А що буде завтра, після шевської майстерні і хімчистки?
Отже, з мужчинами ми проблему розв'язали. Принаймні з одруженими. Їм є кого посилати на передові позиції нашої сфери обслуговування. А от як бути з жінками? Хто їх вбереже від такого обслуговування? Оце питання.
Анафема
На святого Спаса отець Амбросій зібрав усіх парафіян, щоб привселюдно викрити підступи Люципера.
– Діти мої, – прорік отець Амбросій, – дехто з вас впадає у гріх і запитує, чому штучні супутники безкарно порушують твердь небесну, чому до цих пір ніхто не бачив Господа Бога. Знайте одне: Всевишній, хоч і незримий, але є скрізь і всюди як дух. А тепер він перебрався ще вище.
До церкви, захекавшись, вбіг церковний староста Іоанн:
– Святий отче, супутник з'явився...
Святий отець підняв перст і прошепотів:
– Огради нас, Владико небесний. Скинь його з небесі на нашу грішну землю!
– Отче, супутник не в небесах неприкосновенних. Це книжка "Супутник атеїста", або, як ви зволили виразитись, "супутник антихриста". У нашу крамницю її привезли.
Отець Амбросій полегшено зітхнув. Під вечір всевидиці Меланії і церковному старості Ісанну він глаголив:
– Брате і сестро мої во Христі, тепер люди на світі – не вівці заблудші, знають, що до чого. Лицем до книжки повернулись, а до Бога – спиною. Не легко нам, але якось жити треба. То боріться ж, раби божі, бо кожен мусить що-небудь робити. От ти, Меланіє, речи, що ти можеш, крім співів?
– Нічого, отче.
– От бачиш, Тому, браття, всю безбожницьку літературу потрібно закуповувати, щоб вона не діставалась парафіянам, які почали втрачати віру в Бога.
Наступного дня, з благословенням отця Амбросія, підсліпуватому старості Ісанну було доручено зібрати на храм гроші з парафіян і закупити всю богохульну літературу.
Привіз староста Іоанн цілу тачку "супутників" і розповів попові, що він чув, як люди просять у магазині Біблію.
– Свят! Свят! Да воскресне Бог, да розточаться вразі його, перехрестився отець Амбросій. – Купуй Біблії на церковні гроші та роздавай віруючим.
Перед молебнем отець Амбросій вручив Іоанну до Біблій віповідну кількість записочок такого змісту:
"Читайте книгу цю – святу із святих – та знайте істинну правду про Бога і релігію, бо це єдина книга, яка є втіленням не лжі, а кришталевої правди".
... У неділю дзвонили дзвони. Хвилювався отець Амбросій. А Іоанн каявся у гріхах своїх – розповідав преподобному, що сатана його поплутав: Біблія, як виявилося, була зовсім не та.
Того дня отець Амбросій оголосив анафему авторові "Біблії для віруючих і невіруючих" Ом. Ярославському.
Кажуть, анафема силу мала – "Біблію" Ярославського[8] видали ще раз багатотисячним тиражем.
1967 р.
Убивця лежав поруч
Бабуся, в якої я користував кімнатку, страждала на склероз. Вона мені щовечора розповідала одні й ті ж історії про вбивства та пограбування. До цієї теми бабця просто тяжіла. Всі пригоди, про які вона розповідала, чомусь відбувалися недалеко від Києва і обов'язково закінчувалися жахливими вбивствами. Щоправда, в одному випадку родичі вбивали сім'ю за гроші, виручені за корову. В іншому – сусіди, котрі якимось чином дізналися, що в їхніх сусідів є лотерейний білет, на який випав чималенький виграш. Але всі ці розповіді завжди мали одну і ту ж кінцівку:
– Ви двері добре зачинили? На засув? А ключ покрутили двічі? Мабуть, раз... Сходіть ще раз, перевірте... І про клямку не забудьте...
Я незадоволено вилазив з-під теплої ковдри, всував ноги в холодні гумові капці і йшов у коридор. Це переважно траплялося о 23-й годині, коли я тільки-но засинав.
– Обережного й Бог береже, – бубніла бабуся. – У наш час все може статися.
Коли ж я намагався доводити бабусі, що зачинив і на засув, і на клямку та двічі ключ обернув, то бабуся підсувала до себе стілець і починала: "А що на тому тижні трапилося в Боярці, ви чули?.. Так от послухайте..."
Я слухав тисяча перший раз. Як чергову казку Шехерезади.
– А все з-за чого? З-за дрібниці загинули.. Полінувалися перевірити, чи зачинені двері.
Мені це досить-таки набридло. Від розповідей моєї старенької Шехерезади занудило. Тому мені щодня по роботі доводилося обдивлятися телеграфні стовпи з оголошеннями "Здаємо кімнату"...
Але все це закінчувалося повною безнадією. Та одного разу я почув у трамваї: "Ворога б'ють його ж зброєю". Для мене ж баба – ворог № 1. А що коли розповідати їй про вбивства та пограбування?
У бібліотеці я взяв підручник по судовій медицині і почав ретельно вивчати його. Тепер у моєму власному арсеналі були факти про вбивства утинком[9] з рушниці зразка 1891 року, саморобним пістолетом "Зроби сам", тупим кухонним ножем заводу "Дитяча цяцька", сокирою та макогоном об'єднаної артілі "Рупминтопкрепсхембумбач". А також, як задушити простирадлом швейної фабрики "Киянка", краваткою одеського виробництва "Маяк", паском фірми "Синтетика" та саморобним очкуром[10] "Козак Мамай та його молодиця".
