Бог вогню. Том 2. Драма на Ґваїрі

Поруч нього, то з-заду, то спереду, дзичали сердито кулі й зби­вали у своєму леті листя.

А Семипалий лежав далі нерухомо і думав, кого з переслідувачів першого взяти на мушку: молодого, що борсався, стараючись визволитись з-під коня, чи старого, котрий стріляв за індіянином? Він не знав цих людей, але був переко­наний, що вони полюють саме за ним, бо ж його голова вартувала тепер десять тисяч крузейрів.

"Напевне рижого вже піймали, — міркував собі, — а він видав і мене... Ну, вже кого-кого, а мисливців, котрі за гроші полюють на людей, я не щаджу!" — і він націлився на молодого хлопця.

Та в цей момент, коли мав впасти смертонос­ний постріл, Семипалий почув стурбований го­лос:

— Ти забився? Тебе ранило? — питав Зенобіо, нахиляючиль до сина.

Рука Семипалого відразу опустилася, бо він пізнав старого: "Ах, це той самий, котрому я тоді так спритно продав вантажне авто зі склепу "Форд"!.. Ха!.. Він, бідака, має всі підстави бути на мене лихим, і гріх би було його кривди­ти ще раз... Як-не-як, а за його гроші я пару місяців жив розкішно..."

І він уже не думав більше стріляти, лиш з ці­кавістю приглядався і прислухався до сцени, яка відбувалася у нього перед очима.

Нене, лютий і сконфужений, визволившись з-під коня, штовхав його чоботом в шию і при­мушував звестися на ноги.

— Тебе не ранило? — ще раз перепитав батько. .

— Ні! — крикнув Нене. — Але я тепер скорі­ше згину, як подарую тому волоцюзі!..

Кінь звівся на ноги і жалібно заіржав.

— Ет-та, поркарія![68] — вилаявся Зенобіо. — Та твій Кастро поранений!..

— Де?

— А ось у ногу!..

— О, ти проклятий ладроне![69] — зі сльозами в очах погрозив кулаками Нене в сторону, куди втік Арасі. — Кастріньо, мій бідний, добрий Кастріньо!.. Дуже тебе болить?

І враз покинувши коня, Нене рвонувся і по­гнав навздогінці за індіянином.

— Нене!.. Нене, чекай!.. — хотів його зу­пинити батько.

Та Нене навіть не оглядався.

Зенобіо тоді скоренько зломив зелену гилячку, встромив її за сідло Кастро і, вдаривши злег­ка обох коней нагаєм, виразно наказав:

— Додому, хлопці, додому!..

"Хлопці", як видно, чудово розуміли мову гос­подаря, бо зараз же обернулися, розвіяли хвости і чвалом побігли назад, шурхаючи боками об корчі. А Зенобіо подався по слідах сина.

"Доброго сина має той старий, — подумав за­здрісно Семипалий і відчув якесь незвичне для себе зворушення. — От, коли б мені такого, то може й життя моє було б цілком інакше?.. Ну, хай вони собі на здоровля женуться за тим малп'ячим королевичем, а мені слід би було поди­витися, чи наш човен ще на місці, чи ні?"

Небезпечний чарівник

Пойзе висунувся за двері саме в той момент, коли за брамою роздався тупіт кінських копит і почулося іржання. Від того він якось відразу охляв і посоловів.

"Невже вони так скоро справились?" — спи­тав сам себе.

Але, на його велике здивовання, за брамою не чулося ні свисту, ні плескання, якими звичайно дають про себе знати люди.

"Що це за новина знову?" — поставив собі друге питання Пойзе і, причинивши двері, став визирати крізь щілину.

До брами вже простував Жульо і щось здиво­вано бурмотів. Ледве коні переступили відкриті ворота, як молодий господар, глянувши на них, вилаявся:

— Ет-та, поркарія!..

— Що сталося, Жульо? — спитав Пойзе, ви­ходячи з хати. .

— А от, дивись, Неневий Кастро поранений.

— Пойзе, хто полює за Семипалим, мусить бути до всього приготований, — кивнув він го­ловою, а в душі посміхнувся.

