І знаєш, чому?
Абат мовчав, бо щось страшенно запекло в голові й запалювало усе тіло. "Це все нечистий", — думав собі.
— А тому, — продовжувала вона, — що не мав страху і любив життя. Ви живете у страхові й перетворюєтесь на нещасних, мізерних істот.
— Як ти можеш жаліти когось, сама стоячи на краю погибелі?! — вибухнув абат.
— Для вас край — це існування тіла. А для мене нема краю. Душа моя використовує це тіло як одяг, тимчасово. Все тимчасово. І ваше невігластво. Хоча кожен заплатить гірку ціну за невігластво.
— Наш Бог поселив мир у душі наші! — знов вигукнув абат.
— То чому ж сієте війну? — дивилась пильно йому у вічі.
— Ти відьма! Ти справді відьма, хоч я шукав тобі виправдання.
— Не потрібно шукати мені виправдання. Шукай його собі.
— Церква тільки бореться з темрявою, — якось уже знесилено промовив абат.
— Себто Церква сама визначила для себе, що вона — світло? Але ж світло не вбиває! Глянь навколо: у світлі народжується життя, у світлі воно квітне. А на ніч усе поринає в сон. У темряві життя не припиняється, але втрачається здатність видіти. І тоді народжується страх. Людина, котра живе без страху та у світлі, — творить. Людина, котра боїться й живе у темряві, — вбиває. А минає страх тоді, коли починаєш розуміти, що світло й темрява в тобі. Тепер я знаю, чому йому не було страшно перед смертю: бо ніж жити розтоптаним і приниженим, — краще не жити. І ніж жити переможеним злом — краще померти. А коли тіло затерпає від мук, коли не можеш більше терпіти знущання — смерть приходить як викуп. Цього не розумієш, поки життя всміхається й поки купаєшся в його благодаті. Та й хіба оте, що мала, можна було назвати життям? Тож я вся в очікуванні благодаті, яку принесе мені смерть! Але вам того мало. Вам потрібна насолода від моїх мук, бо смерть вам її не принесе... Тому ви так насолоджуєтесь муками Христа!.. Я розумію, тепер я розумію... Хворі ви...
— Ти поволі втрачаєш глузд. У тебе гарячка, і сатана повністю заволодів твоєю душею.
— Ти сам повен протиріч, мій друже. Давній, любий друже. Якби ви цінували душу, то допомогли б їй іти до світла шляхом доказів, переконань, шляхом розуму. А все, що робите, — вбиваєте розум разом із тілом. Якби ви вірили у вічність і важливість душі, то не знищували б із такою ненавистю й дикою жадобою тіло. Живете за принципом смерті, несучи її усім, хто з вами не згоден. Говорячи про душу, маєте за цінність тіло. Тому й убиваєте. Певно, гадаєте, що позбавляєте когось цінності...
Подоба усмішки виринула на її змученому лиці.
— Кого караєте і чим? Смерть — це лише перехід від темряви до Світла Вічности. Розумний буде прагнути до життя і творення чогось доброго. Бо що тут здобув, те понесе із собою... Шукати смерті, що прийде сама по собі, — безглуздя. Або ще й смерті за життя, як оце ви у монастирях...
— Монастир — це шлях духу!
— Шляхи бувають різними. Твоя правда, — змучено відповіла вона. — Поки що ти сліпий на цьому шляху.
— Це я сліпий?
— Дивляться і видять не очима, бідний мій друже.
— Не називай мене другом!
— А як мені тебе називати? Бо якщо ти й ворог, то не мені.
— А кому? — не втримався абат.
— Собі.
Абатові ставало все гірше, серце билося надто гучно, він спітнів, лице його зблідло. Відчував не тільки оту слабість у тілі, а й ніби бачив блідість свого обличчя. Здається, вона зрозуміла його стан. Далебі, в тому нічого складного для відьми.
— Тебе затаврують, — мовив сухо.
— Зірка буде мені за честь...
— Не мав у тому сумніву.
— Ти ж знаєш символізм цієї зірки, Ортвіне. Невже тобі не відомо, що це древній символ Венери?
— Аякже! Розпусниці...
— Але ж Церква ще донедавна не заперечувала її! Зірка була символом п'ятьох ран Христових. Вона супроводжувала зображення Діви Марії. Орден тамплієрів мав її за символ боротьби проти сил Тьми, бо завжди символізувала добро, любов і гармонію.
— Бачу, твій чоловічок добре постарався, заливаючи у твою голову стільки ахінеї.
— Це не ахінея. Ти добре знаєш, але вперто заперечуєш очевидне. До речі, чим завинили перед Церквою тамплієри? Може, розповісиш?
— Вони вклонялися Дияволові.
— Але ж на зорі свого зародження християнство його не згадувало, не переймалося його існуванням. На сцену церковного театру Диявол вигулькнув якраз із падінням тамплієрів... Чи не дивно?
— Отака цікавість і знищила чоловіка! Відтоді, коли лукавий Змій переконав дурну жінку зірвати заборонений плід!
— Так. Церква має забороненим плід Знань, їй потрібні темні, котрими легко управляти. Але ж ти, Ортвіне? Ти добра душа. Тобі відомо все, що я кажу, не маю найменшого сумніву. Де твій здоровий глузд?
— Мій глузд при мені. А ось ти ніколи його не мала. А чого не мала найперше, то це благочестя!
Він замовк. Мовчала й Матильда.
— Якщо будеш упертою, я не зможу вберегти тебе від тортур.
— Маю тоді прохання...
Глянув запитально на неї.
— Хай це будеш ти.
Ортвін дивився кудись на стіну, зціпивши зуби. Легкий тремор по всьому тілу видавало його збудження. Очі стали тьмяними й вологими. Йому здавило горло. Нарешті прошепотів.
