Але на таке мені видає сі, що як, ото, гуртом, голосуючи, кожного з нас до Спілки "заносили", так гуртом і винесуть.
— Тільки не мене, — гонорово випинає підборіддя горянин.
— Ну та хіба що літературних небіжчиків велено буде ховати якось по-іншому, — манірно поводить плечима Літературна Вдова.
— Я — не "літературний небіжчик"! — зривається на вертепний фальцет метр-горянин. — Би-сте не сміли так називати мене! Тобто... я небіжчик, але ж не літературний.
— Е, та як котрийсь із нас стає небіжчиком — то ще не біда; біда — як ще за життя стає "літературним небіжчиком"...
— А, Матко Боска, геть памороки-смі забили, Гелено! — не до кінця второпав мовлене нею гоноровий класик. — Та ж, власне, я ще й не небіжчик!
— Та воно — так: небіжчиками стаємо аж тоді, як нас боголюбно кладуть у труну, а літературними. — щойно зненависніло кладуть на книжкову полицю. Ви ще й не Богові, а лише видавцеві-спонсорові, душу віддали-сте, а вже нервуєтеся... — по слову так, наче отрути в келишок з вином накапувала, впокорює свого давнього коханця Гелена, пригадуючи, що й коханцем він був так само невдатним, як і літератором.
— Таж вони, — жестом Цезаря, що, стоячи на вершині пагорба, обводить правицею велелюддя міського плебсу, обвів класик-горя— нин негустий гурт літературного товариства, — і в цьому позаздрять мені! "Того скурвого сина, — казатимуть, — ще й на тамтому світі на руках носять!". Нібито мене й на цьому колись носили!
— А мене, бувало, що й носили... — мрійливо пересіпує сідничка— ми Гелена, втрачаючи до метра-горянина будь-який інтерес.
А тим часом поховальний ритуал чергового літературного небіжчика триває.
Під розкішним склепінням вербових каплиць — астральний хор цвинтарного вороння.
— Ярунцю, золотко ти моє критикантське, — солоденько так проказувала під цей хор підстаркувата Літературна Вдова, до молодого літературознавця, відповідального секретаря обласної організації Спілки. — Най тя шлях трафить, як не прийдеш колись на моє погребіння та не скажеш, яка-м була файна поетка.
— Мо' й не прийду.. — знервовано стенає кістлявими плечиками критик-літературознавець.
— Е, та як ти не скажеш на моєму погребінні, яка-м була файна поетка, то тоді вже справді постанеш перед світом не літературознавцем, а літературозгубцем.
— А так, — незворушно погоджується майбутній літературозгу— бець, — старші письменники казали, що таки справді "були-сте..."
— Е, та ти ж не про те казатимеш, про що тобі говорили тоті літературні кастрати, — погордо повела Літературна Вдова підборіддям у бік сивочолого гурту, — що-ся за мною всі до одного переволочили. Яка-м була в ліжку — тото й без тебе всі вони знають; крім самого тебе, звичайно. Ти ж казатимеш про те, якам-м була талановита.
— Та старші письменники й про талант ваш, напевне, теж скажуть, — одчайдушно відбивався від натиску Гелени Стратник молодий літерату— розгубець, замість того, щоб безбожно пообіцяти і. здихатися її.
— Може, й сказали б, таж вони не здатні, — мерзлякувато обгортається довжелезним шерстяним шарфом Літературна Вдова. — А не здатні, тому що нездарні і заздрісні. Але, щоб ти знав: у ліжку вони такі ж нездарні, як і в поезії. І взагалі, якщо вже ти не здатен вивчитися модно критикувати, то навчися хоча б манірно хвалити.
— Та вже скажу, як до того дійде, — нервово посіпує дужками окулярів амбітний літературозгубець. — Але я до того, що є старші, котрі і знають, і скажуть про вас краще, ніж я.
— Е, та так файно, як ти, тоті бахурі літературні вже не скажуть. Вони ж тепер уже не знаються — ні на жінках, ні на поезії.
— А я що мав би казати: — не стримується задерикуватий критик, — що в ліжку ви були такою ж талановитою, як і в поезії?
— Краще вже кажи, що в поезії була-м такою ж вправною і талановитою, як... у ліжку, — замріяно зітхає Літературна Вдова. — Всі знають, що зазвичай так не буває, тому що в жіночій долі все виходить на так; що насправді в ньому все через "або — або"... Але мені, Ярунцю, вдавалося і там, і там. Така-м солодка була... — грайливо повела змарнілими стегенцями, — що коли-м починала читати свої віршики, то старші літератори вже думали не про рими мої, а про перса.
— О, бачите... А я звідки можу знати, які-сте були, — поступливо проказує Ярунцьо, і поривається підійти поближче до труни з небіжчиком, але Літературна Вдова грайливо перехоплює його за плащове передпліччя і, забуваючи про те, учасницею якого ритуалу вона є, безцеремонно притягує молодика до себе.
