Зараз я дістану твою пропажу, — і вона пірнула в лагуну.
Її довго не було. З'явилась вона… з порожніми руками.
— Ну, що? — запитав я.
— Все о'кей, друже! — насмішкувато заявила моя підводна супутниця. — Маска на дні. Але глибоко — не дістати.
— Давай я!
— Попробуй, — згодилась Наташа, віддаючи мені свою маску.
Глибина була метрів з десять, може, навіть більше. Я з усієї сили пробивався униз. Товща води стала тиснути на барабанні перетинки, і я відчув у вухах біль.
"Ні, так не вийде!" — майнула думка. Слід занурюватись повільно: закусити зубами загубник і ковтати слину. Це, знав я, послабить тиск на вушні перетинки.
Метр за метром повільно поринав у глибину. Наполохані, врозсип шугали від мене барвисті коралові рибки. Довгаста морська трава непорушно стояла на підводних урвищах, ледь гойднувшись від дотику моїх рук. Ага, ось вона де, голубка! І я, задихаючись од нестачі повітря, швидко схопив маску і став підніматися вгору.
— Молодець, — похвалила Наташа, помітивши в моїй руці маску. — На майбутнє будемо обачніші, — додала. — А тепер перепочинь трохи — і в море.
Яка зваба пірнати в прозорій воді! Це не те, що ставок, де через каламуть нічого до пуття не роздивишся. Тут видно кожний камінець, щонайменшу стеблинку. Навіть якщо пірнаєш без маски, із розплющеними очима, то й тоді багато дечого можна розгледіти. Правда, у воді зір стає ніби затуманеним. А в масці видно все до дрібниць.
Ми звернули ліворуч, ближче до скель, за якими ховався Мотовило, і увійшли в воду.
Пологий берег скінчився, за ним починалось урвище.
З розчепіреними руками й ногами, голову зануривши у воду так, що назовні виходила лише трубка, ми, мов птахи, повисли над скелястим дном.
Глибина відразу заворожила, прикувала увагу. Та й хто б лишився байдужим! Це був невідомий, небачений досі світ, в якому все захоплювало й дивувало. Здіймаючись одна вище одної, по всьому підводному плато стояли шпилясті гори. Їхні схили до самих вершин густо поросли коралами. Кам'яні квіти з садів Нептуна були найрізноманітніших форм і візерунків: то гіллясті, ніби галузки розлогої вишні; то пласкі й округлі, наче соняшники. Траплялись присадкуваті, кущисті, схожі на курай або заячий холодок, — у мене навіть майнула думка: чи не в полі я?
Інші корали — вони, виявляється, наміцно приросли до скель — зовні нічим не відрізнялися від голомозої голови похмурих страховиськ-драконів, про яких так часто розповідається в казках.
Корали роги, пелюстки, квіти…
Наташа, окинувши поглядом підводне царство, попливла далі, а я ніяк не наважувавсь зрушити з місця — так, ніби хотів навіки вкарбувати в пам'ять оте диво.
Плато, на якому пагорбилось хаотичне громаддя гір, знизу широкими терасами спускалось до самого дна.
Якщо стрімкі скелі з краю в край заросли кораловими джунглями, то на горизонтальних виступах-терасах густо зеленіли водорості: кущиста трава, ажурні гілочки морського моху, зібрані в невеличкий овальний пучок темно-коричневі ворсинки так званого квача водяного. Були серед них гіллясті лілеї, на чистому од заростей грунті лежали всіяні голками кармінного кольору їжаки; покриті пагорбками-сиротами довгасті, ніби вирощені в теплиці без сонця огірки, голотурії; різноманітні зірки, інші молюски. Я вже не кажу про медуз та їх родичів — анемонів: вони ледь-ледь рухались або непорушно зависали серед води. Яскраво забарвлені в блакитне та фіолетове, формою нагадували то розкритий парашут, то мініатюрний вітрильник чи лев'ячу гриву. Вже потім, коли ми вийшли з води, Наташа пояснила, що медузи ті так і звуться: лев'яча грива та португальський військовий кораблик.
