І що смерть, навіть смерть, поета вже абсолютно нічого не здатна була змінити у тому співставленні, яке існувало, й тепер уже довіку існуватиме, між ним — і цим дивовижним чоловіком, Данилом Стратником.
Миньо так і не спроможний був збагнути, звідки ж воно взялося в Данилові все оте: "людяність", "щирість", "образне бачення й асоціативне сприйняття світу"; не розумів, чому одних ними наділено, інших ні; але з дивовижною ясністю відчув, що чорно й довічно заздритиме Стратникові саме через те, що, виростаючи разом із ним і маючи однакові з ним можливості, Данило все ж таки зумів — цілком таємно, і, щодо нього, Миня, підступно — знайти спосіб підготуватися до всього того, чим прожив зріле життя і за що лишився в людській пам'яті...
Данило, бач, підготувався, а він, Мирон Миньківський, ні!.. Відтак Миньо ще болючіше відчув себе ганебно ошуканим і скривдженим, давно й навічно забутим, знеособленим і зрадженим.
Певний час це жахливе усвідомлення ще так-сяк боролося в ньому з пригаслим сумлінням, оскільки знав, що, за прадавнім звичаєм, не годилося ні заздрити небіжчикам, ані говорити про них лихе; та, оскільки перебороти себе Миньо вже не здатен був, то розлючено вимкнув телевізора, натомість відродив в уяві худорляву, незграбну постать Стратника-підлітка, і споглядав її, аж поки не відчув, що він не просто заздрить Данилові, а знову починає люто ненавидіти його. Як тільки можна ненавидіти людину, що заподіяла тобі страшної кривди, або, навпаки, зробила послугу, за яку не спроможний віддячити.
А, відчувши це, лячно озирнувся на дружину, тому що ніколи й нікого не остерігався з такою ретельністю, як цієї мовчазної, але непокірної жінки, може, єдиної в світі істоти, здатної помічати, розуміти — та тільки не пробачати — його найпотаємніші поривання і най— огидніші прагнення.
13
Зрозумівши — тоді, після "фуршетного скандалу" — що до арешту не дійде, Ігуда взяв себе в ланці, прикув до письмового столу і змусив працювати над віршами, яких у нього набиралося чимало, і слід було лише підредагувати їх та впорядкувати збірку; а ще — над сценарієм "Грудка чорної землі".
Згідно з задумом, дія цього кіношедевру мала розгортатися у подільському селі, десь там, у часи колективізації, але сьомим чуттям самоцензурника Роман відчував, що нічого нового сказати в цьому сюжеті він не зуміє, тому, щоб якось врятувати свій твір, поступово заглиблювався у фольклорне марево голодної сільської весни; в язичницькі міфи і безбожницьку містику; в психологізм підсвідомості та в осяйні, на грані фентезі, марення своєї героїні.
Ігуда розумів, що жодну з вітчизняних кіностудій подібний сценарій не зацікавить, та й видавався він не таким уже й оригінальним і довершеним, однак уперто розробляв сюжетні ходи, шліфував діалоги, вибудовував провідні сцени та епізодичні ролі; вчився виписувати перші і другі плани, "стоп-кадри" та масовки.
До того часу Ігуда писав лише п'єси-одноактівки, та ще мав у своєму доробку незавершений сценарій зі студентського життя і кілька чорновичків до майбутніх п'єс, які, можливо, вже ніколи не напише. Тож тепер для нього важливо було визначитися між театральними п'єсами і кінодраматургією; це було непросто, проте врешті-решт він усе ж таки визначився. Обклавшись кількома "режисерськими" сценарними розробками та книжечками з серії "Сценарії популярних фільмів", обрамленими світлинами кінопроб, або й кадрами з фільмів, Ігуда намагався осягнути секрети свого, раз і назавжди, як він тоді вважав, обраного творчого ремесла.
Так, сценарій "Грудка чорної земля" був для нього лише навчальним, але з часом Роман мав намір зупинитися на одному з того безмежжя сюжетів, які дарувала українським сценаристам багатюща історія козацтва. Заглиблюючись пізніми вечорами в томи Яворниць— кого, Антоновича, Костомарова чи Аркаса, він поступово відкривав для себе таку кількість майбутніх сюжетів і героїв, яких вистачило б на всі кіностудії світу на сто років наперед. До того ж, там вимальовувалися такі соціальні та психологічні драми, такі особистісні трагедії і такий трагі-національний та політичний фарс із часів "Хмельниччини", "Великої руїни" та Української Народної Республіки, що можна було лише вражатися: "А чим, власне, займалися впродовж стількох десятиліть усі три українські кіностудії — Київська, Одеська та Ялтинська? На якому матеріалі вони працювали?"
Шокований усім тим "хохляцтвом", що відкривалося йому після відходження у кращі світи "батька Хмеля"; отією великою, не так політичною, як національно-психологічною руїною, яка грозово найшла на землю і свідомість його предків, у щоденнику своєму, званому тепер "зошитом відчаю", він записав: "Уся трагічна історія України пройнята духом ординського поту, шляхетського гонору і російських імперських онуч".
Можливо, Ігуда так і продовжував би писати "в стіл" свій безнадійно застарілий за суттю, сюжетом і проблематикою сценарій "Грудка чорної землі" та порпатися в історії своїх козацьких предків, якби ж то не поява в одній із київських газет невеличкого повідомлення про сержанта-українця, прізвище якого назване не було, що дезертирував із розквартированої в Росії частини Радянської Армії і, після нетривалих блукань, знайшов притулок у Чорнобильській зоні.
