Ти щось не знаєш, не вмієш чогось робити? Зумій лише правильно сформулювати запит і Ютьюб моментально надасть тобі не один десяток зафіксованих на відео чужих досвідів. Спочатку це приголомшило мене простотою вирішення будь-якої побутової задачі, але потім ейфорія змінилась на усвідомлення банально сумної очевидності: чи не сприяє Ютьюб нашій деградації, бо люди вже не хочуть думати, тренувати власну винахідливість – навіщо витрачати час, напружувати мозкові звивини, коли детальне вирішення якоїсь проблеми можна за кілька хвилин знайти на Ютьюбі?
Та філософія філософією, а все ж таки зафіксований на відео чужий досвід річ помічна, заразна і навіть надзвичайно мотивуюча. І чим більше залипаю я на Ютьюбі, тим ширші перспективи відкриваються переді мною, а можливості поліпшити своє життя-буття здаються тепер просто безмежними. Другий тиждень в моїй голові зріють неймовірні плани: що можна переробити в хаті, як упорядкувати двір та навіть дідову майстерню, як осучаснити сад, а на городі досягти неймовірних врожаїв і цим утерти носа всім тубільцям Клевені. Вже й двотижневий термін по реабілітації мого хребта скінчився, слід було би взятися за якусь роботу з числа намічених, проте я не можу відірватись від планшета: одна ідея здається кращою від іншої, наступна витісняє попередню, а Ютьюб, розохотившись, підсовує мені все нові й нові, затягує в липку павутину своєї візуально-вербальної інформації, нескінченної, як сам Всесвіт. Я починаю відчувати щось неладне, бо замість реалізації якогось вже затвердженого, здавалось би, проєкту, захоплююсь новим, іще кращим, не сплю ночами, мрію, чи то пак, оцінюю та обмірковую варіанти, а час іде і замість конкретної роботи маю по факту одні тільки плани, все досконаліші, але... не втілені в життя: вони лишаються планами.
– Агов! Глібе, ти мене чуєш?! – нарешті мій мозок фіксує Раїн голос прямо на порозі кімнати. – Стукаю, мовчиш, питаю, чи можна увійти – мовчиш: я вже й злякалася.
– О, Рая! Проходь, радий тебе бачити. Вибач, захопився. Що ти будеш: чай, каву, келих вина?
– Ні, дякую, я по справі. Хочу ґрунтовно зайнятися твоїм хребтом – час настав. Ти ж не заперечуватимеш?
– Ні, але... На яких умовах? – спитавши, сам собі стаю огидним.
– Без жодних умов. Просто хочу допомогти: мені це неважко.
– А мені незручно...
– Послухай, Глібе, не вдавай із себе незайману дівчинку. Або ти мовчки погоджуєшся, або я піду.
Мені нічого іншого не лишається, як на знак згоди мовчки слухняно кивати головою.
– Знімай сорочку.
І знову я відчуваю на своєму тілі її пальці – часом швидкі, легкі, часом уважні й допитливі.
– Голова болить?
– Так, майже постійно. Але це в мене після контузії.
– На твоєму хребті живого місця немає. Таке враження, ніби його зумисно руйнували.
– Та це мене вибуховою хвилею об стіну бліндажа шваркнуло, а вона з колод була. Тоді й контузію отримав.
– А ці шрами на спині? Схоже, вони якісь... різні за походженням. Це не з полону? – допитується Рая і через павзу, що затягнулася, поквапливо додає: – Можеш не відповідати.
– Так, – зітхаю я, – звідти.
– Ти ж проходив реабілітацію?
– Слухай, не кажи мені хоч про "реабілітацію", – в моєму голосі повно скепсису, – можливо, так співпало, можливо, десь є справжня реабілітація, але мені не повезло, в основному зі мною працював психолог, правда, у Дніпрі, в госпіталі, мені плюсню заново склали, це факт.
– А я думала, це через спину...
– Ні. – коротко і холодно кажу я, аби не дати цій темі жодного розвитку. Досить з мене й тієї картини-спогаду, що змушує часом прокидатися в холодному поту: ми ще не знаємо, що нас виводять, аби везти на обмін, але виродок Ухов уже чекає саме на мене і процідивши з паскудною посмішкою: "Помні, нє забивай!" кидає мені на ліву ногу пудову гирю.
– А в Іспанії ти лікувався? – виводить мене зі ступора-згадки запитання Раї.
– Так, лікували контузію, медикаментозно. Звідки ж я знав про стан свого хребта: це ж не рука чи нога.
– Дивно... Добре. Розклади диван, зніми штани, лягай на живіт.
Раніше я навіть уявити собі не міг такого взаємозв'язку між нашими кінцівками й хребтом: Рая починає робити якісь дивні маніпуляції з моїми руками й ногами, то повертає мене на бік, згинаючи мої кінцівки в якихось немислимих комбінаціях, затискаючи якусь частину мого тіла й до хрускоту натискаючи на черговий хребець, щоб він зайняв природне положення, то знову змушує лягати на живіт і поставивши великий палець своєї лівиці на потрібний хребець, б'є по ньому кулаком правої руки – мені боляче, але водночас поступово і легшає.
– Не хвилюйся, аж спітнів увесь, – заспокоює рятівниця-костоправка, – це називається декомпресією хребців. Я їх розсуваю, щоб вони не торкались один одного. Станеш на кілька сантиметрів вищим.
Але на цьому епопея з моїм хребтом не закінчується.
– У тебе деякі хребці повернуті вбік, – виголошує Рая, – скільки цим займаюсь, а такий понівечений хребет уперше бачу. Між лопатками артроз. А осьде, здається, ще й два ребра вибиті.
