— Стій!
На секунду раніше його здобич вскочила у свою фортецю, клацнула засувом. Отець даремно гамселив кулачищами у міцні двері реставраційної майстерні.
Музейники вмить оточили незнайомку, яка ніяк не могла прийти до тями.
— Я ж тільки звернулась до нього: "Отче..."
Залу струсонув регіт. Здається, навіть на старовинних іконах їх персонажі усміхнулись.
РАРИТЕТ ПАНСЬКОГО СКЛАДУ
З полудневого обіччя села, на рівному земельному обшарі, вибочилась помітна узвиш. Там панський склад. З дороги не менше кілометра. Роль цієї одноповерхової старовинної будівлі викликала у музейників і науковців суперечливе трактування: оборонна чи господарська. Півтораметрової товщини цегляні стіни, невеликі віконця чи бійниці — добре проти ворога. Але чому в один поверх, нема підземелля, а на віконцях грати? Добре відомо лише, що останній її власник при Польщі ту трикімнатну споруду мав таки за продовольчий сховок. Коли у селі діяв колгосп, тут хотіли тримати отрутохімікати, добрива, гербіциди. Та груди свої підставила. церква. Місцевій владі вельми кортіло доповісти вгору про успіхи на атеїстичному фронті. І храму винесли вирок: хімія, сирість швидко з'їли пам'ятку історії.
Місцевий поет навіть віршик знущальний склав, якого надрукувала районка: "Час крилатий мчить стрілою// Для життя нема спокою//Все міняється кругом//Церква валиться з хрестом".
А панський склад, як охрестили ту споруду люди, став відповідати своїй назві. Щоб зберігати зерно, кращого місця годі шукати: ні сильні морози, ні спека, ні сирість, майже не порушували температурного балансу, гризунам не по зубах стіни, кам'яна підлога, масивні двері. Одна з трьох кімнат була роздвоєна на більшу і меншу. Отож, після того, як з Романом Михайловичем трапилась та біда, йому доручили начальствувати насіннєвим сховищем. Меншу, хоч вона була темнішою і стояв історичний постоялець, — ті самі жорна, він пристосував під своє робоче місце.
— Знайомтесь, раритет борошномельної промисловості, витвір мистецтва, — розчинив навстіж двері свого кабінету Роман Михайлович. — Побачите, що приїхали, і я вам голову морочив, не марно.
Євген Герасимович першим оцінив об'єкт:
— Головна частина молодиці зафіксована в камені і дереві.
Навіть здаля ці жорна не були схожі на стандартні. Від верхнього каменя, оперізаного залізним обручем з карбованим орнаментом, дерев'яний стан повільно ширився донизу, ніби жіноча спідниця, щільно прилягав до підлоги, а уявні ноги молодиці ніби вгрузли в неї. Боковий жолобок, по якому сипалось борошно, нагадує висунуту човником її долоню. Камінь можна крутити ручкою і коловоротом. Отвір, куди засипали зерно, обрамлений кованою міддю, у формі роззявленого рота з губами і зубами, який постійно просив нову мірку, вище — ніс, очі, одне хитро примружене. Спідницю з цільного дерева, як не дивно, шваки1 майже не побили. Знизу вона теж підперезана залізним обручем. Другим отвором в ній було віконце з клинцем, яким регулювали помол, — на дерть, борошно звичайне, питель[34] [35].
— Ну, що, хлопці, — дав сигнал до роботи Тарас, — хоч старенька, але беремо в невістки?
— Про що мова, пенсію призначимо.
Зняли верхній камінь. Спробували посунути корпус по кам'яній плиті, підняти, — дарма. При зусиллі ледь-ледь коливається в протилежні боки.
— Тут щось не те, — пошкріб бороду отець Михайло і багатозначно замовк.
— У моєї бабусі жорна.., — почав водій та Євген Герасимович осік:
— Тихо, отець думають...
На цей раз отець ніби й не почув шпильки. Попросив Романа Михайловича знайти ніж з тонким лезом, ліхтарик і щось, аби застелити підлогу. Все знайшлося. Отець розпластався на шматку брезенту біля жорен, освітив, придивився і пройшовся лезом між торцем дерев'яного корпусу та кам'яною плитою. З протилежних боків, по радіусу, лезо впиралось у якусь залізну перешкоду. Мабуть, в отця прокинувся азарт мисливця за інженерним секретом, бо він тут же підхопився, став навколішки, дворуч обійняв стан дерев'яної молодиці. Його очима тепер стали пальці, які ззаду обмацували її спідницю. Певно, як водиться, щось шукали.
— Те-ек, — задоволено, до себе, видихнув пошуковець. — Знайшов.
— Отак. Хто шукає, той знаходить. Циган знає, що кобилі робить.
— Та заткни свій фонтан, — гаркнув Тарас і вже до отця: — Що ти там знайшов?
— Біля регулятора помолу з пазів вийнялась дощечка. Тепер можна туди засунути руку. Побачимо що там далі.
— Ха! Добрався кіт до сала.
— Ти.
— Все, все, мовчу, як риба, — спішно замахав перед собою руками дотепник, бо Тарас з лютим виразом обличчя вже ступив до нього крок.
Та увага всіх прикута до Михайла Швеця. Його довга витягнута рука вже залізла в нутрощі жорен. Нарешті щось глухо клацнуло раз, другий. Отець трохи відсунувся, обперя спиною об стінку, ногами штовхнув молодицю. Жорна зрушили з місця, показали свій тил.
— Ой! — зойкнув хтось.
Стало безмовно. Під жорнами — темніє залізна, притрушена віковічною пилюкою, квадратна, як і кам'яні плити, затула, краї якої по периметру прикриває залізний кутник. Він і не дає змоги відчинити її вгору. Отже, це можна зробити лише знизу?
