Убивця лежав поруч (збірка)

Олег Чорногуз

Сторінка 17 з 19

Ну, звичайно, ти. По бо­роді впізнаю. Це ж ти, дотепнику, тоді й казав мені: "А дощок на мою смерть ви хоч випишете? Всього чотири штуки, та й не довгих, бо, на ваше щастя, короткий вродився".

– Випишу, діду, випишу. Не хвилюйтесь, ідіть спокійно.

І пішов дід. І ось діждався. Лісничий йому сам привіз не чотири дошки, як просив дід, а п'ять.

РОЗДІЛ VIII

Приїхав на похорон і працівник райцентру. Він теж тепер пригадав старого по бороді. Дід приходив до нього, скаржився, здається, що соломи не виписали, підводи не дали. І він тоді запевнив діда:

– Порадимось, обговоримо.

РОЗДІЛ IX

Знає діда "в лице" і начальник філії зв'язку. Точніше не все ли­це знає, а тільки половину (у віконечку на пошті бачив). Просив ста­рий написати за нього кудись супліку, бо за царату не навчився гра­моти. Часи були не ті.

– Допоможемо, діду, обов'язково допоможемо. Тільки паперу глянцевого дістаньте. Бо на такому папері писати незручно.

РОЗДІЛ X

Шукав дід глянцевого паперу у сільраді, в секретаря. (Він теж на похорон прийшов). Просив, бо вельми треба. Відмовив секретар.

– Не вистачало, – сказав, – щоб на нашому папері ще й ти скар­ги на нас писав. Йди, діду, бо ми тебе, мабуть, впишемо!

РОЗДІЛ XI

Нема вже діда. Нікому тепер не завдаватиме він клопоту.

Помер дід від щастя. Дали йому в районі пенсію, а так, як дрібних не знайшлось, то загітували старого взяти лотерейну карт­ку. І треба ж такому статися! Ніколи дідові не таланило, а тут на тобі – виграв!

РОЗДІЛ XII

Дід не хвалився. Про виграш не казав нікому. Бо й сам не знав. Але Прокопова Зінька – сусідка дідова, приносила газету, то геть усі цифри в газеті і ті, що у дідовій книжечці, сходяться. І номер, і серія, і навіть зірочка. А проти отого номера надруковано: автомашина "Москвич". І ще Зінька сказала, ніби їй так у школі вчителька пояснювала (Зінька до третього класу ходила), коли не хочете "Москви­ча", діду, то візьміть гроші. Це аж цілих... І назвала дідові величезну суму. Як почув таке дід, то в ту ж мить і помер. Від щастя.

РОЗДІЛ XIII

Перелякана Зінька вибігла з хати.

– Дід Каленик помер, – на все село заголосила.

– Нарешті дочекався дід щасливого дня, – говорили чи то всерйоз, чи то жартома люди.

РОЗДІЛ XIV

Лежав дід, як і жив, один як палець. Не було поруч нього ні голови сільради, ні його секретаря, ні голови колгоспу, ні членів правління, ні начальників, ні представників, і, звичайно, піп не приходив, що тишком інколи в селі хрестив ще немовлят і ховав старців, у яких були родичі.

РОЗДІЛ XV

Відійшла Прокопишина Зінька від переляку і шепнула на вухо Ванькові – синові Аскольда Івановича:

– А дід Каленик на лотерею машину виграв і помер. Смішний...

РОЗДІЛ XVI

Того ж вечора до Зіньки прийшов сам голова.

– А що це ти, дівко, язиком про машину плещеш?

– Бо правда. Виграли дід і померли. Можете самі пересвідчитись.

– Ну, то показуй, де той дід живе.

РОЗДІЛ XVII

Повела Зінька Аскольда Івановича до дідової хати. Дід лежав задубілий на табуретці біля столу. Поруч нього валялася газета (Зінька забула) з таблицею розіграшу і книжечкою діда з номером лотереї. Дід лежав. Очі були розплющені, а губи сміялися. І Зіньці стало страшно. Голова заглянув у книжечку, потім в газету і, остаточно пересвідчившись, що й номер і серія сходяться, сказав, щоб Зінька про це нікому ні слова. Та вже було пізно.

