Тот перезвонил в Киев. Ихний полковник вышел на Москву. И получил вот какой ответ: "Эксперимент интересный. Вам что, жаль бандеровских целок? Одобряем". Тогда Рыбалкин и начал действовать. Вместе с Громом он находился в одной комнате с небольшим окошечком для наблюдения за тем, что делается в соседней. Там стояла солдатская кровать с матрацом, тапчан. Сотрудник впустил туда молоденькую девушку-бандитку, а вскоре за ней — Косташова Отакара Магометовича, известного Вам по ориентировке Всесоюзного розыска, задержанного у нас насильника и бандита Гориллу, внешний вид и походка которого напоминают это животное. В обмен на удовольствие с нетронутой девушкой он согласился на сотрудничество со следствием. Его ми одолжили из СИЗО райотдела. Естественно, Гориллу мы предупредили об его ответственности за жизнь девушки, ибо в противном случае за все его "заслуги" будет, мол, обеспечена вышка.
Дальнейшую сцену из моральных соображений не хочу детализировать. Это было скотское зрелище полового удовлетворения, издевательство в извращенных формах с девушкой, которая сначала бесполезно пыталась защитится. Все это видел Гром, что привело его в сильное возбуждение с нелецеприятными словами в адрес нашей службы и соввласти. Капитан Рыбалкин в уравновешенном тоне посоветовал успокоиться: а вдруг завтра его красавица-жена окажется на месте этой девушки? Это сразу охладило его.
На второй день, утром, капитан Рыбалкин осведомился у бандита, не передумал ли он. Тот ответил отрицательно. Под вечер Рыбалкин с Громом снова заняли место у окошка для наблюдения. В комнате, на тапчане, сидела его жена. Едва он увидел ее, хотя его предупреждали, чтобы вел себя сдержано, он закричал: "Катя! Катенька!" От неожиданности она вскочила, сорвалась в плач: "Коленька! Где ты?", и стала искать откуда голос.
В это время конвоир вводит в комнату Гориллу. Радостный, возбужденный, с распростертыми для объятий руками, голый, он что-то говорит и быстро идет к жене бандита. Она испугано забивается в угол, визжит: "Коля! Коленька!" Гром молниеносно вскочил, связанными руками начал бить об стену. Вдруг сел, опустил голову. И уже спокойно сказал: "Прекратите... Я согласен...". Гориллу немедленно увели.
А после того, как Гром поставил свою подпись под нашими условиями о его сотрудничестве, а жена — свою о неразглашении тайны, капитан Рыбалкин попросил у меня разрешения о немедленном поощрении бандита: дать ему возможность провести эту ночь вместе с женой, в той же комнате. На утро обое без принуждения давали ответы на все интересующие нас вопросы.
Мы немедленно начали разработку по ликвидации схронов бандитов. Первой — схрон банды Энэя, операция "Улей". Имея ценного информатора, не сомневаемся в ближайшей ликвидации опорных пунктов бандитов. Считаю, что за успешную работу по поимке и вербовке одного из руководителей бандеровского подполья, новаторство, капитан Рыбалкин заслуживает поощрения в установленной форме.
Начальник Ковельского РО МГБ подполковник Кацнельсон
ДЕСАНТ
Вчепився до тих жорен Роман Михайлович, мов кліщ до собаки. Он він уже маячіє з своєю кульбачкою в руці, у солдатській уніформі, яку подарував з свого плеча онук. Тут асфальтівка робила різку крутизну, що вела від обочини до осердя села. Музейний бусик з екіпажем зупинився трохи оддалік, і Тарас Вашковець, як старший групи, швидко пішов назустріч неспокійній людині, а водій Саша Бугайчук і реставратор Євген Сватко, зголоднілі за нікотиновим "озоном", одразу задиміли. Інженер-електрик Михайло Швець, гейби посварений, відійшов убік. Він бочився такого товариства. За це "білу ворону" завше кпинили.
— Гріха боїшся? Бог же не забороняє.
— В такому разі чому він у ваших головах коминків не поробив? — не залишався в боргу Михайло.
— Хе, та мільйони димлять і нічого. Баби, подивись, як чадять...
— Бо не відають що роблять. А я не збираюсь з попільницями цілуватись, чи спожитий вами харч вживати.
На цьому найзатятіші курці вмовкали.
Роман Михайлович зашкутильгав навстріч, відсалютував вітанням, що недавно таки увійшло у вжиток.
— Героям слава! — потиснув його правицю Тарас.
Знались вони давно. Тарас двічі вже бував тут: з археологом, і сам. Дивився, досліджував ті жорна, панський склад.
— Ого! Солідний десант. Ще й попа нащось прихопили. У нас свій є.
Тарас вмить укметив про кого йдеться.
— Ви про отця Михайла? Недавно в штат музею ввели.
— У штат навіть? — сторопів Роман Михайлович.
— А чом би й ні? — грав своєї Тарас. — Хіба ми з вами не святу справу робимо?
— Та святу, святу, — тягуче-підозріло погоджується Роман Михайлович. — Але ж піп. Держава і Церква.
Далі грати роль першоквітневого жартівника Тарас не став.
— Романе Михайловичу, — щиро і дзвінко засміявся. — Вибачайте. Не ви перший обманюєтесь. У нас на день брехуна, ой, що було! То не піп, а наш інженер-електрик Михайло Швець. Для іконописця, як бачите, типаж класичний.
Сам Михайло Власович не терпів, коли в людних місцях його сприймали за служителя культу, тим більш — звертались: "Отче.". Хоча в душі, мабуть, і не опирався.