— Може, там хтось живе? — кинув недоречний жарт Євген Герасимович, від якого усім чомусь стало незатишно.
— Тебе першого і опустимо для переговорів з Хароном, — вгамував його Тарас. — Живе чи не живе — побачимо. Але сенсацією всеукраїнською тут пахне. Оце так жорна, Романе Михайловичу!
Той був спантеличений не менше інших, але відверто зрадів, що ціна його експонату різко стрибнула вгору.
— Чуло моє нутро, що то якась загадка. Тому й оберігав. А хотіли розтрощити. З районного музею приїжджали. Відкараскався. Кажу, я свій задумав, експонатом хай у селі буде, хоч в мене дома їх ще двоє. Одні батьківські, інші у Василихи забрав, бо викидати хотіла. Жаль, бо ж політичні вельми...
— Політичні? Щось нове в термінології.
— О, ті жорна пережили три страшних голодомори. Мільйони українців більшовики вбили голодом, бо не дали жорнам роботи. На третій, повоєнний мор, полтавчанин Григорій Недопад привіз звідти два камені, щоб виміняти у нас на якісь наїдки. Тридцять два кілограми! Пристав тут до вдови, полтавські корені пустив, а ті вже собі розкущились. А оці, мої, особливі. Майстер справжній їх робив. Талант. Чую, вони будуть головною таємницею панського складу Француза.
— Француза? — перепитав Тарас. — Звідки він тут узявся?
— Та поліщук. Але Француз. Фамілія така. То його склад. Пан. З Америки приїхав. Землю, хороми, ліс купив. Маєток і млин згоріли під час війни. Недовго, правда, хазяйнував. Моя тітка ще до нього наймалась. Трохи вже нашкріб про нього, розповім.
— Цікава персона. Вшанувати хочете?
— Та ви що, Тарасе? Нема за що. Просто, смерть у нього якась нелюдська. Ніхто вже й могили його в Казні не пам'ятає.
— Ет, не будем про таке, Романе Михайловичу...
В дорозі розмова не клеїлася. І не тому, що верталися музейники впорожні: з чим приїхали, з тим і поїхали. Кортячка свербіла всім: що ж там, унизу?
Зазвичай, Євген Герасимович у колі знайомих і незнайомих розганяв хмари мовчанки. Не втерпів і тут.
— Якщо наш владика ще одне чудо сотворить, то його пора канонізувати.
Кандидат на канонізацію до сонму святих недвозначно повернув голову до ініціатора. Його лик був далекий від кандидатського і Євген Герасимович вчасно переклав свою пропозицію на миротворчу.
— Міша, дорогий, ну, то жарт у мене такий! Коли ти зробиш щось добре, я тебе називаю поважно "отець", краще — владика. Ти сьогодні сотворив чудо. Тих, хто робить для людей щось дуже корисно-неймовірне, Церква возвеличує до найвищого звання. От усім свербить знати — хто знизу затуляє двері в підземелля. Розкинь своїм ясновидячим інтелектом.
Лик кандидата набув звичного вигляду.
— Той, хто відкриває знизу, знаходиться зверху, — філософськи пояснив він.
Директорові обласного історико-краєзнавчого музею Оксані Мережко
ЗВІТ ПРО ПОЇЗДКУ В с. МАТВІЙОВЕ
Згідно Вашого доручення група працівників музею виїжджала до цього села за експонатом для нашого музею.
Як я вже доповідав Вам раніше, він є унікальним і раритетним експонатом, ймовірно ХУІІ століття. Завдяки члену нашої групи, Михайлу Швецю, вдалося розгадати секрет кріплення жорен до кам 'яної підлоги, яке не давало змоги зрушити їх з місця. Під ними виявився закритий квадратний люк. Відчинити його неможливо, оскільки по периметру його краї зверху закриває ребро залізної рами, на зразок вуличного каналізаційного, але перевернутих догори. Невідомо чим фіксується він зсередини. Звідти, очевидно, і відчиняється, але як — встановити поки що не вдалось. На його поверхні є лише два отвори, через які фіксувались жорна засувами на зразок ключа-шпінгалета. Інших зовнішніх деталей, які б наштовхнули на розгадку майбутньої таємниці, наразі не виявлено. Все це вказує, що, в основному, жорна виконували декоративну, маскувальну функцію для прикриття лазу до невідомого призначення, архітектури і вмісту підземелля. Передбачаю, що дослідження об'єкту в комплексі матиме сенсаційно-науковий характер.
З огляду на складність дослідження, вважаю необхідним створити для комплексного вивчення об'єкту групу з представників музею, поліції, управління державної служби з надзвичайних ситуацій.
Тарас Вашковець, керівник групи, завідуючий відділом давньої історії музею
Є Й ТАКА ПРОФЕСІЯ
Новину про загадкові жорна хтось виклав у інтернет. Тому десант з фахівців трьох відомств вже чекали вічно голодні на сенсацію журналісти. Вони враз відпливли від головного об'єкта уваги в особі Романа Михайловича, і кинулись до гостей. Однак поліцейський, у чині підполковника, охолодив їх.
Оскільки при дослідженні об'єкту можливі непередбачені ситуації, навіть небезпечні для життя, а їх зміст бути кримінальним, ми обмежуємо присутність лише фахівцями та представниками місцевої влади. Журналістів і сторонніх прошу звільнити приміщення. Коментарі — після закінчення роботи.
Роман Михайлович причинив двері.
— З чого почнемо?
Питання Тараса на кілька хвилин ніби зависло на великому гаку, що був у центрі склепіння високої шатровидної стелі.