— Йой , та я геть забула, що моїх пестощів ти так і не зазнав, — подихом обпалює вушко молодика. — А то чом, Ярунцю? Ще й десять років тому міг би на мене задивлятися, бо ще й зараз дехто з молодших чоловічків мліє переді мною. Тому хвали бога, що ти мені тоді не трапився.
— Та оце ж і хвалю.
— Хто ж так, літературозгубцю ти наш, хвалить жінку?! Тебе, ба— хуре критиканський, ще й цьому вчити треба? То що, жалкуєш? Зізнавайся.
— Але ж ви знаєте, що на цвинтарі жалкувати за таким гріх, — з чернечою стоїчністю намагається упокорити її Ярунцьо.
— А де ще за таким жалкуватимеш, як не на цвинтарі? — з відьомським навіюванням прошепотіла йому на вушко Літературна Вдова. — Тільки тут, тільки на цвинтарі. А знаєш, мій душезгубцю, чому? Тому що поза його брамою треба не жалкувати, а надолужувати.
— Йой, на Бога, пані Гелено! Дайте спокій і собі, й мені.
— Не дам, нє позвалям! — все рішучіше запалювалася Літературна Вдова. — Поки-м жива — навіть на цвинтарі не дам. Тільки ж обов'язково скажи, що-м була талановита, — враз підвищила вона голос, помітивши неподалік них критика Луцяка. — Бо той критичний кастрат Луцяк, — навмисне голосно вимовила прізвище свого давнього недоброзичливця, і такого ж давнього, але зрадженого нею, коханця, — хоч і прийде на мій похорон, але такого при свічках наговорить, що хоч встань із труни й повісся.
— То вже як кому ведеться, — ніяковіє Ярунцьо. — Але казати таке на цвинтарі — справді гріх.
— На цвинтарі вже нічого не гріх, тому що всі гріхи наші лишаються за ворітьми цвинтаря.
— Ая, та можна спочатку повіситися, а вже потім — у труну, і то винятково за рахунок Літфонду, — стиха, але з ескадронною безпардонністю радить Літературній Вдові критик Луцяк, набожно при цьому хрестячись. Та все ж таки підступає ближче до Гелени Страт— никової. — Літераторів у Галичграді вже катма, самі літературні вдови, — звертається він тільки до літературозгубця, ігноруючи присутність Гелени. — А гляньте-но на цей гурт, — патетично вказав правицею на благенький гурт людей, що незворушно спостерігали за тим, як гробокопачі прикидають землею труну чергового літературного небіжчика. — Письменників у місті майже не лишилося, бо вимерли, а літературних вдів — наче вороння. Ніби то вже й не Спілка письменників, а Спілка самих тобі літературних вдів.
... Але ж, хто у Галичграді не знав, що критик Луцяк, знаний по навкололітературних колах під псевдонімом "Критьо-Кастрат", через його здатність за гонорарний червінець викаструвати будь-який подаючий надії талант, люто, але водночас по-літературному вишукано, ненавидів письменницьких удів?
"Це вони, літературні вдови, — не раз, підпивши, пафосно виголошував він із келишком в руках на презентаційних поминках чергового літературного невдахи, — позживали з цього світу своїх чоло— віків-письменників, а тепер приміряються, як би позживати й своїх коханців! Це літературні вдови спершу позаганяли до могил своїх літературних небіжчиків, а тепер заганяють туди й саму літературу!"
Не чекаючи кінця ритуалу поховання, Гелена знімає з пишної зачіски чорний шарф і бреде до виходу зі цвинтаря. Ця жінка гаразд відала, що притча про Літературних Вдів з'явилася саме тоді, як вона, Гелена Стратник, відмовилася їхати під Київ до Данила, котрий, повернувшись із комуністичних таборів Мордовії з "чахоточно надірваним", як він сам писав їй, здоров'ям, доживав свої останні дні в тій самій літній кухонці, в якій колись вони удвох мріяли, творили і безбожно, до нестями, займалися сексуальними екзальтаціями.
Єдиним виправданням слугувало їй те, що в котромусь із листів Данило раптом заходився переконувати, ніби здатен обійтися без її піклування, оскільки, мовляв, ним опікується господиня їхнього давнього пристановища. От, чого він справді хотів би, то це хоча б на змиг ока побачитись із нею, і в такий спосіб здійснити майже нездійсненну в його становищі мрію.
Й оскільки Гелена воліла не відповідати, якийсь час колишній "в'язень совісті" наполегливо домагався її відповіді, телефонуючи то до Спілки, то до їх спільних галичградівських знайомих. І змирився із втратою її тільки тоді, як хтось із "доброзичливців" переповів йому слова, кинуті Геленою у відповідь на докори того ж таки Луцяка, що намагався звинуватити її у "зраді Поета в найтяжчі днини його буття".
Тепер уже Гелена добре усвідомлювала, що то й справді були страшні слова, але вони були...