В його світогляді важко було знайти чарівніший образ за прекрасну дівчину, котра глибоко занурена в читання хорошої книги.
Її обрис був дійсно тим чим хотілось милуватися, що могло надихнути одним тільки своїм поглядом і вселити надію у серце, допомогти повірити в себе, простягнути сам спокій в непрості часи, дарувавши попутно щось більше за саму красу те, що ще було не відомо людству, але що ми відчували з самого початку часів те, що протікало в жилах цілих поколінь, але ще не один так і не наважився вимовити це розуміння так, як годиться, бо для нього не потрібні були слова, не потрібні були думи, а були необхідні самі лише почуття і ці самі почуття вітали в серці молодого фотографа так, наче самі буйні вітри.
Він поклав напій на невеличкий столик, що стояв поряд, подивився на неї та не тільки побачив, але й відчув, як вона підвела свої очі та подивилась на нього, подивилась із захватом, подивилась із пристрастю, подивилась із палкістю власного серця.
— Не думав я, що буде потрібно забратися на самий край світу, щоб знов тебе побачити. – Із легкою та доволі єхидною посмішкою на своєму обличчі промовив Миколай.
— А я не думала, що доля має настільки велике почуття гумору, щоб взагалі нас знову звести в одному місці в один час. – Із неменшою легкістю відповіла Магдалена.
— Головне, щоб це саме почуття гумору не втрачали ми, а з усім іншим якось розберемось.
— Абсолютно точно.
Вони обоє розпливлися в посмішках присвячених один одному і не стали гаяти часу для того, щоб встати та міцно обійнятися.
Ці обійми були дуже незвичними, не тому що вони затягнулися більше необхідного, а тому що їх дарували один одному люди, котрі колись дуже і дуже давно мріяли б зробити такі обійми вічними, як в ранці, так і ввечері, але у долі на це були свої розрахунки і ось вона знову звела їх разом, звела їх тут: на острові серед бурі, де їх серцям судилося або ж розділитися на весь залишок життя, або ж об'єднатися на віки вічні.
Він першим наважився відпустити її, хоча в той момент здалося ніби для цього йому знадобилося використати всю наявну мужність, котра тільки була в серці для того, щоб відпустити її, як йому вже довелось це зробити колись. Магдалени би цього не визнала, за звичних обставин, однак в ту секунду їй і самій не хотілося відчувати те, як його ніжні руки втрачають дотик до неї, втрачають зв'язок та тепер вона не бажала відступатися, а жадала залишитися поряд із ним, не знаючи чому, не знаючи для чого саме, але їй просто хотілося бути поряд.
Їм обом було важко розпочати розмову, особливо після того, як в них досі незрозумілим чином перервалося спілкування, але незважаючи ні на що в дійсний момент вони обидва були раді бачити один одного, пильно дивлячись своєму ближньому в очі.
— Сподіваюсь ти все ще полюбляєш подібне? – Мовив Миколай, просовуючи Магдалені склянку з коктейлем.
— О! Невже ти пам'ятаєш? – У захваті мовила дівчина, чим неймовірно зігріла душу Миколаю, оскільки ні до неї ні після йому не вдалося зустріти тієї чарівної особи, посмішка котрої була б настільки ж виразною та зворушливою.
— Ти ж знаєш, я ніколи не забуваю деталей.
— Твоя славетна пам'ять завжди була не на моїй стороні.
— Як сказати, якби не вона то зараз ми б з тобою вмирали б від спраги. – Із посмішкою відповів він. – Ну розповідай, Магда, що привело тебе до цього чарівного острова?
— Довга історія.
— Повір мені, до ранку мені точно немає куди спішити.
— О, Боже… Миколай, я тебе прошу, давай не будемо повторювати минулих помилок… — Мовила вона, трохи загорнувши свої очі.
— Які саме?
— Ти знаєш…
— Не знаю.
— Облиш.
— Тільки якщо попросиш.
— Годі! – Не стрималась дівчина. – Варто було нам вперше зустрітись за кілька років, ще й тут, як ти одразу ж вмикаєш самого себе.