— Але, нічого, — заспокоєно сказав Жульо, оглянувши ногу пораненого коня. — Рана не­страшна, виходиться. Ходи, Кастріньо, я тобі зараз перев'яжу ногу, ходи... — і Жульо, взяв­ши обидвох коней за поводи, повів їх до стайні.

Пойзе подався за ним, говорячи ніби сам до себе:

— Пойзе, коли коні прибігають додому ране­ними, то слід думати, що і вершники можуть ма­ти рани...

— Ні, — обернувся до нього Жульо, — тато та Нене не ранені і не потребують допомоги.

— Гм, — здивувався рижий, — коли ваші ко­ні уміють ще й говорити — то вони, безперечно, найрозумніші коні в цілому світі...

— Ти, Жакобе, великий дурень. Де ж ти чув коли, щоб коні вміли говорити?.. За них мені говорить оця гіллячка, бачиш? Це — наш умов­ний знак... Ходи лиш, поможи мені ліпше пе­рев'язати Кастро.

— Пойзе, я завжди люблю помагати, коли пе­рев'язують ранених коней, якщо маю час.

— А що ж то, ти не маєш часу?

— Пойзе, я дуже спішуся.

— А то куди?

— Та вже ліпше куди-небудь, аби далі від ча­рівників...

— Слухай, ти! — грізно нахмурив брови Жульо. — Вважай, що говориш, бо я і дурневі довго терпіти не буду. Про яких це ти чарівни­ків говориш?

Пойзе таємничо поклав палець на уста, а дру­гою рукою вказав на хату.

Жульо тільки здивовано потиснув плечами і заходився коло коня сам. Рижий потупцював коло нього, переминаючись на своїх довжелез­них ногах, і тоді зашепотів йому на вухо:

— Коли від нього навіть Семипалий втік, то, мусиш зрозуміти, що це є дуже небезпечний пташок...

— Ат, плетеш нісенітниці!.. Коли й правда, що Семипалий від нього втік, то це знак, що Семипалий є нечистим духом. А в Данка, коли він переодягався, я сам бачив хрестика на шиї.

Так говорив Жульо і в той самий час перев'я­зував коневі ногу. По всьому було видно, що про коней в цій господі дбають більше, як про лю­дей, бо ні хата, ні подвір'я не могли похвалитися тією охайністю і порядком, що стайня. Тут не тільки було вичищено і підстелено, але на гру­бій перекладині під покрівлею стояли у найбіль­шому порядку всякі слоїчки, пляшки і навіть сувої бандажів, що складали "кінську аптеку".

Пойзе дивився на Жульову роботу і зовсім не спішив відходити, хоч перед тим заявляв, що не має часу.

— Ха! — сказав у відповідь на останнє Жульове речення. — Є хрестики і "хрестики". Різні бувають хрестики...

— Слухай, ти, Рижа Корво, — розсердився Жульо. — ти, як маєш забиратися, то забирайся і не говори при мені грішних речей!.. Ми тебе в гості не просили і не будемо також плакати, коли ти звідси підеш. Ходи, я відкрию тобі бра­му.

— Пойзе, я завжди любив тільки відкриті брами... Але, слухай, Жульо, ти бачив, як пси дивилися на того хлопця?

Кажуть, що крапля по краплі камінь точить. Отже, не дивно, що і в Жуля зародився якийсь сумнів.

— Гм... — сказав. — Дійсно, тепер прига­дую, що пси якось дивно на нього дивилися.

— А бачиш, бачиш!.. Слухай, — схвильовано зашептав далі Пойзе, — я тобі щось скажу, але присягни, що ти мене не видаси... Я його дуже боюся, дуже!..

— Ну, що? — спитав уже заінтригований Жульо.

— А присягнеш, що не зрадиш мене?

— Присягаю!..

— Отже, слухай, — ще таємничіше зашепотів Пойзе. — Він має щось прив'язане на поясі... Семипалий схотів подивитися, що воно таке. Але, тільки торкнувся того згортка — як йому відразу скорчило руку...

— Та що ти?!