РОЗДІЛ XVIII

Про дідову смерть і лотерею все село знало. Того ж вечора сю­ди завітали і голова колгоспу, і секретар сільради, і начальник філії зв'язку, і головлікар, і лісничий, і члени правління, і... і... і...

РОЗДІЛ XIX

Тієї ж ночі майже в усіх світилося в вікнах. Навколо дідової смерті точилися мрійливі розмови.

– Коли тобі вдасться вирвати того квитка, – казала головиха перша, – то тоді я зможу на базари їздити на власному "Москвичеві", і ніяка автоінспекція мене не зупинить.

РОЗДІЛ XX

Голова сільради думав про інше: "Для повної гармонії на його обійсті бракує тільки гаража з голубим автомобілем".

РОЗДІЛ XXI

Менш егоїстичні думки свердлили голову секретаря, сільради. Він ладен був "Москвича" подарувати тому, хто одружиться на його 29-річній Дуньці.

РОЗДІЛ XXII

Радився і начальник філії зв'язку зі своєю половиною: – чим достав­ляти тепер пошту – на власній машині, а конюха звільнити і на цю по­саду взяти свою дружину, чи й далі возити кореспонденцію кіньми.

РОЗДІЛ XXIII

Сільський піп допитувався в попаді, чи не розбіжаться останні парафіяни, коли він їздитиме на нечистій силі – автомашині.

РОЗДІЛ XXIV

І тільки журився лісничий. Чи зможе він цим "Москвичем" пересуватися в лісі!

РОЗДІЛ ХХV

Потім згадані товариші села посхоплювалися, залишаючи теплі постелі. А що, коли хтось у цю мить викраде дідову картку?

Вперше в дідовій хаті було сумно. Дід лежав, як король, а над ним, схлипуючи, сиділи згадані товариші.

РОЗДІЛ XXVI

Вранці діда ще не ховали. Голови розпорядилися негайно відремонтувати хату, особливо дах (на випадок дощу) і сволок. Чого доброго, ще впаде комусь на голову і вб'є. Дідові все одно, а тут живі люди ходитимуть. Секретар сільради разом із лісничим надумали поголити діда, головлікар дільничної лікарні – переодягти в штани й сорочку, що принесли голова споживчого товариства і завідувач сільмагу, а начальник філії пообіцяв написати промову.

РОЗДІЛ XXVII

Ховали діда по обіді. Біля його труни в п'ятихвилинному мовчанні стояли голови, їх зміняли представники та інші почесні люди. Потім діда винесли і поставили його труну на машину (голова кол­госпу виділив). Попереду йшла молодь з вінками із зворушливими написами на чорних стрічках.

РОЗДІЛ XXVIII

Такого похорону у селі не пам'ятали навіть старі люди. Музики грали траурні марші, колгоспний шофер Марко вів машину дорогою, засипаною напередодні похорону жорствою. Позаду кузова, час від часу поправляючи кімнатні квіти і втираючи скупі чоловічі сльози, йшли керівники села. Дехто з членів правління озброївся мисливськими рушницями, збиралися салютувати. Та представник райцентру відраяв – дід, кажуть, ніколи в партизанах не був.

РОЗДІЛ XXIX

На цвинтарі біля свіжовикопаної ями читалися промови. Найкращу промову виголосив начальник філії зв'язку. Вона розпочина­лась так: "Дорогі товариші, гості, шановні представники району! Сьогодні нас спіткало ще одне непоправне горе – від нас назавжди пішов усіма поважаний і люблячий, незабутній і мудрий, веселий жартівник і життєлюб – дід Каленик".

РОЗДІЛ XXX

У лавах чується голосне схлипування: плаче жінка голови колгоспу; почувши промову, ще голосніше заводить жінка голови сільради. За ними обережно, щоб не перекричати: лісничиха, попа­дя, жінки членів правління.

