— А ще воїтелеві знадобиться ваша божественна допомога в тому, щоб його воїнство щасливо добулося до свого Дніпра. І на цьому далекому шляху їм знадобився б ваш охоронний лист, а ще — хтось із місіонерів у гідному церковному чині та в іпостасі вашого посланця.
— Пошліть такого, котрий би знався не лише на молитвах, але й на зброї, козакам це імпонуватиме.
— Якщо потрібно буде, ми пошлемо туди трьох горлорізів у сутанах, які пройшли вишкіл у Палестині, в одній зі східних сект...
— Навіщо ці подробиці, Одіні? — зморщився папа римський.
— Прошу пробачення, ваша святосте, проте мирські справи вимагають мирського мислення.
— Мислення, але не слів, — повчально уточнив папа.
Схиливши голову, Одіні витримав належну в таких випадках паузу, далі злодійкувато роззирнувся, нібито побоювався, що в папській каплиці може виявитися ще хтось, окрім них, і притишивши голос, мовив:
— Зараз нам дуже потрібні козацькі шаблі, а щоб шаблі ці у нас з'явилися, маємо приручити одного з їхніх вождів. Щоправда, ці козаки й досі залишаються схизматиками, не піддаючись католицькій церкві Речі Посполитої.
— Шаблі віри не мають, — знову повчально мовив папа, поблажливо всміхаючись. — Не віри вони прагнуть, а крові, османської крові. Тому зараз нам потрібні козацькі шаблі, а не козацькі молитви чи козацькі душі.
— ...Яких вони, так чи інакше, а позбуватимуться во славу Господа нашого.
— В ім'я і во славу Святого Престолу, архієпископе, Святого Престолу. Маєте ще якісь прохання?
— Бажано було б, щоб ви одарили Сулиму золотим медальйоном зі своїм портретом — найвірнішим підтвердженням того, що цей воїнхристиянин справді був удостоєний вашої аудієнції, і що віднині він постійно перебуває під вашим покровительством. До того ж, це стане гучною популяризацією й імені вашого, і Святого Престолу серед віруючих східного обряду!
— Далекоглядно, далекоглядно. — погодився папа римський, й Одіні не треба було нагадувати, що в устах володаря папської тіари ці слова зажди зринали, мов найвища похвала. — Як саме слід здійснювати цей задум, я вам теж не підказуватиму; робіть усе швидко, впевнено, та посилаючись на моє благословення.
— Для мене це найвища честь, — знову вклонився архієпископ, задкуючи до виходу.
".Цікаво тільки, навіщо Одіні все ж таки знадобилося організовувати цей візит козацького полковника? — підозріливо зиркнув йому вслід папа. — Адже досі він не виявляв особливого прагнення сформувати християнське військо та організувати ще один похід хрестоносців. Навпаки, з неприхованою іронією ставився до намагань герцога де Невера сформувати Лігу християнської міліції. А, тим паче, до його наміру поставити на чолі цього папського воїнства козацького гетьмана Сагайдачного. То, може, й справді має рацію кардинал Соледо, стверджуючи, що мені давно слід позбутися свого особистого секретаря, оскільки, нехтуючи волею папи, Одіні вже й сам почувається владикою світу, тож і поводиться відповідно?".
Й анітрішечки не здивувався, коли Одіні раптом проказав:
— Якщо нам вдасться навернути на католицтво хоча б частину цих русичів-козаків, — це вже виявиться значним поступом віри нашої на Схід, до глибини слов'янського світу.
Проказавши це, архієпископ аж завмер з розтуленими вустами, знаючи, що, торкнувшись улюбленої теми папи, неминуче спровокує його на нестримний словесний потік з приводу остаточного християнського впокорення східнослов'янського та кавказького церковних світів. І, як завжди, не помилився.
