Навіть стежки в дворі, викладені дідом Сергієм з перепаленої, синьої цегли, поросли дрібною травою, що шукала й собі хоча би мінімального життєвого простору. Цю легко видирати з-поміж покладених цеглин і я вже бачу, хай поки що в уяві, як затишно тут буде, коли приведу двір до хоча би мінімального порядку.
Робота посувається помалу, зовсім не так швидко, як спочатку мені уявлялось і що найгірше – обабіч стежки за мною лишається не красивий зелений лужок, а витолочена, прим'ята до землі трава: жодної тобі естетики, якщо не брати до уваги острівці занедбаних квітів – я ж бо пам'ятаю, як чарівно було колись у цьому дворі: "Ніби в заповіднику" – любила казати баба Ліда...
Колись мені здавалося, що своєчасне виконання роботи це необхідна умова насамперед для високоорганізованого бізнесу, але тепер маю обґрунтовану підозру, що й для життя на землі також тримається саме на цьому принципі. І коли це дійсно так, то нічого дивного, що провінційне життя таке безрадісне і беззмістовне, всуціль усе в роботі ра́ком. Невесела в мене перспективка.
...Який же я неуважний: тільки тепер помічаю, що добра половина шиферного даху дідового гаража ніби снігом вкрита, або чимось побілена, і мені знадобилося щонайменше пів години, аби знайти розгадку цього феномену: то, культурно кажучи, сліди лелечих екскрементів, бо їхнє гніздо якраз над гаражем. Якщо ж чесно, розгадку я просто підгледів, наче справжній двієчник на уроці природознавства: дорослий лелека стояв собі на краю гнізда і закинувши довгодзьобу голову на спину, видобував із горла дивний клекіт-стукіт, а тоді раптом від нього відділилася довга біла стріла і майнувши донизу, з плескотом ляпнулась об землю, поряд із гаражем – моє око навіть бризки зафіксувало. Нічого собі скид – там добра склянка рідини! А якби я дійшов уже до того місця?
"Стоп, десь же в мене наколінники були: хребет треба берегти!" – осяває згадка, коли вчергове з трудом розгинаю затерплу спину, бо розумію, що коли й далі продовжуватиму цю каторжну працю, як тепер, – швидко стану схожим на діда Пантьошку і то в кращому разі. Знаходжу їх в майстерні й навколішки продовжую своє заняття. Коли робота нетворча й монотонна, добре думається, принаймні, мені. Відтак, невпинно згадую Раю і той наш вечір після її маніпуляцій.
То був мій конфуз, повне фіаско, "чапу́за", як кажуть іспанці на неякісно виконану роботу – у мене й тепер при згадці вуха від сорому червоніють. Поміж нами все сталося настільки неочікувано швидко, наче в кроликів, що я отетерів із подиву й спинним мозком відчувши розчарування жінки, спромігся лише знічено пробурмотіти: "Вибач... Вибач, будь ласка... Не розумію, що зі мною".
– Ну що ж... – зітхнула тоді Рая, – доведеться ще й над цим попрацювати.
Вона не заспокоювала, не казала, що "таке трапляється", не втішала, як уміють жінки, а почала збиратися додому. Я встиг уже помітити, що живіт у неї тепер із тонким прошарком жирку, але майже так само плаский, як і в далекій юності, що шкіру торкнула перша засмага і що груди в неї й тепер як у дівчини – Рая лише поширшала у стегнах і стала в моїх очах спокусливою, наче гурія. Звісно, в іншому випадку я наговорив би їй купу компліментів і так просто й швидко нізащо не відпустив би, але ж то в іншому випадку... Єдиною слабенькою втіхою для мене був спогад про інший наш досвід, де все було геть не так, де я був не просто на висоті, а прямо на Олімпі, хоча, можливо, так виглядало тільки з моєї точки зору, бо я став у неї першим і звідки їй було знати як то воно взагалі має бути, весь оцей секс, та й невідомо, який досвід мала вона в подальшому.
Попри все, вона прийшла і наступного дня та, мовби нічого й не сталося, взялася за мою шию. Коли тобі навсібіч крутять голову, відчуття не з приємних, скажу я вам: не один раз бачив у кіно, як у бойовиках схожим чином ламають жертвам шийні хребці.
– Розслабся, – заспокоювала мене Рая, мовби читала мої думки, – я не збираюся вкорочувати тобі віку, повір. Мені потрібно визначити наявність функціональних блоків та зняти їх.
Її пальці спритно промацували мою шию, вміло крутили голову, за тим руки вправно робили хитромудрі захвати, завмирали на якусь мить, а далі в мені щось хрускало і костоправка вчергове запитувала:
– Що відчуваєш? Болю немає? А так? А тут?
– Начебто у вухах перестало дзвеніти, – з подивом відказав я під кінець.
– Це добре. Встань, – я ще не встиг спитати навіщо, а Рая вже двома легенькими ударами пальців то в один бік підборіддя, то в інший – куди зазвичай б'ють суперника боксери, аби відправити його в нокаут, завершила сеанс і підсумувала: – Нібито вийшло, але завтра доведеться пробігтися від потилиці до копчика: потрібно переконатися, що все на місці, або ж підправити.
– Дякую, Раєчко.
– Що там у нас іще на порядку денному? Танець живота? Сподіваюся, двері замкнені?
Я гарячково майнув виконувати бажання своєї Шахерезади.
Хтозна кому дякувати – природі чи вмінню Шахерезади, але того вечора прогрес таки намітився, хоча видовище, якби хто бачив ті мої потуги, звісно, було жалюгідним і ніхто краще мене самого це не зрозумів би.