РОЗДІЛ XXXI

"Ми кажемо, – продовжує начальник філії, – дід пішов від нас назавжди. Та чи можна так сказати про цього діда? Не можна, товариші!" Знову ридання. "Цей дід, не як всі діди, 55 літ самовідданої праці, всі як один день, віддав на здобуток колгоспові, віддав все, не беручи натомість нічого. Будучи навіть на заслуженій пенсії, можна сказати, на відпочинку, я особисто пригадую, як він не раз приходив до мене і просив, з слізьми на очах просив дати йому можливість розповсюджувати пресу на громадських засадах. В діда є псалтир. Та, якщо він ним і користувався коли-небудь, то тільки для того, щоб вщент рознести носіїв опіуму народу – попів. Скільки разів дід, а тепер небіжчик, пропонував свої послуги голові сільради. Хай не ображається на мене всіма поважаний у нашому селі батюшка Євлампій, але дід Каленик не визнавав його, тому й просив похова­ти його з музикою. Що ми й робимо".

РОЗДІЛ XXXII

Над могилами журно висне траурна мелодія похоронного маршу. "Ви знаєте, що дід Каленик заповів нам замість хреста поставити на його могилі ступу... Кахи, кхи... Вибачайте, коцюбу. Але ми не по­жаліємо своєї зарплати і скинемось на пам'ятник. Слава справжньо­му атеїстові – активному борцеві з дурманом і релігією в усій її сек­тантській суті. Дід був атеїстом, як і ми. Тільки дід помер, а ми жи­вемо. Але прийде час, і ми підемо його шляхом, і тому, не порушу­ючи народної традиції, проводжаючи в останню путь діда Каленика, ми кажемо: "Вічна пам'ять тобі, діду.. Спи спокійно, наш любий. Хай земля буде тобі ліжком. Амінь!"

РОЗДІЛ XXXIII

Вже діда було поховано, прочитано всі промови, програно похоронні марші, а хату дідову ніяк не могли залишити ні голова сільра­ди, ні голова колгоспу, ні інші представники. Навіть переночувати всі надумали в цю ніч у дідовій хаті. Сюди ж перенесли засідання виконкому, а вдосвіта написали ухвалу: речі дідові продати.

РОЗДІЛ XXXIV

У діда було три книги: псалтир, Біблія і книжка про смачну і гарну їжу. Кажуть, найбільше дід любив заглядати до останньої. Книги оцінювались найдорожче (найбільш вірогідно, що лотерея була в них). Потім йшли образи́: Миколи Угодника і Варвари Великомучениці. За ними дід тримав квитанції по страховці, самообкладанню, бездітності і ще якісь дуже важливі папірці. (Поміж них теж могла бути лотерея).

РОЗДІЛ XXXV

На ранок продавали все. Один з образів вдалося купити голові сільради, а другий – представникові району по атеїстичній пропаганді. В діда був ще патефон з платівкою "Вихри враждебные..." Йо­го придбав піп. Лісничому дісталися дві старі табуретки і стіл з однією шухлядою. Начальник філії зв'язку дістав оббиту залізни­ми обручами трухляву скриню (у ній також могла бути схована лотерея). Залишилась тільки стара ступа. В ній колись баба дідові товкла мак до коржів. Вона випала головлікарю. Та він від неї відмовився (у ній не могло бути лотереї). Секретаря примусили купити надщерблену макітру, голові споживчого товариства продали старі штани, завмагу – піджака, кишені яких були в ту ж мить вивернуті. Домовилися хатину без копійки передати колгоспові і зробити з неї тимчасовий курник. А ступу віддати на вічне користуван­ня Прокопові – дідовому сусідові.

РОЗДІЛ XXXVI

Та ні в старих дідових штанях, ні в піджаку, ні в скрині, ні в Біблії, ні в псалтирі, ні в шухляді стола, ні за образами Миколи Угодника, ні Варвари Великомучениці лотерейної картки не було.

РОЗДІЛ XXXVII

І тоді надумали послати до району делегацію.

… 13 14 15 16 17 18 19