20
Ларжич справді бачив, як, рятуючись від нього, Ардалл стрибнув за борт, але помилявся, вважаючи, що той, або загинув, або ж дістався берега. Командир азабів спочатку націлився було на косу, що чорніла посеред освітленої місяцем заводі, проте на мілині до нього кинулися одразу троє піратів.
Убивши абордажним кортиком[22] одного з нападників, Ардалл кинув зброю, пірнув, і плив під водою, скільки дозволяли його могутні легені. А коли випірнув, побачив, що від берега на судно насувається нова хвиля острів'ян. До того ж, вода видалася досить прохолодною, у такій довго не протримаєшся, тим паче що з острівних гір повіяв на диво холодний вітер.
Остаточне рішення до командира азабів прийшло лише тоді, коли він побачив, що з правого борту, поблизу корми, звисає уривок канату. Затиснувши між зубами останню свою зброю, ножа, іллірієць спритно добувся нижньої палуби, причому допомогли йому двоє турків-моряків, які, впізнавши Ардалла, вирішили, що він просто випав за борт під час бою. А ще за кілька хвилин, ніким із азабів не помічений, Ардалл постав перед баронесою Вандою Оржинською.
— Я не вбиватиму вас, а ви надасте мені притулок і не посмієте виказати Судимі чи Ларжичу, — коротко висунув свої умови іллірієць, щойно Оржинська відчинила двері своєї мініатюрної каютки.
— Як це милостиво з вашого боку, мій ніжний, але невдатний коханцю!
— Зараз не час для словесних баталій чи клинів.
— А для абордажних? Особливо, якщо зважити, що на кожен приступ жінки ви, "азабе азабів", кидаєтеся, наче на рішучий абордаж?
— Краще дайте слово аристократки, — поспіхом викручував сорочку.
— А "слово піратки" вас не влаштує, мій найхоробріший з-поміж хоробрих? — і далі глузувала з нього баронеса, забуваючи про те, як небезпечно ризикує.
— Влаштує, — приставив вістря ножа їй до горла Ардалл. — Навіть слово піратки. Але запам'ятайте, що в такому разі й каратиму вас за суто піратськими традиціями.
— Зараз ваш абордажний кортик дуже знадобився б там, біля борту, — зауважила полька, і тільки тепер Ардалл відчув, що в обидва боки йому впираються дула пістолетів.
Хтозна, як розгортався б їх діалог далі, якби поряд із каютою не з'явився якийсь миршавенький чоловічок, який волав щось поіталійськи. Баронеса миттю відвела один із пістолетів від змокрілого тіла азаба і всадила кулю у нападника. А коли той упав, наказала Ардаллові:
— Заберіть у нього зброю, знадобиться, — і стрілила ще в одного чоловіка, навіть не намагаючись з'ясувати, хто він, у біса, такий.
Поки азаб обеззброював та обшукував загиблих, баронеса спокійно заряджала пістолети набоями, які мала в кишені офіцерської куртки, та прислухалася до того, що відбувається на нижній палубі, де все ще вирував бій. Каюта Банди була внутрішньою, вона не мала ілюмінаторів, зате й кулі до неї теж не проникали. Бтім, Ардалл уже не вперше звертав увагу на те, з яким спокоєм ставиться баронеса Оржинська до всього, що відбувається на судні під час бою або сильного шторму.
— Би вже спокійно могли б очолити команду піратського корабля, — знову наблизився він до освітленої ліхтарем пройми дверей, зіштовхнувши обох небіжчиків за борт. А, переконавшись, що поблизу нікого нема, почав поспіхом перевдягатися у штани, здерті з одного з конаючих нападників.
— І не лише піратського, — холодно відреагувала баронеса на його сумнівний комплімент. — Якщо тільки здобудете його для мене, підневільний азабе.
— Ще недавно я був близький до такого здобуття.
— Це в той час, як рятувалися втечею з корабля?
— Бтеча — лише один із прикрих випадків, які трапляються навіть під час найщасливіших авантюр.
— Саме так: авантюр, — наголосила Банда. — На одну з яких ви й намагаєтеся спровокувати мене.
