Закричав так, немов його серця торкнулися гарячі язики пекла. Немов йому виривали те серце з грудей живцем. Стало страшно, а він не міг пояснити, чого ж так боїться? Цього смердючого й потворного стовпища? Церкви, яка здогадається про його почуття? Бога, котрий покарає? Чи себе?.. Він не знав. Він усе біг, поки не впав за містом. Пролежав довго, а коли підвівся — пішов у напрямку свого села, несвідомо. Але в село він не зайшов, зупинився на березі їхньої ріки. Довго стояв мовчазний, з порожніми очима й восковим лицем. А потім легко, немов із нього вийшов дух, опустився на землю. Ридав приглушено, наче не хотів, щоб хтось почув його біль.
Абата знайшли монахи на тому ж березі майже непритомного. Тіло його горіло.
Доглядали й лікували абата довго, а він то приходив до тями, то знову його накривала гарячка.
Часто марив. Бачив її біле, мов сніг, пречисте і прекрасне тіло, вкрите де-неде червоними пелюстками. Тих пелюсток було багато навколо неї і ще більше розстелялося лапатим листям з-під її тіла. Вона була у цвіту! Кривавому цвіту... Той цвіт покидав її тіло... Вона підіймалася з мученицького одра вгору, з тіла скрапувала червона роса і злітали пелюстки, пишне, довге золоте волосся розвивалося на вітрі і десь ген там зливалося з такими ж золотими променями Сонця. Він тягнувся до неї руками, та в його долонях зарухалося щось живе, воно пекло йому пальці... Щось м'яке і вологе... Щось повне й налите стікало соками... Це були її пишні груди.
Він кричав і бився в гарячці, мокрий, страшний у своєму розпачі. Божевільний.
— Хочу бути вільним! Вільним від тебе, Боже! Звільни мене від себе, звільни від мене, звільни від мук! Прекрасна... Яка вона прекрасна... божественна... як зоря! Палахкотить, як вона палахкотить і спалює мене... Я сліпну, Боже!
Від нього сахалися перестрашені монахи, покривали себе хрестами й закочували очі до неба. Цей абат у владі Диявола, не інакше.
Минав час, і абат таки став почуватися краще, навіть вставав із ложа, блукав собі монастирем мовчазною примарою. То сидів у келії й дивився безперестанку у маленьке віконце на річку. Вона вилася блакитною стрічкою посеред зелених пахучих луків. Йому приносили скромну монастирську їжу, але він рідко звертав увагу на неї. В його очах світилася така туга всуміш зі світлою радістю, ніби бачив на тих луках янголів. І він справді бачив: двох маленьких веселих дітей. Замурзаного худого хлопчика в коротких штанцях і золотокосе дівча в довгому полотняному платтячку. Те дівчатко заливалося щасливим сміхом і бігло до ріки, а він гнався за нею. Хлюпала на нього водою, а він тягнув її на глибину. Верещала й відбивалася. Потім бачив двох довготелесих підлітків. Дівчина прикрашала голову щойно сплетеним вінком із польових квітів і позирала на соромливого юнака своїми небесними очима. Все питала: "Ну як? Мені пасує?". Він не відповідав, лише зачудовано кивав головою на знак згоди. Потім вона зняла того вінка з голови й кинула на воду: "Хто зловить, той буде моїм любчиком!"...
Одного ранку абата не знайшли в келії. Не було його і в монастирі. Наступного дня привезли його селяни. Казали, що знайшли тіло у воді біля берега заплутаним у корчах. На губах його застигла тиха, невинна, мов у дитини, усмішка. Так буває з блаженними.
Галактика розпростерлася над їхніми головами розлогими рукавами. З тих пишних рукавів скрапувала небесна роса яскравими зірками. Деякі пролітали зовсім близько, палахтячи, немов земні бенгальські вогні. А деякі непорушно горіли смолоскипами і, здається, шум того вогню торкався їх. Інші, маленькі й далекі, підморгували до них ніжними блискітками. Колись дорога їхня ляже туди. А може, й ще далі, ген за той тонкий рукав, що губиться закрученим серпом із протилежного боку. Може...
Вони мають час, дуже багато часу. Вони ще не пройшли весь шлях, не зіграли всі ролі, не зібрали ще у свій кошик найкращі плоди.
Вона заплющила очі, вслухаючись у Галактичний гомін. Згадувала, як колись вони вчилися зоряній мові. Вчилися чути небесну музику, не доступну людському вухові. Щоб почути її, потрібно відкрити розум, розкрити серце, дозволити Душі повернутися, хай лише на мить, до свого Дому. Дозволити думці через тонку матерію торкнутися вічного. Вона ніколи не відступиться від того знання...
"Ти незламна, — промовив він. — А от я все дивуюся, як міг дати одурити себе. Як міг заподіяти тобі зло...".
"Ми завжди завдаємо зло тільки собі, ти ж знаєш. Ти все знаєш, хоча там сумніви роздирають...".
"Ще одне коло", — зітхнув він.
"Усе минає швидко", — мовила.
"І що цього разу?".
"Все та ж солодкість пізнання. Ми скуштуємо меду...".
"І вип'ємо полину...".
"Одне без іншого не буває".
"Майже, як ми. Погоджуєшся на мої правила?".
"Знову з мене спитають більше".
"Кому більше дається...".