Худий, під двометрову планку, у темному довгому плащі чи пальто, з усіченим плескатим верхом в'язаній круглій, без дашка, шапці, розкішною бородою, що вже вкрилась інеєм, довгим, до плечей волоссям, аскетичним страдницько-умиротвореним обличчям, уважним вдумливим поглядом, він і справді виглядав як священик чи монах.
Тарас тоді начисто програв пляшку марочного вірменського коньяку Євгену Сватку. Правда, той збитошник і сам був не радий престижному виграшу. Музей для його кипучої балакливої натури був не зовсім відповідною, за змістом діяльності, установою. Та природний юд вимагав виходу, і тоді вже лихий керував. От і уклав парі з Тарасом, що розсмішить на день брехуна весь колектив музею.
— Євгене Герасимовичу, — залопотіла Яна, теж вертка на язик і життя, його сусідка з третього поверху. — Ви не дуже поспішаєте?
— Ні. Обідати йду. Щось хотіли?
— Ой, Євгене Герасимовичу, дорогий сусіде, — удавано ніяковіла від зустрічі жінка, яка не відзначалась особливою делікатністю у спілкуванні. — Ви така поважна людина...
— Не знав, не знав, — і собі грав вар'ята Євген Герасимович. — Ви щось хотіли?
— Незручно якось і говорити. Але на кого спертись, як не на добрих людей. У вас там, у музеї, стільки ікон гарних! Мабуть, і священики приходять оглянути?
— Так, так, — погодився Євген Герасимович, хоча ніяк не міг збагнути надзвичайного інтересу Яни до цієї категорії чоловіків. Може, хоче мати для колекції ще й представника духовної сфери?
Цю жінку, трохи нижче середнього зросту, Всевишній благословив на світ, здається, без жодного зовнішнього ганджу від голови до п'ят, досконалою, мов рибка. Забув про те, чого не видно. А туди вселився жахливий біс. Він легко ловив щупачків і щупаків, поготів — очманілих від делікатесної приманки карасиків. Зранені, пошматовані, вони потім насилу виривались із хижих зубчиків піраньї. Тепер все рідше, але клювали нові, бо і у сорок п'ять була доволі звабливою. Мала ще один талант. Була одною з тих, хто про вас знає більше, аніж ви про себе. Сам Євген Герасимович те звідав, однак волів їй про те не згадувати, хоч язик свербів. Донесла дружині Тетяні, що бачила його в ресторані з її подругою. Ну, дружба, звісно гучно луснула, в сім'ї зчинився бурхливий тарарам. Під вагою фактів Євген був змушений розколотись. Та й сиротити двох дочок-піддівок було надмір боляче. Погодився на компроміс: Тетяна назве свого агента, а він до нього не буде застосовувати жодних засобів помсти чи впливу.
Яна глибоко зітхнула, припала до його плеча. Війнуло приємним ароматом жіночих парфумів. І, хоча поблизу нікого не було, перейшла майже на шепіт.
— З дочкою маю клопіт великий. О, у вас же свої підростають! Не дай Боже. Моїй шістнадцять, збилась з правильної путі. Я, певно, теж не свята, але ж того не робила. Вже й лікувалась, а., — махнула безнадійно рукою. — Була я вже з нею у ворожки, аж у Любомльський район возила. Сказала, що є надія, хай приїде ще. Але після того, як висповідається. Дивний трохи такий зв'язок. Але треба дотримати. Дочка ж навідріз не хоче йти до церкви. Щоб удома, — на те погодилась. То чи не зладите ви мені рандеву з якимось священиком? Розрахуюсь якось.
Спокуса все-таки віддячити стукачці, мов гедзь коня у спеку, впекла Євгена Герасимовича.
— Чом би й ні, — чи то запитав, чи то згодився він. — Післязавтра приходьте о дванадцятій. Отець буде. Я з ним уладнаю. Ви його одразу впізнаєте. До речі, знаєте, як до нього слід озиватись?
— На свій сором, ні.
— Так от: підійдете, долоні одна на одну, простягнете, схилите голову і просіть: "Отче, благословіть." Як благословить, поцілуєте йому руку, тоді клопіт свій викладайте.
В конференц-залі музейною толокою готували виставку, що мала відбутися першого квітня. Для інженера-електрика робота тут є теж: освітлення, підсвітка експонатів, діаграми. Кожен займався своїм, то ж на Яну ніхто не звернув уваги. Ну, батюшку вона враз вирахувала. Правда, був без хреста. Але ж тут не церква. Все зробила, як казав сусід. От лиш забула, що після "Отче, благословіть", треба почекати благословення, а тоді цілувати руку. А вона одразу. Одну і другу.
— Що-о-о? — оторопів отець Михайло. — Що, що ви робите? Хто ви така?
Гроза щупаків, карасів, самозваний детектив, вперше почулась пічкуриком.
— Отче, — затремтів її голос. — Отче, я, я.
І тут уздріла свого рятівника. Євген Герасимович любувався відреставрованим експонатом.
— Євгене Герасимовичу, Євгене Герасимовичу, — благально і голосно озвалась Яна. — Поясніть отцеві.
— Що-о-о? Євген Герасимович? — загримів на всю залу бас отця, його очі блиснули праведним гнівом.
Євген Герасимович вмить озирнувся, побачив спантеличену Яну, розлюченого отця, який рішуче відсторонив її рукою і прагне негайно встановити з ним тісний контакт, враз укметив: той буде його лушпенити, з його граблистих рук він не вирветься. Блискавкою шугонув у коридор через відхилені двері, задріботів по паркетній підлозі.
— Стій, зноску1! Вишкребок[32] [33]! — шпетив услід переслідувач, важко гупаючи черевиками сорок шостого розміру.