Не будемо розтікатися мислію по древу. Давайте одразу… Так… Нам слід негайно випустити "Блискавку". Щоб завтра зранку висіла в класі. Хоч трійця й не призналася, але це вони. Більше нікому. Ми перебрали всіх. Тільки вони.
— Правильно! — сказав Слава Коваленко.
— Тільки вони! — погодився Сашко Чуприна.
— Треба! — мовила Леся Чорнобривець.
— Випустити "Блискавку"! — підтвердила Аліна Гончарук.
Увесь штаб висловився.
Лесик і Жора стурбовано перезирнулися.
Лесик же — редактор класної стіннівки. І коли до випуску підключається тато, стіннівка виходить така, що збігаються дивитися з усіх класів.
А оскільки тато підключався часто, майже завжди (як у таких випадках буває в усіх школах світу, коли тато редактора — професійний художник), то Лесикова газета гриміла на всю школу.
Який же люблячий тато відмовиться допомогти рідному синові! Клас це знав і користався цим. От і зараз.
— Попроси, щоб підключився тато, — схилив голову набік Стьопа Чичибабін. — Отже, ідея така: намалюємо трійцю у вигляді мавп.
— Точно! — вигукнув Слава Коваленко.
— Три мавпи! — вигукнув Сашко Чуприна.
— А вони такі й є! — вигукнула Аліна Гончарук.
Леся Чорнобривець чогось на цей раз промовчала. Тільки виразно глянула на Лесика, потім на Жору. Може, тому, що Лесик раптом страшенно зблід. А Жора, навпаки, почервонів.
Вони розгублено перезирнулися.
І Лесик сказав:
— Ні! Тато не зможе… Він… зайнятий.
Ще раз перезирнувся з Жорою і вже певніше повторив:
— Не зможе. Ні!
Тепер уже перезирнулася представницька делегація.
— Ну що ж, — знизав плечима Стьопа Чичибабін, — тоді доведеться тобі самому.
— Шкода, звісно, — зітхнув Слава Коваленко, дивлячись на "Домовика". — Тут якраз хотілося, щоб був рівень…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Щоб пробрати як слід.
— Скільки ж можна терпіти! — вигукнула Леся.
— Просто сил уже нема! — підхопила Аліна.
Лесик якось безпомічно й очікувально подивився на Жору.
— А що дає "Блискавка"? От не розумію, — сказав Жора. — Невже ви гадаєте, що на них вплине якась карикатура.
— Та ніколи в житті! — вигукнув Лесик. — Сміх!
— Скажи просто, що ти боїшся! — вигукнув Слава Коваленко. — Що вони тобі за карикатуру ще можуть… Когось підмовлять і… як Ясика Гриценка…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — Боїться!
Аліна насмішкувато зиркнула на Лесика. Леся опустила очі.
— Та якщо вони тебе хоч пальцем зачеплять, — вигукнув Стьопа Чичибабін, — ми… ми їм таке влаштуємо! От побачиш.
— Чого це я боюся? — спалахнув Лесик. — Просто… просто я вважаю, що…
— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А шкільній дисципліні підкоритися мусиш. Коли вже тобі доручають…
— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І ніяких відмовок!
— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав староста. — Щоб завтра вранці була "Блискавка". Ходімо, друзі!
Двері за ними зачинилися.
— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.
— Ситуація! — сказав Жора.
І тут задзвонив телефон.
Лесик зняв трубку:
— Слухаю!
— Добрий день! Це квартира Довгалюків?
— Так.
— Це — Ікс Ігрекович. А батьків іще нема?
— Нема.
— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93–01–55. Щоб я зайве не набридав. Добре?
— Добре.
— 93–01–55. Запиши, будь ласка.
— Я й так запам'ятаю.
— Спасибі. Вибач. Так я чекатиму.
Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:
— Хто це?
— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?
Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.
Після того як повернулися з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря.
Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злощасна клумба, а з боку садка та шкільної ділянки. Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давним-давно не працювала, оскільки опалення в школі вже десятки років було центральне.
Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр.
І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов.
— Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував. Підійшов випадково й от… Вибачте… Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя. Я думав…
Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, радше навіть похилого. Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному. Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра.
— А… ви… хто такий?
Та незнайомець од відповіді явно ухилився.
— Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.
Лесик почервонів. А Жора повторив:
— І все-таки… хто ви?
— А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! — він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви. Трошечки старший.
Хлопці перезирнулися, але промовчали.
— От бачите. Не признаєтесь. Хоч поводитеся досить підозріло. Залізли у темний закуток. Про щось таке незвичайне говорите. Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?
Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли.
— І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.
— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують.
— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко. А він Лесик… Довгалюк.
І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця.
— Що-що? Довгалюк?.. — незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?
— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?
Незнайомець зніяковів, зам'явся.
— А… а скільки йому років? — спитав несподівано.
— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик.
— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той.
— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.
— Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?
— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?
— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності. Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!
— Нема в нього телефону… — сказав Лесик. — Але він, мабуть, зараз у нас.
— А у вас телефон є?
— Є.
— То ходімо бігом дзвонити! Будь ласка…
Вони втиснулися в телефонну будку всі втрьох.
Лесик тричі набирав номер, але трубку дома так ніхто й не зняв.
— Мабуть, уже пішли, — сказав Лесик, — проводжати моїх сільських діда й бабу.
— Шкода, — зітхнув незнайомець.
— Але дід іще повернеться до нас. Проведуть — і повернеться. Вечеряти.
— То я тоді пізніше подзвоню. Можна?
— Будь ласка.
— Ну, тоді біжіть, друзі, додому, а то он дощ уже накрапає. Промокнете. Бувайте здорові! — і незнайомець уже повернувся, щоб іти.
— А чого ж ви телефон не спитали? — здивувався Лесик. Незнайомець обернувся, очі його сміялися:
— Ну, ви не розвідники… Я ж бачив, як ти набирав. Та ще й тричі… До побачення!
Хлопці змушені були погодитися, що розвідники вони таки кепські. Незнайомець виявився спритніший за них — усе розпитав, що його цікавило, про все дізнався, а свого навіть імені не назвав. Ікс Ігрекович.
Отака пригода трапилася з хлопцями біля школи.
Та найменше зараз цікавив їх отой Ікс Ігрекович.
— То що робитимемо? — спитав Лесик.
— Не знаю, — знизав плечима Жора.
— Легко сказати "не знаю". І взагалі тобі… звичайно. Не ти ж редактор. А що накажеш робити мені? Малювати трійцю?
— Ні, звичайно. Малювати не можна.
— А що?
На цих словах пролунав дзвінок у двері, так раптово й різко, що вони обидва здригнулися.
Прийшли батьки й дід Василь Денисович.
— Безумство! Ну, як справи? Усе про щось шепочетесь? — загукав Василь Денисович. — Усе якісь секрети, загадки, несподіванки?
— Зараз, діду, й для тебе, здається, будуть несподіванки і загадки, — сказав Лесик, підходячи до телефона й набираючи номер.
— Що таке? — здивувався дід.
— Зараз побачиш…
— Алло, — почувся в трубці вже знайомий Песикові голос.
— Ікс Ігрекович?.. Уже прийшли. Передаю дідові трубку… — і він простягнув телефонну трубку Василю Денисовичу.
Той здивовано глянув на Песика і, беручи трубку, спитав півголосом:
— Хто це?
— Не знаю. Здається, твій довоєнний однокласник.
— Алло! Слухаю, — вже в телефон сказав дід. — Так… Так… Здрастуйте… Так… Звісно… Що?.. А-а, будь ласка, будь ласка… Будинок сімнадцять, квартира двадцять сім, сьомий поверх. Ліфт працює… Будь ласка… Чекаю.
Дід повісив трубку і, якось невпевнено усміхаючись, знизав плечима:
— Дивно… Щось не пригадую. Якийсь Іваницький. Віктор Сергійович. Каже, що до війни вчилися разом… Зараз прийде. Він тут поряд… У готелі "Київ".
Лесик і Жора так і завмерли.
—Іваницький?
— Віктор Сергійович?
— То це ж наш академік!
У них були такі безпорадні обличчя, що тато й мама засміялися.
— Оце так сюрприз! — сказав тато.
— Як же це вийшло? — спитала мама.
Затинаючись і збиваючись, хлопці розказали про зустріч біля школи.
— Якби це не було насправді, я б не повірив, — сказав дід.
І тут, як це буває у театральних спектаклях, де персонаж з'являється точнісінько тоді (ні на хвилину раніше й не пізніше), коли він потрібен, пролунав дзвоник.
Академік Іваницький був уже не в спортивному, а в звичайному сірому костюмі й картатій сорочці з розстебнутим коміром, без краватки. Але й зараз він не був схожий на всесвітньо відомого академіка, а скидався знову ж таки на спортивного журналіста, телекоментатора абощо.
— Доброго дня, — сказав Іваницький. — Даруйте, що я вриваюся так агресивно, без запрошення.