— А невже я мушу бути кимось іншим?
— Просто… давай не будемо повторювати всього того, що трапилось того разу в Сопоті, добре?
— Як на мене нічого страшного тоді не сталося, але якби я цього бажав то не став би підходити. Зараз в моїй голові аж забагато всього зайвого і доволі сумнівного для того, щоб я відволікався на те, чого вже точно не вдасться змінити за будь-яку ціну. Давай залишим минуле в минулому, оскільки, як я бачу, нам обом воно пам'ятається зовсім по різному. Давай просто будемо в цей вечір новими Миколаєм та новою Магдою: старими знайомими, які неочікувано один для одного зустрілися на чарівному курортному острові в момент буревію.
— Поетика тебе не залишила.
— Я не став її відпускати. Вона аж надто пряна для душі.
Вони дивилися один на одного кілька секунд, які почили виливатися у цілу вічність. Він відчував її легку розгубленість, що було не дивним, оскільки дівчина не мала жодних планів на цей вечір, окрім своєї книги та подальшого занурення у сон, в той час як Миколай ні на секунду не зміг би просто так подарувати заспокоєння своєму тілу та духу. Магдалена бачила його очі, вона читала новини і навіть не уявляла всього того, що могло коїтися в його голові і серці. Сон не вабив її, особливо після того, як вона вбачила обрис Миколая, однак тепер їй дійсно стало цікаво побути поряд із ним без зайвих думок ще бодай хвилинку.
— Буревій трохи вгамувався, але гадаю десь через півгодини він знову порадує нас всіма своїми барвами. У нас є можливість трохи пройтись вечірнім містечком, перед тим як його знову огорнуть вітри і злива, якщо ти звісно не проти?
— Я не проти. – Ніжно мовила вона.
— Чудово! – Доброзичливо відповів він. – Мартін, друже мій, не підкажете, в який бік нам краще піти, щоб в короткий час насолодитися чимось більш мальовничим?
— Безперечно направо, сер, в тій стороні старовина капличка, котра є справжнім витвором мистецтва, а ще невеличкий пагорб зі площадкою, де відкривається мальовничий вид на всю округу.
— Велике Вам дякую!
— Завжди радий допомогти, сер, але раджу Вам поквапитись, подібні затишшя ніколи не бувають тривалими.
— Обов'язково врахуємо.
— Гарного вечора!
— Навзаєм.
Ніч
Місто, принаймні зараз, не було схоже на те місце, в якому ще пару хвилин назад панував страшенний буревій: так, довкола було трохи мотлоху, пальмового листя та бозна ще чого, але у всьому іншому вулички виглядали доволі звично та привітно, тільки людей не вистачало, оскільки вже був доволі пізній вечір і окрім цього мешканці острова чудово зналися на тому, що за коротким затишшям завжди слідує ще більший буревій.
Молоді люди прогулювалися цими вуличками відчуваючи, як подекуди з'являвся теплий вітрець, котрий йшов на заміну холодному, але це була омана, якій вони не бажали піддаватися, хоча і неймовірно жадали відчути омріяне тепло, котре не хотілося б відпускати від себе, наче кохану людину.
Можна було побачити у відносній далині морські хвилі, які все ніяк не вщухали, що саме за себе попереджало їх про те, що ці сріблясті промені місяця, які чарівним чином вирішили осяяти їм шлях, далеко не будуть довговічними, а всього лише за пару десятків хвилин, якщо не швидше, повністю затягнуться нічними хмарами та скриються до наступного настання сутінків, а може і більше, однак в ту секунду їх це не хвилювало і, навіть, Миколай дозволив собі на секунду забути про те, що може статися у найближчому майбутньому та хлопець цілковито забув про причину свого находження в цьому прекрасному місці, оскільки поряд із ним була вона – сама мрія… мрія поета… мрія митця… мрія фотографа.
Це відчуття було давно забуте ними обома і, здалося, ніби життя навмисно робить так, щоб їх зустрічі відчували подібним чином: на фоні морських хвиль, приємного бризу та гуркоту чайок, що літають собі у вільному і безтурботному небі над нічним та маленьким містом, котре скоріше походить на місце прихистку заблукалих душ та сердець, ніж на звичне курортне узбережжя.