Цих фактів мені вистачило на увесь тиждень. Я бабусі про кожне вбивство розповідав добросовісно і ніколи не спекулював на її склерозі. Щовечора подавав їй все нові й нові факти. Один жахливіший іншого. Фантазія навіть справжньої Шехерезади не могла нічого більш страхітливого вигадати. Бабця зробилася як приручена.
Все йшло гаразд. І коли я, здається, був близький до мети (бо тепер не я, а бабця перевіряла після мене засуви й клямку), господарка несподівано виявила бажання перенести свій тапчан до моєї кімнати.
– Так буде зручніше, – сказала вона. – Ви тепер можете мені
лежачи розповідати...
Я похолов, коли повернувся з роботи, – бабусин тапчан був до мого ліжка навіть ближче, ніж я уявляв. Того ж дня я заприсягся нікого не запрошувати до себе в гості. Бабусин тапчан наче злився з моїм ліжком під широким зеленим покривалом в горошок...
Мій мозок працював з швидкістю реактивного двигуна. Потрібно було негайно щось вживати. Але що? Як вижити з своєї кімнатки бабцю? Тепер я готовий був тричі на ніч перевіряти засуви, аби лише стару хтось забрав від мене.
І тут я згадав. Це було років п'ять тому... Я тоді мешкав в однієї бабусі. Напередодні від'їзду вона мені подарувала золоту монету з профілем царя Миколи. Вона, подумав я, і повинна мене врятувати. Саме про це і зважився розповісти бабусі, але дещо домисливши.
– Одного разу стара хазяйка своєму молодому квартирантові подарувала золоту монету. За годину, – підкреслив я, – бабця була мертва. Квартирант її задушив...
Подібного я ще бабці не розповідав. Досі до квартири вривалися вбивці тільки у двері. Цього разу вбивця лежав поруч. За моїми підрахунками, бабуся тут же мала перетягти тапчан до себе в кімнату... Вона явно не чекала такого закрученого сюжету і, як я сподівався, негайно підвелася і опустила з тапчана ноги.
– Крізь морок темряви, – продовжував я, – квартирант простяг до горла хазяйки свої кістляві руки...
Бабуся зіскочила з тапчана і ввімкнула світло...
– Він стис її за горло. Але бабуся, на диво, виявилося, мала надзвичайно дужу шию. Тоді він стяг капронову мотузку (на ній господарка вивішувала білизну) і зашморгнув петлю.
Моя бабуся взяла для чогось в руки сікача і пересіла на табуретку.
– Тоді, – вів я далі, – він забив у сволок вухналя. Такого великого цвяха...
Це була моя остання розповідь. Цього разу я, здається, згустив фарби. Всю ніч ми просиділи з бабцею при світлі, не спускаючи один з одного очей. Я дивився на бабусин сікач, вона на подушку, яку я тримав у руках.
Наступного дня бабця перевірила всі свої клямки, замки і засуви ще до того, як я прийшов з роботи. Це я зрозумів, коли спробував увійти до хати.
– Ваша валізка стоїть біля хвіртки, – повідомила бабця з-за дверей, і ще раз виразно дзенькнула клямкою.
1967 р.
●
Літературні пародії
Причина смерті – щастя
Модерна повість
РОЗДІЛ І
Діда, здається, до цих подій у селі ніхто не знав. Чували, що живе такий, але й то непевно. А може, вже й помер, хто його зна. Насправді дід жив. Сам. У нього ні внуків, ні правнуків.
Жив дід у селі Полягайло. Колись ще в давнину осіла тут сім'я Полягайлів. Від них і пішли всі прізвища. Проте, щоб не було плутанини (як село розрослося), дехто змінив своє прізвище. Аскольд Іванович – голова сільради став Поганяйлом, голова колгоспу Сидір Харитонович – Небувайлом, секретар сільради Харлампій Свиридович – Придибайлом, Максим Галушович, лісничий, – Посягайлом, Петро Семенович, головлікар, – Простягайлом, начальник філії зв'язку Іван Кирилович – Побігайлом, голова споживчого товариства Кирик Тодосович – Напувайлом. От тільки достоту ніхто не знав, як дідове прізвище.
РОЗДІЛ II
Голова колгоспу пригадує: колись дід не раз заходив до контори і, здається, просив пенсію. А голова відповідав:
– Мій батько у ваші літа, діду, хури сіна перевертав, а ви пенсії хочете. Ідіть і працюйте, діду.
РОЗДІЛ III
Пригадує й голова сільради діда навіть краще, ніж голова колгоспу. Бо він пам'ятав: діда по-вуличному звали Каленик. От тільки забув, як дідове прізвище. А що приходив дід, пам'ятає точно. Просив, аби вплинув на голову колгоспу, бо хату й досі не підремонтували.
– Вплину, Каленику, вплину, – так і звав, не соромлячись, Поганяйло.
РОЗДІЛ IV
Згадує його і лісничий. Дід колись просив у нього обаполів.
РОЗДІЛ V
Нещасливий був дід. Не везло йому. Та найщасливіший день у діда все ж настав – у день його смерті. Бачив би він, що робилося в селі! Хто тільки не був на його похороні?! Чи міг будь-коли навіть мріяти про таке старий? Ніколи!
РОЗДІЛ VI
Крім усіх смертних села, таких як дід, на похороні були присутні особисто голова сільради, голова колгоспу, голова сільського споживчого товариства, завмаг. Навіть піп, і той прийшов, хоч дід був безбожником з безбожників і просив сусіда Прокопа замість хреста поставити на його могилі коцюбу.
РОЗДІЛ VII
Прибув і лісничий. Привіз дідові на домовину найкращих дощок. Колись той просив обаполів. То на тобі, та не згадуй мене лихом. Це ж ти, здається, до мене приходив по дерево.