Сліпуче сонячне проміння, прямовисно впавши згори, заломилось у товщі води, залило, навкісно прокреслило її синюватими смугами аж до дна.
Ще чіткіше вирізнялась кожна стеблинка, кожен мешканець незайманого підводного світу, що так гостинно розкривав перед нами свої таємниці.
Я подумав: скільки насолоди дає природа і як її треба пильно оберігати від загребущих рук всіляких руйнівників!
Ось перед очима, ніби хто розсипав різноколірні пелюстки, майнула зграйка мільки. Я вдихнув повітря і, висунувши руки вперед, пірнув, стрімко врізаючись у той косяк. Але коралові рибки і не збирались тікати — навпаки, кілька з них впритул наблизилися до скла моєї маски. Я побачив їхні здивовані очиці, які ніби промовляли: що тобі треба, голопуза зайдо, в наших володіннях? І ще довго, скільки я й плив, мене з обох боків супроводжував невідступний риб'ячий почет.
Що далі в лагуну, то дно ставало глибшим. Підводне узгір'я оповивали тьмяні сутінки, крізь які вже важко було щось розгледіти. Так буває, коли дивишся на далекі гори, що зливаються у надвечірніх присмерках в суцільне пасмо. Ширяти над такими глибинами і легко, й приємно. Зблизька зір приковують м'які півтони голубуватої води і темні барви скелястого пасма.
Помилувавшись цією величною панорамою, я звернув убік, де гірські верховини вкривав тонший шар води.
Звідусюди мене обступили скелі. Як і ті, що я їх бачив спочатку, вони теж поросли коралами й морською травою. Щоправда, корали були аж занадто дивні. Ніби луг, на якому росло строкате різноквіття: цитринове, червоне, синє. Кущисті деревця з ажурним плетивом гілок найхимерніших візерунків; крилаті віяла, що стояли над приземкуватим "густоліссям"; тоненькі, схожі на ковилу або пір'я жар-птиці стеблинки. Та ба! Корали виявились не скам'янілі й не крихкі, як звично, а м'які, мов гума. Доторкнешся — і вони хиляться, нижчають, ніби над ними пронісся вітер.
Помітивши моє здивування, Наташа, випірнувши, зсунула на чоло маску, яка заважала говорити. Я зробив те саме.
— Нічого загадкового немає, — пояснила. — Це м'які корали. Вони, як і морські анемони та гідроїди, найпростіші багатоклітинні тварини.
— Тварини? — здивувавсь я.
— Атож, — розказувала далі ця всезнайка. — До речі, медузи теж до них належать. Та, проте, якщо м'які корали "заякорені", себто навічно приросли до грунту, то більшість медуз вільні "птахи" — плавають, де заманеться. Ех, Солоний, Солоний, нерозумна твоя голова, — смиконувши мене за чуба, значливо мовила. — Тобі навіть невтямки, що про морських мешканців я могла б розповідати тисячу і одну ніч.
— Ну так розповідай!
— Гаразд, іншим разом…
Ми попливли ближче до протоки, яка розділяла Кілі-Кілі й сусідній з ним острів. І знову опинилися ніби в кам'яному місті.
Під нами зводились скелі-палаци, скелі-вежі, віадуки, мости, між якими, петляючи, звивались вузенькі "вулички" й "завулки".
Місто було гамірне й багатолюдне. "Мабуть, базарний день!" — посміхнувсь я.
Серед трави, на широких майданах вовтузились неповороткі краби.