Вони пройшли вперед ще пару кроків, як у невеличкому сквері вони помітили чоловіка середніх років, що являвся ледь не єдиним, окрім них, людей на даній місцевості. Він сидів собі тихо та мирно спостерігаючи за хвилями і за небесами, в яких боролися із вітром птахи. По ньому одразу ж було видно, що він не став ховатися кудись від зливи, а цілковито прийняв її своїм тілом та душею.
Чоловік зі спокоєм потягував пиво із бляшанки та не помічав нічого, що тільки коїло навколо нього, просто продовжуючи собі сидіти та дивитися вперед, комфортно сидячи собі на лаві, закинувши руку у бік.
— Він король. – Тихо промовив Миколай.
— Ага, тільки без корони. – Жартома відповіла йому Магда.
— Як сказати, тільки подивись на нього, адже він справжній король свого світу: він сидить собі на цій мокрій лаві у просоченому водою одязі, п'є пиво за ті три копійки, що він мав у своїх кишенях економлячи на кожному ковтку, але це його світ і це його момент. Кожному своє. Для мене одне, для тебе інше, а для нього – це мить колись він сидить один, у повністю порожньому місті, серед тиші та спокою, сидить на цій лаві, наче це його трон, а бляшанка – золота чаша та дивиться на світ очима свободи, відчуваючи те, що в цю саму секунду його не дістане ніхто… ніхто окрім власних думок та мрій.
Вона дивилася на нього мрійними очима. Їй дуже не вистачало подібних думок, його думок, котрі закохали її в той вечір, ледь не більше ніж він сам, але вона не подавала виду, принаймні намагалася і просто дивилася на нього, іноді переводячи свій погляд на лаву та на чолов'ягу, котрий звісивши голову до землі, насправді, вже кілька хвилин, як відправився у кращий світ, сидячи під Божими небесами.
Вітер починав трохи розігруватись, але ще не настільки чутливо, щоб від нього захотілося сховатися в найближчому укритті, однак його подуви стави вже більш ніж достатніми для того, щоб Миколай вкрив трохи промерзлі та неймовірно ніжні плечі своєї супутниці власною джинсовою курточкою.
Їм не хотілося одразу ж переходити до розмови, ніби не бажаючи руйнувати ту ауру усюдисущої тиші, котра дивовижним чином огорнула все навколо та них самих. Це відчуття було більш ніж глибинним для них обох, адже слова зараз були зайвими, а спільною була сама лише тиша і думки, котрі супроводжували її, думки на рівні із мріями, що уносили серця цих молодих людей в самісіньку далечінь, уносили їх туди, де їх не здатні були б вхопити ні блискавки, ні жодні смерчі, а лише були б вони двоє і світ… світ створений їх уявою та їх мріями.
Як же багато разів вони обоє прокручували у своїх головах цю зустріч, як же багато разів вони обдумували хід своїх думок у такому випадку та теми їх спільної розмови, але варто було знову опинитися один навпроти одного, як одразу ж прийшло розуміння одного простого факту: вони наче серед справжнісінької битви, де будь-який план рушиться з тієї ж самої секунди, як відбувається перший постріл, а в їх випадку перший погляд та перше сказане слово людини, котра колись викликала в їх серцях неземні почуття.
Хлопцю не хотілось починати це першим, але він розумів, що нехай кінець ночі, наче тривалість самого життя, здається дуже далекою, незважаючи ні на що, все потрібно починати вчасно, без зайвих зауважень та відволікання, просто наважившись зробити перший крок, крок вперед, крок на зустріч власній мрії, яка йшла поряд із ним в цей самий момент, дівчина мрія, котра здавалася йому вже давно втраченою.
— То що ж за така заплутана історія привела тебе сюди? – Запитав він безперестанку дивлячись вперед.
— Рік тому я стала працювати у одному благодійному фонді, не можу сказати, що це саме те чого я шукала, однак принаймні тут я відчуваю себе на своєму місці, до того ж є можливість трохи побачити світ.