— Мені пора йти.
— Втікай. Але від себе не втечеш, — прошепотіла у відповідь.
Абат нервово крокував темними вузькими коридорами підземелля, й у його вухах бриніло: "...не втечеш... не втечеш...", яке вібраціями переходило у "...не вбий... не вбий...".
Довго молився Ортвін у своїй келії. Молився і думав. Думав і молився. В ньому зароджувалося дивне відчуття: ніби його — два. Один віддається смиренню й Богові, спирається на церковну науку та Святе письмо, а інший починає закидати його голову купою запитань і навіть дає відповіді на багато з них. Перший несе йому спокій, другий — бентежить. Милий йому один всіма силами єства свого любить другого. Той, перший, довіряє всьому, чому вчився дотепер, другий — сліпо вірить словам Матильди. Зачарувала його та відьма... Але ж ні. Хіба не знає він про п'ятикутну зірку та її символізм? Хіба не знає, як визвірилася Церква на тамплієрів, бо володіли великими багатствами? Усіх знищили, а надбане ними до володінь Церкви увійшло. Разом з Орденом потрібно було полити брудом усе, що йому належало. Так у п'ятикутну зірку вліз еллінський рогатий бог дикої Природи й інстинктів, Пан, перевертаючи її так, як було потрібно. Але ж п'ять променів зірки — це символ людини: голови і чотирьох кінцівок. Ще Ізіда мала зірку над головою, а після неї Діва, мати Христова. Він бачив зірку над входом у деяких церквах Європи. Знав, що лікування травами — це знання властивостей тих трав, не більше й не менше. У чудеса відьомські не вірив. У Бога вірив! То чому ж випробовуєш, Господи?! Чому сієш сумніви в серці?! Звідки оці вагання, запитання й навіть упевненість у тому, що правда — з Матильдою: Церква судить, убиває, ненавидить ворогів, противиться злу... Невже Диявол сильніший за Тебе, Боже?! Але ж не було його, не було! Навіщо?
Для чого ці небилиці, коли все у Твоїй владі, Всесильний?! Коли є тільки Ти і все, що від Тебе!
Від запитань у голові гуло й пекло, ніби там варилося розпечене залізо. Ніби алхіміком мав стати абат і витворити найшляхетніший царський метал: золото. І те сяйво золоте мало освітити його заблукалу душу...
Знов ішов до Матильди. Хотів зберегти її життя більше, аніж своє. Був твердо переконаним, що це — найвище його призначення: врятувати, а заодно навернути цю жінку до Бога. До того Бога, яким його бачила Церква.
Говорили багато, про науки й письмена, про народи та звичаї, про дитинство. Сперечалися. Сварилися. Палаючий та пригнічений, ішов від неї. Збуджений і оновлений. Мертвий і неймовірно живий...
Час злітав, Матильда не визнавала провини й Інквізиція вирішила, попри всі намагання абата, застосувати допити з пристрастю. Абат цього разу переконав їх, що й ці допити має вести він.
* * *
Якщо хтось хотів би знати, що таке пекло, то йому не треба було б помирати грішником. Йому було б достатньо побувати присутнім на допитах Інквізиції. Ортвін не спав останній тиждень. Не їв. Мучився сам і мучив її. Напівживий снував монастирем після допитів, і напівмертвою, з міцно зціпленими зубами, бачив перед собою Матильду. Не витерпів він, і винесли вирок: спалення.
Вона заснула, а може, просто знепритомніла. І якоїсь миті п'янкого забуття, коли вже не відчувалося нічого, побачила себе на зеленому лузі дитинства. Звечоріло і на небо висипали зірки. Вони обидвоє лежали в траві, слухали спів цвіркунів та змагались у рахуванні зірок. Ортвін сказав: "Я нарахував тисячі тисяч зірок...". Вона спитала: "А скільки це?". — "Тисячі тисяч", — знову відповів він і продовжив загадкову оповідку:
"Тисячі тисяч Сонць світяться в безконечному просторі мільярди років. Але ніякі числа не можуть розповісти людині про час і суть їхнього існування. І десь на маленькій планеті, яка крутиться по незмінній орбіті, стоїть маленька людина й кожної ночі поринає очима в зоряне небо. Не може пояснити розумом чому, але серце її рветься туди. Тільки біда: воно не вміє говорити. Не вміє сказати те, що людина знає завжди: найбільше прагнеш повернутися туди, звідки прийшов: додому".
Отямилась, коли її тягнули за руки на гарбу, огороджену залізними прутами. Усміхнулася й почала промовляти: "Тисячі тисяч Сонць... Тисячі тисяч Сонць...".
— Що це вона белькоче? — спитав один із її мучеників.
— Якісь відьомські заклинання! Скоріше спускаймо її з рук.
І закинули тіло на долівку гарби. А вона продовжувала загадково посміхатися, бо вже знала, що шлях її тепер лежить додому.
Вони везли її, криваву й напівживу, на майдан, де вже чекав стовп і дрова. Під руки витягли на ешафот і прив'язали до стовпа. Натовп, як навіжений, напоєний мерзенною отрутою забобонів, із присмаком смертельного видовища на губах, кричав і ревів: "Відьма! Відьма! Згори у пеклі!..". Абатом трясло, він палав ізсередини, й коли піднесли смолоскип до купи хмизу, почав виштовхуватись із натовпу. А далі він біг, спотикався, падав, підводився й біг далі. За його спиною великі полум'яні язики облизували її немічне, спотворене тіло. Вона навіть не кричала. Натовп, немов чудовисько, вдоволено свистів і ухкав. Ортвіна охопив неймовірний жах, і він закричав.