"Аякже, пам'ятаю той удар прикладом. Два тижні ні вдихнути, ні видихнути не міг... Забути. Забути. Забути."
Знову починаються хитромудрі захвати, виверти, підвороти, удари та поштовхи по стражденній моїй спині й голосовий супровід Раї-костоправки:
– Слухай, що казатиму, постарайся зрозуміти й не забути. Всі твої проблемні хребці та сухожилля вздовж хребта вимушено звиклися зі своїм станом і запам'ятали його. Тому хоч я їх і ставлю на місце, але вони намагатимуться всупереч власній природі знову зайняти неправильне, зате звичне для них положення. Твоє ж завдання – з одного боку не провокувати їх зсув, а з іншого зміцнювати сухожилля та м'язи, щоб вони підтримували правильні позиції хребців. Я навчу тебе вправам, але від тебе потрібна буде наполегливість.
Я навіть відлік часу втратив. Опинився в реальності, коли Рая плеснула по спині:
– Обережно, без поспіху, підводься. На сьогодні все. Завтра займемося шиєю. Там робота ювелірна, обом потрібен перепочинок.
Я вже на ногах і єдине, що мене тепер турбує, це чи не тхну я по́том, бо Рая стоїть навпроти і чи то з викликом, чи трохи насмішкувато, але й заохочувально дивиться прямо мені у вічі. Цікаво, який у неї тепер живіт? Все такий же плаский, як у юності?
– Ти знаєш, що мене останнім часом мучить?
– Ні, – тихо каже Рая і від її тону в моїх грудях щось обривається й падає вниз.
– Чи в тебе й тепер так само, як колись, плаский живіт?
– Хочеш побачити?
– Дуже хочу.
12.05.
Всевидяче око Клевені.
Мушу сам собі зізнатися в одному вкрай важливому відкритті, яке тільки сьогодні осяяло мене і більш-менш узгодило моє ідеалістичне світосприйняття з об'єктивною реальністю. Справа в тім, що здалеку, з Барселони, дідове обійстя, виходячи зі спогадів своїх шкільних років, коли воно було доглянутим і випромінювало гостинність та затишок, уявлялося мені землею обітованою. Як рафінованому містянину, мені здавалося, що все тут мало лишитися незмінним, тільки без діда з бабою. А вийшло геть по-іншому і мені, бач, знадобилося понад три тижні життя тут, аби второпати банальну для когось істину: провінційне приватне житло нічим до міської квартири не подібне, воно є настільки одухотвореним, що мало не набуває суб'єктності. Міська квартира це звичайний об'єкт, легко консервований у часі – без людей у ньому зникають лише рух та звуки, хата – зовсім інша річ: вона поводиться так, ніби є наполовину живою істотою, чимось проміжним між об'єктом людського буття і, скажімо, рослиною. Я недаремно вжив тут слово "поводиться", бо яким тоді способом описати зміни, що стаються з хатою та її обійстям після того, як їх покинуть люди? А вона без присутності господарів просто починає повільно помирати, поширюючи смерть навколо себе. Так, авжеж: усе підвладне тлінню, проте для провінційного людського житла цей процес без господарів прискорюється в рази. І схоже, що єдиним порятунком для хати, її реанімацією лишається тільки відновлена присутність людей. Можливо, я виявлюся спроможним воскресити нашу з Хорхе родову спадщину? Можливо, моя безвихідь і постала саме для вирішення цієї надзадачі – повернути до життя хату, в якій народилися три попередні покоління? Чим не місія для онука-шелегейдика, чим не квест для понівеченого війною безхатька?
Ніщо не спонукає мене до дії так, як інстинкт самозбереження чи роздуми про високе. І тут таки очевидна користь від мого понад тижневого зависання в Ютьюбі: я раптом поглянув на свій (умовно, звісно, свій) двір іншими очима і зрозумів, що починати потрібно не з саду, не з городу, а саме звідси, від порога. Коли ранком Чистого четверга я вперше при світлі сонця кинув оком на двір, то побачив на ньому суцільні сірі стирчаки, поміж яких де-не-де починала зеленіти травичка; йдучи на кладовище, з подивом відзначив про себе, що молода трава майже зрівнялася з ними по висоті, а тепер висота її майже сягнула моїх колін – дідько, як швидко вона росте! І що головне – навіть мені зрозуміло: тут ніяка коса з травою не справиться, доки не видереш із землі чортові оті стирчаки!
Рая-Раєчка таки чарівниця і я лише тепер розумію, наскільки був звикнувся з калічним станом свого хребта – тепер почуваюся мало не новонародженим. І спав краще, і головний біль вже не такий сильний та не настільки частий. Тож руки чешуться й очі горять взятись за порядок навколо хати. Головне – системність, кажу я сам собі, озброююсь віднайденим дідовим реманентом: лопатою, сокиркою, якоюсь мотикою і починаю від самого порога воювати з пеньками й корневищами торішніх велетенських бур'янів та молодою порослю, за листям дуже подібною до осокора, що височить біля воріт – чи то насіння проросло, чи від коріння лізе, але вона вже й траву переросла.
Ще одне здивування – виявляється, поміж решток торішніх гігантських бур'янів ще збереглися де-не-де квіти баби Ліди. Ось це, очевидно, кущі півоній – здається, так називалися ті пишні квіти, й росли вони саме на цьому місці, а це теж, судячи з усього, залишки квітника, тільки назви я не знаю. І тут щось таке, жодним чином на бур'ян не схоже, і там. Рештки цеглин, які деінде виступають навскіс із землі, й котрі слугували колись бордюрами клумб, підказують мені правильність власних здогадів.