— Знайдуться азаби, які підтримають нас, якщо тільки ви остаточно вирішите, що...
— Корабель уже по суті перебуває в руках полковника Сулими, — увірвала його мрійливі міркування Оржинська.
— А мав би перебувати в наших, — по-вовчому вишкірився іллірієць. — Так було б справедливіше. У мене, командира вільних та озброєних азабів, було значно більше можливостей для корабельного бунту, ніж у Сулими, з його ланцюговими галерниками.
— Вгамуйтеся, мій "азабе азабів", — наказала баронеса, знову послуговуючись нею самою вигаданим титулом. — Ще один такий бунт, — і ми переб'ємо одні одних, на втіху всім нашим кровожерним ворогам, — і далі вражала найманця твердістю і розсудливістю своїх слів. — Тепер треба думати, як би нам усім разом вирватися з цієї острівної затоки та добутися до материка. Наш порятунок — там, а не на цих диких скелях.
— Отже, ви не готові, — майнув у голосі азаба повів легкого розчарування.
— Якби я мала намір здійняти корабельний бунт, то здійняла б його без вашої допомоги, "азабе азабів", — швидко і рішуче.
— Гаразд, гаразд, вірю! — спробував заспокоїти її Ардалл, розуміючи, що не в його інтересах нервувати зараз цю войовничу даму. — І, на Бога, погасіть ліхтар.
— Не варто, — рішуче заперечила баронеса, беручи дубові двері каюти на крицевий засув. — Нехай знають, що я тут, і не сплю.
— Зізнайтеся, що боїтесь залишатися у темряві наодинці зі мною.
— ...Тільки тому, про всяк випадок, попереджаю: якщо наважитеся домагатись мене, дістанете таку ж відсіч, як оті двоє, що впали під дверима! Тому ліхтар усе ж таки горітиме.
— Двічі домагатись однієї й тієї ж жінки? — зухвало вишкірився Ардалл. — Такого зі мною ще не траплялося.
Ванда сприйняла цю заяву "азаба азабів", як ляпаса, проте мужньо промовчала. Якщо вже вона надала цьому іллірійцеві притулок, то мусила терпіти. Хтозна, як поведеться Ларжич, довідавшись, що в неї переховується його ворог, але вже нічого не вдієш, доводиться ризикувати.
— Пардон, мадам, але мені все ж таки треба викрутити й підсушити власний одяг, чужий виявився тіснуватим.
— Та викручуйте вже, тільки не дуже заливайте мені каюту. Мабуть, така вже моя доля: переховувати в себе невдах із усіх середземноморських берегів, — іронічно відреагувала на цю його потребу баронеса. — Даремне, ви не приєдналися до полковника Сулими. Тепер були б одним із переможців, корабельним офіцером.
— Мене мало не застрілив Ларжич, — протиснувся повз неї до того закутка, де чорнів прибитий до стінки каюти стілець. Ще недавно такий грізний, командир азабів поводився тепер, як переляканий підліток, що не знав, де йому сховатися у тісній комірчині. — Головне — уникнути зараз сутички з ним. А з Сулимою мені, можливо, вдасться домовитись. З Сулимою — так, але не з Ларжичем. І не зараз, ясна річ, а згодом.
Рушничні та пістолетні постріли нарешті вщухли, що могло означати лише одне — черговий напад берегових піратів було відбито. Підтвердженням цього став і гарматний залп, яким корабельні пушкарі розвіювали по узбережним вияркам рештки нападників.
— А чому ви вважаєте, що з полковником Сулимою домовитись усе ж таки вдасться? — ревниво якось запитала Ванда, перечекавши другий, і останній, залп бортових гармат.
— Сулима — чоловік шляхетний і хоробрий; такий знає ціну життя і смерті.
— Ларжич, наскільки мені відомо, теж походить із давнього, аристократичного, можливо, навіть князівського, роду.
— Або це йому тільки здається, що походить.