А наступного дня біля хвіртки мене прямо-таки ошелешила Хасточка.
– Ну, шо там у вас? – по-змовницькому стишивши голос, з інтригою спитала сусідка.
– В сенсі? – не зрозумів я.
– Коли свайба?
– Я-яка? – перехопило мені подих.
– Да я ж розумію, шо тепер молоді розписуватись не люблять, а даремно, – Хасточка дивилась мені прямо у вічі, – вже ж хоч кутком погуляємо, чи як?
– Ви про що це, Агніє Степанівно?
– Дак про вас же з Раєю.
– З чого це Ви взяли?!
– Я що, по-твоєму, тільки з одним женихом шашні крутила?
– Ніколи б не подумав, що Ви здатні плітками займатися! – не на жарт обурився я.
– Ой-ой-ой! – насмішкувато дивилась на мене Хасточка. – Да вся ж Клевеня другий день про це гуде. Теж мені секрет! – прямо-таки з образою пхикнула вона на завершення і пішла до себе.
Я не міг дочекатися приходу Раї-Раєчки, аби про все їй розповісти, попередити, ну, й пояснити, що моєї вини в цій неприємності немає. Та моя пасія прореагувала геть для мене неочікувано.
– Не парся, – широко усміхнулась на звістку Рая, – не той клопіт. Я в Городі маю настільки бездоганну репутацію, що часом навіть соромно стає: ніби якась неповноцінна. Хай собі плещуть язиками – для декого це справжня насолода.
– Але ж як вони довідались? – я роззирнувся по вікнах спальні: невже хтось підглядав за нами?!
– Всевидяче око Клевені не спить і завжди все бачить, навіть те, чого немає.
– Всевидяче око Клевені? – усміхнувся я.
– Еге ж. Тому не звертай уваги і завжди чини так, щоб його не розчаровувати.
– Цікава філософія, – я вже реготав, – візьму до уваги.
У будь-якій справі чи не головне – регулярність. Принаймні це чітко просліджується в ситуації з моїм хребтом і нашими з Раєю вправами в ліжку: що в першому випадку, що в другому результат позитивний і хтозна якому я радий більше. Маю досить оптимістичні сподівання, що в найближчому майбутньому таки зможу показати Раї клас – усе, на що був здатен колись, і що вона зможе те оцінити з висоти наявного в неї сексуального досвіду. Хочу того, чи ні, але весь час порівнюю її зі своєю колишньою, Алісою Очеретіною, і порівняння ці, на мій жаль, не на користь Раї: надто вона стримана в проявах емоцій – не холодна, ні, а саме стримана, до того ж не любить ніжностей. Який вже день ламаю я голову над причиною цієї дивної поведінки, проте відповіді не маю, а спитати напряму не наважуюсь. Чи її хтось черствий до цього привчив, чи то був справжній гігант сексу, а тому й поріг її задоволення настільки високий, що мені годі й пнутися – хто б мені те пояснив? Ех, Алісо, Алісо... Де ти тепер, моє колишнє кохання? Де Діана, моя відрада, пестливе дитя, таткова любов?
Коли б не думки, я би цю осоружну навколішкову нескінченну працю, мабуть, давно покинув, але, виявляється, за роздумами час летить непомітно, й коли нарешті в мені прокидається апетит, я оглядаю поле бою: добра чверть подвір'я перерита мною догори дригом, трава безжально витоптана, зате й цілих чотири купи стирчаків наїжачились на всі боки своїм корінням. Видовище сумне, я вам скажу, але за ним простежується неабияка перспектива впорядкованості ввіреної мені території. По суті, коли розібратися, це перший видимий результат моїх зусиль за весь час перебування на Клевені. Що приємно дивує – спина не болить, зате в голові все більше снує грішних думок.
18.05.
Завоювати жінку.
Сьогодні сутеніє дещо раніше, ніж зазвичай, бо ще о восьмій вечора сонце поволі опустилося в темну, як ніч, хмару, котра тепер бовваніє край неба на заході, поволі забираючи під себе весь тамтешній небосхил: схоже, ця ніч без дощу не минеться – першого, відколи я тут. Чути вже далеке, нечасте ще погримування: раз, другий, третій. Колись давно, ще в минулому житті, мені здавалося, що гуркіт грому можна легко сплутати з вибухами. Дзуськи! Тепер я точно знаю, наскільки гуркіт грози розлогіший, лінивіший, миролюбніший за раптовий різкий вибух смертоносного тротилу. І вже, як завжди, чути гудіння перших шахедів, дідько би їх узяв!
Ми лежимо з Раєю на неширокому ліжку з металевими спинками й ліниво перекидуємося словами, на перший погляд, ні про що.
– Ти давно сюди повернулася?
– Як ковід почався. П'ять років уже, – легенько зітхає вона.
– Жалкуєш?
– Немає нічого безглуздішого, як жалкувати за зробленим. Це був мій вибір і значить, що тоді по-іншому я вчинити й не могла.
"Резонно, – думаю я. – Дійсно, розумій свій стан, коли приймаєш певне рішення і не жалкуй за зробленим".
Між тим, попри задекларовану Раєю філософію, в кімнаті запахло сумом і я гарячково шукаю нову тему для пожвавлення розмови, бо мовчання – то найгірше, що може статися в стосунках між чоловіком і жінкою.
– А дід Пантьошка ніколи не звертався до тебе зі своєю спиною?
– Ой, там така історія...