Яким же був подив Романа, коли дещо згодом він дізнався, що цим сержантом виявився не хто небудь, а... Владьо Авгура! Один — із їхньої четвірки патріотів-мрійників, про яку давно поривався написати, уособлюючи в їхніх (і в своїй — теж) життєвих нивах — долю всього неприкаяного покоління.
Так, Данило Стратник, Владьо Авгура, Мирон Миньківський і він, Роман Ігуда. Однодумці, патріоти, переконані державники. Ще б трішечки сміливості й заповзятості, і, можливо, вони навіть створили б якусь підпільну повстансько-революційну організацію, котра мала б стати зав'яззю новітньої Української Повстанської Армії. Чого ж їм не вистачило тоді: мужності, віри у свій шлях, самозреченості в ім'я ідеї?.. Хіба що кожного з них, у підпільно-партизанських справах недосвідчених, порятував у той час інстинкт самозбереження?
. А як же натхненно вони мріяли тоді про вільну, Незалежну Україну! Як славетно марили історією лицарів-козаків і як болюче сприймали імперську русифікацію! А ще. — з якою надією прислухалися до будь-якої звістки, котра хоч якось там здатна була зміцнювати їх на вірі у відродження Великої України.
Якими ж молодими і наївними вони поставали тоді перед світом. Втім, чому наївними? Просто занадто вже несподівано, жорстко та бездушно розпорядилася реальна історія України з кожним із них, витворюючи з їхніх доль, навіть із кожної зокрема, свій власний, неповторний сюжет, і сплітаючи їх у сценарій буття цілого покоління патріотів-мрій— ників. Покоління, якого Ігуда вже давно нарік "неприкаяним".
.От тільки занадто вже довго та несміливо підступався Роман до цього "епохального" сценарію. Хоча, хтозна, може це й добре, що не поспішав із ним. Ігуда подумав про це, щойно дізнався, що за певний час, коли Авгура вже вийшов із Чорнобильської зони і потрапив до шпиталю, діагноз його виявився убивчим, який не залишав йому жодних шансів на життя. А ще за кілька днів після цього повідомлення, знайома Владя передала Ігуді "Щоденник дезертира". Перечитавши його записи, Ігуда припинив роботу над "Чорною грудкою землі" і засів за новий сценарій, головним героєм якого тепер уже ставав Авгура. І назвав він цю кіноповість "Помста приречених".
Сюжет майбутньої кіноповісті, сама історія сержанта Авгури, одразу ж захопили початкуючого сценариста, проте Ігуда ніяк не міг зупинитися на якомусь одному розвиткові подій; до того ж, сценарій, й особливо його головний герой, уперто виходили з-під контролю, наполегливо намагаючись жити власним буттям. Ось і зараз він працював уже над третім варіантом цієї кіноповістини, побоюючись, що після його завершення доведеться вдаватись до найтяжчої процедури — формувати з трьох версій одну, четверту, залучаючи все те краще, що з'явилося в попередніх.
* * *
...Саме в той момент, коли Авгура вирішив, що ритуал символічного розстрілу комуніст-фашиста Коби-Джугашвілі завершено, він раптом помітив, що ззаду, з палицею в руці, до нього підкрадається Живодьоров. Почекавши, поки міліціонер наблизиться, Владьо ухилися від удару і кинувся на нього. Кулаком у щелепу він відтурив майора від себе, потім ще сильнішим ударом у скроню послав його в нокаут, а тоді почав затято бити ногами.
— Все, все, зупинись! — наважився благати Живодьоров, прийшовши до тями і, вже під значно слабкішими ударами сержанта, відповзаючи поближче до дерева. — Ти ж уб'єш мене!
— Одного разу я вже пожалів тебе, виродку кадебістський, — нагадав Авгура, спокійно перезаряджаючи рушницю. — Тепер я всаджу в тебе з обох стволів, як у твого Рудого Кобу. Причому зроблю це з величезним задоволенням.
— Але ж навіщо навішувати на себе ще й убивство?! Це ж довічне увязнення.
— А хто тут тебе шукатиме? І хто що зможе довести?!
— Вислухай, та вислухай же мене! — вже благально звернувся Живодьоров до сержанта, побачивши, що той і справді наводить на нього рушницю.
— Висповідуватись будеш? Каятимешся, що писав цілі кіпи доносів та спроваджував українських патріотів до комуністичних концтаборів? Може, й варто було б покаятися, але ж я не піп.
Живодьоров підвівся, але, якби не стовбур сосни, втриматися на ногах він уже не зміг би.
— Саме тому, що ти не піп, а всього лише дезертир, хочу запропонувати тобі порятунок. Довго ти тут все одно не висидиш, ти ще, мабуть, погано знаєшся на порядках у Зоні. Час од часу тут висаджуються десантні патрулі. Іноді десанти поєднують з патрулюванням на бронемашинах, щоб спільно виловлювати мародерів, дезертирів і всіляку карну нечисть, яка втікає сюди, аби пересидіти лихі часи, сподіваючись, що про неї просто забудуть. Зрештою, того, кому світить "вишка", радіацією не злякаєш, це зрозуміло.