— Пойзе, присягаю! І... і... От тепер... Ми полягали обидвоє, і я вдав, що вже сплю... А він узяв з баняків трохи рижу, трохи фасолі, вуглину з печі і колупнув грудку землі коло по­рога... Загорнув у ганчірку і поклав під подуш­ку... Щось шептав, шептав, а очі у нього сві­тилися, як у кота: зелені-зелені і страшні.

Жуля починало трясти.

— А що ж то він робив? — спитав схвильо­вано.

— Я не знаю... Але мені казав один старий ворожбит, що так робиться, аби викурити госпо­дарів з хати, наслати на них хвороби і смерть.

— Во ім'я Отця і Сина!.. — перехрестився цілком переляканий Жульо. — Борони нас, Бо­же, від такого нещастя!..

— Пойзе, я так само кажу.

— І що ж тепер робити?

— Я тебе навчу... Я трохи розуміюся на тих справах... Мене отой самий ворожбит навчив... О, то був дуже мудрий чоловік!..

— Може пустити на нього собак?

— Сохрани тебе Боже! — залякався щиро Пойзе. — Він таке зробить, що собака скрутить­ся і здохне на місці, або сказиться і тебе самого покусає.

— Та, ну?!

— Моє слово чести!.. Ні, ти собак запри і не випускай взагалі... Його можна забити тільки свяченою кулею. Маєш свячені кулі?

— Та звідки? Не маю свячених. Маю звичай­ні.

— О, то їх треба посвятити. .

— Як?

— А так: розложити кулі і проказати над ни­ми одинадцять разів "Отче Наш" і дев'ять разів "Богородице Діво".

— А то не гріх? Священики постійно кажуть, що гріх вірити в чари, а чарувати святою молит­вою — ще більший гріх.

— Ат, що там ті священики знають!.. До них ніколи нечиста сила не має приступу, то вони в неї і не вірять. Зрештою, ти не будеш чарувати, а просто будеш святити кулі. Це вже не гріх.

— І тоді вже можна стріляти?

— Пойзе, можна, але не так скоро. Такого ча­рівника не можна вбивати ні в себе в хаті, ні на подвір'ї, бо тоді що п'ятниці збиратимуться на його тризну всі нечисті духи.

— Хай Бог милує!..

— Пойзе, і я так кажу... Його треба застре­лити в лісі. Але, знаєш, як? Не просто. Куль має бути три. Отже, випустиш його за браму, а по­тім вийди сам, перехрестися і скажи: "Святий Юрію, понеси мою кулю в серце боговідступника!" Обернись спиною і стрель позад себе. По­числи до двадцять один. Тоді знову скажи те саме і знову стрель позад себе. Потім почисли до двадцять і пусти третю кулю.

— То я ж не попаду в нього так.

— Попадеш, святий Юрій подбає. Коли почу­єш крик — значить попав. Ой, Господи, що ж це я так затримався!.. Вже йду, вже тікаю!..

— Не йди, Жакобе! — гаряче став прохати Жульо. — Я тепер боюся лишатися сам... Ось ходи, почнемо вже святити кулі.

— Ні, ні! — заперечив Пойзе. — Я тільки по­псую тобі все... Ти коли сповідався?

— Та тепер, недавно, може з місяць тому.

— Ну от, бачиш... А я не сповідався й у Ве­ликий Піст. Не можу!.. Ага, бачиш, от найго­ловніше й забув! Куль не можна святити, поки чарівник спить.

— Не можна?!

— Ні, ні, не можна! Тоді все піде намарне.

— Ну, а як він не буде спати, то тим часом, поки я молитви відмовлятиму, втече.

— Не бійся, від свяченої кулі ніяк не втече. Ну, вже пускай мене, я піду.

З тяжким зітханням Жульо випускав свого гостя, а сам тремтів, як у пропасниці.

— Жакобе, — сказав, уже відкривши браму, — а може... це все неправда?..

— Не знаю, Жульо, не знаю... Ти найліпше переконайся сам: хай він покаже тобі, що має під подушкою і хай спалить той згорток, що його має на поясі.