в нашу з вами спроможність витворити з цього бранця-галерника істинного поборника ідей понтифікату.
— Молитовно витворити, — хитнув головою папа римський. І хоча Одіні не міг бачити його обличчя, проте внутрішнім зором усе ж таки розрізнив на ньому іронічну посмішку.
Архієпископ невдоволено похитав головою, подумки докоряючи собі, що не здатен переломити ставлення папи до богоугодного задуму. Хоча досі не раз мав змогу переконатися, що до подібних замислів понтифік завжди ставився з належним розумінням.
— Чи ж існує у ватиканського престолу більш велична ідея, аніж ідея навернення до віри нашої тих народів? Тому годилося б...
— Благослови вас Господь на ваші проповіді, — ввічливо та водночас жорстко перебив його папа, — проте не наважуйтеся читати їх у моїй присутності.
— Даруйте, ваша святосте, — спантеличено пробурмотів архієпископ, вважаючи, що розмова остаточно зайшла у глухий кут. Та саме в той час, як він уже намірився залишити папський кабінет, понтифік раптом цілком спокійно проказав:
— А чи не є цей ваш задум черговим християнським маревом? Адже не ви перший, кому запраглося взяти під крило Ватикану цю непокірну землю, та щоразу з'ясовувалося, що, чи то народ цей молитовно не дозрів до сприйняття понтифікату, чи, може, навпаки наш римський понтифікат не дозрів до того, щоби "молитовно упокорити" цей народ.
— Так воно насправді й відбувалося, ваша святосте. Але ж ми не можемо весь час озиратись на невдачі і невдах. Тому вірмо, що врешті-решт істинне слово Боже досягне-таки храмів древнього Києва.
— То й що вимагається від мене? — різкувато запитав папа, проте в голосі його вже вчувалися інтонації, властиві чоловікам із князівського роду Боргезе. З роду "чорних князів"[23] Боргезе.
— Найвища милість, яку Господь сподобив папу явити цьому грішному світові, — його благословення. Все інше буде зроблене з вашим іменем на вустах. Тому й чекаємо вашого... напутнього божого слова.
Перш ніж відповісти, понтифік, який усе ще стояв спиною до архієпископа, віддаючи перевагу розмові з Господом, нерозбірливо проказав якісь слова, які Одіні напевне мав би сприймати за молитовне звертання до Всевишнього.
— Якщо й справді вдасться навернути до католицтва цілий народ український, чи хоча б його славетне воїнство, — твердо вилунювали його слова в папському кабінеті, — вас, архієпископе, зустрічатимуть у Римі, як одного з найвидатніших місіонерів нашого часу.
"Чому ж лише як місіонера? — подумки заперечив Одіні. — Краще вже нехай як месію!" Проте вголос молитовно пробубонів:
— Матимемо надію, що саме так колись і зустрічатимуть.
— Мені подобається, що не лукавите, приховуючи свої амбіції. У цьому — одне з ваших достоїнств.
"Одне з." — відзначив про себе Одіні особливість цієї папської похвали.
— Бо ж не в своє ім'я церкві служимо, ваша святосте, а в ім'я Христове.
— Воно так, але що вдієш, якщо до Святого Престолу неминуче мусимо йти через сан кардинала? І скільки доль пастирських було загублено на підступах до нього, — навіть Господеві не відомо.
— Традиція церкви нашої, — розвів руками Одіні, сприймаючи нагадування про сан кардинала, як брутальний натяк на його, вже далебі не потаємне, прагнення. Проте папа має рацію: нічого не вдієш, шлях до Святого Престолу справді пролягає через кардинальську гординю, і, бачить Всевишній, що не він, Одіні, торував його, не йому святилося були першим. Навпаки, він — лише самотній пілігрим на цьому тяжкому, крем'янистому путівці.
— А де титули, — задумливо провадив своєї понтифік, — нехай навіть церковні, там і гріховність помислів.
— Там і гріховність, — незворушно погодився Одіні. Це вже давно стало одним із дипломатичних прийомів архієпископа: коли розмова заходила в глухий кут, або коли він прагнув уникнути полеміки, завжди повторював останні слова співбесідника, злегка перекручуючи їх зміст і збиваючи його у такий спосіб з пантелику. — Причому не лише помислів.
— Ви хоча б упевнені в тому, що цей ваш?..
— ...Козацький полковник Сулима, — підказав Одіні.
— Що він хоча б належить до ревних християн?
— Для мене значно важливіше знати, що він не належить до ревних магометан, — сухо зауважив архієпископ. — Бо йдеться до того, що незабаром шукатимемо підтримки навіть в османських лавах. — Принаймні в чомусь ви все ж таки впевнені.
— А головне, знаю, що після турецького полону полковник Сулима ненавидітиме турків так, як, можливо, не проймався ненавистю до них ніхто і ніколи. Бо ж і до полону ненависть свою він щедро здобрював козацькою відвагою і мусульманською кров'ю.
Тільки тепер папа римський повернувся до Одіні своїм зморшкуватим пергаментним обличчям церковного затворника.
— А, щоб ви знали, ненависть до свого кровного ворога іноді, як жодна інша сила, навертає месника до істинно християнської віри.
— Правдивіше кажучи, — покірно схилив голову архієпископ, — допомагає нашим місіонерам навертати до віри і служіння папському престолу навіть таких непогамовних бунтівних воїтелів, якими постають запорізькі козаки.
— Тож гартуймо таких місіонерів.
— їх ніколи не бракувало.
— Маю на увазі таких місіонерів, які здатні були б навернути до нашої віри цих, нікому не підвладних, розбишак, на яких уже не раз скаржилися нам і польський король, і турецький султан. Це повинні бути місіонери, які б і самі добре зналися на військовій справі та на звичаях козаків.
— Слушне зауваження, ваша святосте, — проказав архієпископ.
"Сам Господь послав мені цього козацького шибеника, — пограв він жовнами. — І нічого, що папа вважає, буцімто Христос змилостився саме над ним. Головне, що ми обидва зацікавлені в появі тут, перед воротами собору святих апостолів, цього, як його там?.. Ага, так, Сулими. Яку ще нагоду можна було б вигадати, щоб так порозумітися із мовчазним і підозріливим Камілло Боргезе?!"
— Якщо нам удасться навернути русичів-козаків на католицтво, то я міг би прислужитися вам у ролі кардинала, що представлятиме у Ватикані цю людність.
— Тобто в ролі кардинала новонавернених у католицтво козаків? — скептично всміхнувся Павло V.
— А що в цьому прагненні моєму дивного? — раптом із викликом відповів Одіні. — Хіба що те, що "козацьких кардиналів" у Ватикану досі не було? То з'являться.
— "Козацьких кардиналів"?! — журливо якось усміхнувся папа римський.