З навколишніх гротів і скель до майдану підпливали допитливі рибки, з цікавістю розглядаючи все довкруг. А там було на що подивитись! По вузеньких завулках, кінчиками хвоста впираючись у "брук", неквапно, навшпиньках йшли довговусі колючі омари. Вони простували на "базар" упорожні, мабуть, із цікавості, тоді як молюск морське вухо на спині своєї перламутрової черепашки, з якої висунувся наполовину, ніс на спродаж вантаж. То була кучерява, що прилипла до черепашки, квітка анемона.
Виплюхкуючи з-поміж пласких стулок струмінь води, через що здавалось — вони танцюють навприсядки, до майдану квапились морські гребінці. Віддалік, серед скель, де юрмився увесь цей базарний люд, на невеличкому пагорбі лежав спрут-восьминіг. Блимаючи банькатими, злими очима, він тримав у щупальцях рештки якоїсь риби чи молюска. Як перекупка, подумав я, що кричить: "Купуйте півні, кури — різні фігури!" — так восьминіг "пропонував" крадений крам.
Я ще довго розглядав би цей шарварок, аби не Наташа. Вона махнула мені рукою: мовляв, гайда!
Підводні схили протоки були пологі, вкриті кількаметровим шаром води, з гущавиною живих і відмерлих коралів. У тиху погоду судно з невеликою осадкою могло б, мабуть, пробратися цим каналом у внутрішню лагуну.
Та не встиг я це подумати, роздивляючись канависту протоку, — випірнув і почув:
— Солоний, швидше сюди!
То кричала Наташа.
Я підплив.
— Васильку, — не в змозі стримати хвилювання, сказала вона, — зараз ти од несподіванки зомлієш!
— Яка там іще несподіванка? — спокійно перепитав.
— Гайда, побачиш сам, — і вона пірнула туди, де від океану починалась протока.
Я поплив слідом, намагаючись не відставати від неї.
Наташа — досвідчений, спритний підводник. Помахи її рук і ніг економні, впевнені. Тому рухається вона швидко — мені її не наздогнати.
Ось вона промайнула навпроти, занурилась у глибину, випливла — та й шугонула сріблястою рибиною вперед, тільки й бачив її.
"Ах, так!" — розсердився я на себе через свою неповороткість. Я вже давно помітив, що, коли чогось не можна досягти, треба вдатися до самонавіювання, самому собі сказати: не хнюп носа — чим ти гірший за інших! От я й застосував нині ту вигадану мною психотерапію.
Що ж, де й взялася сила! Як. мовиться, включилися приховані внутрішні резерви — і я, напрочуд дужий, метнувся вперед. Ага, Наталко-задавалко, ми теж не в тім'я биті, дещо можемо і вміємо. Відстань між нами таки скоротилась, а потім зовсім звелась нанівець — рукою я міг дістати Наташині ноги.
Гаразд, треба трохи відстати, щоб вона не "кучерявила" перед моїми очима воду.
Ми наближались, тримаючись берега, до гирла. Це був початок протоки — там, серед вчорнілого коралового вапняку, де вода з океану, не в змозі перехлюпнутись через високий бар'єр суходолу, таки знайшла вихід.
— Зараз, зачекай хвилинку, — зупинилась Наташа.
Виливши з маски воду, вона рукою подала мені знак пливти далі.
— Стоп машина! — мовила моя супутниця, неначе капітан, що наказує вахтовому механіку застопорити судно. — А тепер дивись! — показала вниз, на коралове узбіччя.
— Корабель?!
— Ага, Солоний, кораблик, що, як і наш човен, пішов на дно.
Я пірнув глибше, наполохавши табун макрелі, який виснув над затонулою посудиною, застуючи її.
Це була невелика дерев'яна шхуна, інакше джонка, на яких рибалки Південно-Східної Азії виходять на промисел далеко в океан.
Різко нахилившись на правий борт, носом увігнавшись у коралове кришиво, шхуна незрушно лежала на дні. Крім кормової куцої бізань-щогли, іншої оснастки, так званого рангоуту — всіх отих рей, стеньг, бушпритів — не було.