3
Степ. Безмежний, наче море. Вона ніколи не бачила моря, але знала, що таким воно й має бути: неохопним і синім-синім. Як те небо на далекому горизонті. А степ... Він барвистий. Пахучий. Паморочиться в голові від його солодких ароматів. Вона дихає, дихає глибоко. І глибоко пірнає з головою. Занурюється в золоту купіль сонця над головою, у вітер, який куйовдить коси, у запахи. І аж тремтить уся, так добре їй. Бреде собі поміж високої ковили, гладить рукою шовкові стебла і вслухається у трелі жайворонка.
Степ. Простір і широчінь. Хочеться розвести руки і злетіти. Мчати над його роздоллям, підійматись у синьо-золоту безодню, хмеліти від солодкого трунку свободи, а потім шугнути соколом униз. Упасти, зануритись у квітчастий килим. Розтектися теплою землею.
Іванна присіла у траву, а потім прилягла. Лежала отак горілиць, і здавалося їй, що вона у лісі, густому й загадковому. Ось повзе по стеблині-стовбурі таємничий звір: мураха. Дзижчить і бринить тонкими прозорими крилами над головою екзотична птаха: бджола. А оце затріпотів широкими кольоровими крилами метелик — королівська птиця! І там, десь високо-високо, поза верхівками її лісу, розкинулася безмежна блакить. Вона п'є її. Вона поринає в неї. Дивина! Таки дивина, як ото можна бути в людському тілі й водночас бути усім тим, що оточує.
Вона то заплющує, то розплющує очі. Ледь-ледь дихає, аби не пропустити жодного звуку цього дивовижного, чарівного степового світу. Райського світу.
Довго колихали дівчину степові води-трави, а коли звелася, вирішила нарвати квіток та сплести собі вінка. Вже сонце котилося на захід, як поверталася в дідівський маєток. За нею посилали служницю, та Іванна насварилася на неї й наказала не турбувати більше.
Йшла польовою дорогою назустріч сонцю, яке велично зависло над обрієм. Десь там, удалині, підіймалася догори курява. Хтось гнав коней. Іванна пришвидшила ходу.
Країною трясло, шумні та буйні вітри гасали її степами, впліталися у гриви запінених коней махновців, петлюрівців, більшовиків, повстанців-холодноярців, білогвардійців, врангелівців. Багато різного насіння приймала в себе благодатна, пишна земля. Багато крові всотувала у свої груди. І все — родила.
Найменше дівчині хотілося зустріти на своєму шляху червоних, хоча в цій місцині ними ще не густо родить. Та все ж із тими дикуватими нахабами, вічно п'яними й безцеремонними, краще не зустрічатися ніде. Навіть на порозі свого дому. Тим паче — на порозі свого дому! Вона вже доходила до воріт, як із нею порівнявся загін козаків, вояків УНР.
В лице вдарило густим місивом кінського й людського поту, обвило, мов серпанком, пилюкою. З коня зіскочив високий, статний офіцер із темно— зеленими, як вода у їхньому озерці, очима. Підійшов до дівчини.
— Сотник Вижевський. Чи є в панянки вода для моїх хлопців і коней? — спитав, відкланюючись.
Іванна не поспішала простягати йому руки, але й очей не відвела.
— Прошу до садиби.
Різко розвернулася. Назустріч їм уже прямував стривожений батько з охороною, але, забачивши козацтво, широко розвів руки.
Іванна зійшла високими сходинками на розкішний ґанок, та якась сила примусила її озирнутися. Мала відчуття, ніби хтось свердлить поглядом їй спину. Намагалась відшукати очима той невідомий погляд у натовпі військових, та марно. Тільки в голові шугнула ластівкою дивна думка: "Це на мене дивиться моя доля".
За кілька годин відпочинку вояки Народної Республіки покинули маєток.
Синів за вікном тихий літній ранок. Радісним щебетом вітали новий день пташки. Іванна зле спала цю ніч, все вертілася з боку на бік. Якась невідома тривога заполонила груди, а розгадати те відчуття не могла. Тому видалася їй ця ніч довжелезною, наче дорога до столиці.
Майже зірвалася з постелі й у самій сорочці вибігла до саду. Нещодавно скошена трава встигла відрости і вже густим, соковитим моріжком пестила ноги. Обережно занурювала ногу у траву, немов боялася розбити дорогоцінні прозорі кришталеві краплі, які застигли на стеблах. Переливалися сріблом, виблискуючи у перших променях сонця. А потім чомусь розсміялась Іванна, закружляла в несамовитому танку й кинулася до джерела, котре тихо дзвеніло в кінці їхнього саду: вмила ноги росою, вмиє тепер личко цілющою водою.
* * *
Загін армії УНР на зорі заступав до Києва, аби приєднатись у столиці до свого куреня. Півсотенний Іван Волянський ледь, було, зімкнув повіки у сідлі, але свіжий вітерець різко дмухнув йому в обличчя. Мов поцілунок тої, про котру думав усю ніч. Усміхнувся. Ясна панна! Ясна, як зоря ота, що зависла над обрієм і ось-ось вручить світло своє сонцю. Так вона має вручити йому своє серце! Мусить! Бо його серце запалало тієї миті, як побачив її, смагляву степову красуню у вінку з польових квітів. Йому забило дух, застиг на коні, мов камінний стовп, і єдине, що міг, — це дивитися на неї без кінця.
Пив воду з криниці на обійсті її діда й гадав, що шлунком розливається мед. Їв шинку з хлібом, якими пригощали їх, та й думав, що смакує заморські марципани. Дихав повітрям пишного саду й розумів, що такими мають бути пахощі в раю.
А вона оглянулася! Так тривожно й лячно кинула очима в їхній бік. Та чи побачила вогонь, що палав у його очах?..